Історія України-Руси. Том 4

Повстаннє Глинського, як я вже сказав, було остатньою конвульзією українсько-білоруської аристократії в вел. князївстві Литовськім. Що се повстаннє мало національний характер, що метою його було — видвигнути руський елємент на перший плян, се виразно вказують джерела. Але з них же видко, як слабкий був сей рух: він мав характер скорше фамілїйної справи, ніж народньої. Звістки про еміґрантів показують, як мало було замішаних людей в се повстаннє. Та й то се люде з родів меньших, другорядних; з властивої руської аристократії нема там нїкого, хиба між арештованими в 1509 р., і то не богато. Що в ширших масах сей рух не знайшов відгомону, про се й казати нема що. Була се панська справа, як і попереднї повстання й конспірації. Розумієть ся, як би вел. князь московський взяв більш енерґічну участь, як би Менґлї-ґерай прислав був своє військо завчасу, такого фіаско Глинський би не мав. Але факт, що в самім вел. князївстві він не знаходив сильного опертя, зістаєть ся фактом. Глинський головно рахував на заграничні держави.

Показало ся, що недобитки руських княжих і панських родів помирили ся з своєю другорядною ролею в вел. князївстві й не мали анї відваги анї енерґії бороти ся з литовською аристократією: піввікове панованнє литовських родів не минуло дурно. В дальшім сей процес мусїв розвивати ся в тім же напрямі. Литовська аристократія, держачи керму в своїх руках і маючи опертє в великих князях, що тримали з нею, як близшою по вірі та більше льояльною, — зміцняла далї своє становище й перевагу. Руська — тратила свої впливи ще більше й переставала творити навіть якусь одноцїльну полїтичну ґрупу.

Галицьке боярство упустило з рук національну справу з Казимировим походом 1349 р., в серединї XIV в., і перестало від тодї бути полїтичною силою. Руська аристократія вел. князївства зробила теж, можна сказати — уже з упадком Свитригайла, 1439 р. Такі факти як змова 1481 р. й повстаннє Глинського — були тільки безнадїйними конвульзіями. Характерно, що Волинь — ся княжо-панська українсько-руська земля par excellence, не бере участи анї в конспірації 1481 р., анї в повстанню 1507 р.: тутешня аристократія жила своїм осібним житєм, задоволена і з того, що полишала їй литовська олїґархія. І коли не бракувало з обох боків недоброго настрою 30): глухої злоби з сторони руської за упослїдженнє і пониженнє своє в державі, що на зверх далї носила ще прикмети руської стихії (в мові, письмі, культурі), а підозрінь і ворожнечі, наслїдком тих підозрінь з боку литовсько-католицького — то не було нї сил нї енерґії, щоб проявити своє невдоволеннє побідженим, анї серіознїйших поводів, щоб заманїфестувати свою силу й перевагу панам держави, її beati possidentes.

Руську національну справу в Польсько-литовській державі мали двигнути нові суспільні елєменти. Але тодї, коли догорала руська панська фронда, про них ще не було й передчутя.

Примітки

1) Лїтературу див. в прим. 39.

2) В Полтавщинї є два Глинськи, оден на Сулї (місто), друге на Ворсклї (село); супроти того як описують ся маєтности Глинських (Дворцовые разряды II c. 900), треба думати тут про Глинськ на Ворсклї.

3) Про рід Глинських: Родословная книга — Временникъ моск. общества исторіи и древностей Х с. 84, Дворцовые разряды II с. 900.

4) Децій — вид. Чермака с. 22-3, відси характеристику Глинського повторяє Ґурский — Acta Tomiciana I c. 15. Ваповский c. 54. Кромер вид. Туровського c. 1362. Стрийковский II с. 322 — Бєльский вид. Туровского с. 922.

5) Сборникъ истор. общества XXXV c. 544-6, Герберштайн вид. Старчевского (Historiae rutenicae scriptores exteri saec. I c. 72, 73).

6) Тому пізнїйші хронїсти — Ґурский, Стрийковский, Бєльский — звуть його „чоловіком грецької віри”, хоч він був католик.

7) Між причинами ненависти до Глинського литовських панів Гурский наводить таку: quod rex possessiones et praefecturas preteritis ceteris optimatibus ad unum Michaelem ac ad consanguineos eius Russios deferebat.

8) Див. у Вольфа Kniaziowie c. 80-l, 185-6.

9) Мєховский — при Ваповскім c. 276, повнїйше в Другім вид. (1521) c. 364-5, Ваповский c. 54-5, Ґурский с. 16-7, Лїтопись Биховця c. 74 і Познанський кодекс л. 277.

10) Її також повторяв Жиґимонт: „а намъ то гараздо было свЂдомо, ижъ онъ отчину нашу великоє князство Литовскоє по смерти брата нашого безъ бытности нашоє, первЂй нижьли до нашого господарства пріЂхали, хотЂлъ подступивши подъ нами подсЂсти, ино панъ Заберезинский зъ иншими... пановъ раду нашу въ томъ осмотрЂлъ” — лист до Менґлї-ґерая з 11/VI 1508 р. Але Жиґимонт взагалї дуже легко і несеріозно робив такі обвинувачення; в листї до вел. кн. Василя з 21/VI він не тільки закидає Глинському, що він „Александра короля съ того свЂта своими чары сослалъ”, і за то мав бути стятий, „судом справедливого доводу” (!), — але й таке, що він посварив Олександра з вел. кн. Іваном і „в. кн. ЕленЂ много прикрости починилъ” — А. 3. Р. II. c. 39 і 43. Далеко обережнїйше висловляєть ся про злочини Глинського пізнїйше стилїзоване урядове виданнє Мєховского (1521 р.): quippe qui occulto pectore seditiosum quiddam pro imperio et gubernatione eiusdem ducatus gestare consveverat, quod ipsi domini contra eum affirmarunt (c. 364); тільки на марґінезї приписка: M. Glinski m. ducatum Lithuaniae affectat.

11) Мєховский — 2 вид. c. 368-371, 372-3, Децій вид. Чермака c. 22, Бєльский с. 941, Познанський кодекс рус.-лит. лїтописи. Про додатки другого видання Мєховского про участь Глинського в спровадженню „балинського пророка” і цїлий сей епізод див. замітки у Каро — V. 2 c. 995. Під впливом Мєховского, очевидно, стоїть оповіданнє Познанського кодекса: Король Александро росхоровалъ ся иж єго повЂтріє душыло, в которой хоробе нЂякійсь Балинский от Олькуша славный лЂкар в Коруне польской был прыпроважон до Вилни и тамже королю лЂкарства чынечы горшъ здоровє єго псовалъ, яко нЂкоторыя розумели, ижъ то чынил з направы Михайла Глинского”.

12) Герберштайн 1. с. (с. 72), Мєховский l. c., Децій c. 22-З, Ваповский c. 74-5, Стрийковский с. 343, 349. Відложеннє справи Глинського з Заберезинским з 16/VII 1507 — Литовская Метрика І с .559.

13) Акты Зап. Р. II с. 25.

14) Акты Южной и Зап. Рос. II ч. 46.

15) Вольф припускав, що конспірація Глинського була звісна уже в осени 1507 р. Жиґимонтови — він виводить се з того, що тодї відібрано уряди В. Глинському й Дрожджі. Але се могло стати й незалежно від конспірації, як стало ся з відібраннєм урядів і держав Мих. Глинського. Той факт, що Жиґимонт виїхав з Литви на зиму до Польщі й тільки на вісти про повстаннє Глинського весною 1508 р. спішно вернув ся, на мій погляд, показує ясно, ще перед тим литовське правительство не мало понятя про конспірацію.

16) Здогади Вольфа, що Іван Глинський мовляв пізнїйше пристав до конспірації, не мають підстави. Василеви визначну ролю в повстанню дає Ваповский.

17) Оповіданнє Гаштовта, де він росписує свої подвиги і злочини своїх ворогів, треба приймати з великою обережністю; він представляє себе одиноким спасителем держави, що виратував тодї Вильно, і т. д. Але самим підкладом його оповідання про сю нараду Глинського в Новгородку й його пляни на Вильно, мабуть, не треба помітувати.

18) Глинський навіть запевняв Менглї-ґерая, що таки має Ших-Ахмета у себе, й Жиґимонт навіть показував Ших-Ахмета Менґлї-ґераєвому послови, аби переконати, що то неправда.

19) Децій c. 28, Ґурский c. 22, Познанський кодекс рус.-лит. лїтописи, записки Гаштовта в Acta Tomiciana VII c. 263, листи Жиґимонта у Пулаского Stosunki ч. 99 і Актах Зап. Р. II ч. 33.

20) Pro magno Lituaniae duce se gerere, nominare et scribere coepit, і трохи низше: plerosque proceres et nobiles Lituanos (себ то з вел. князївства, бо пише се Поляк) iuramento fidelitatis ac subiectionis sibi obstrinxit et pro magno Lituaniae duce se coli iussit. За Ваповским повторяє се друге місце Стрийковский і Бєльский: kilko pan'ow litewskich i szlachty ruskiej na swoje strone obietnicami, darami i nadzieja opanowania w. xietwa przyciagnal.

21) Про „ориґінальні” звістки Стрийковского див. прим. 39.

22) Сильно побільшене, навіть рахуючи з головним московським військом, мусить бути означеннє Гаштовта (1. c. 263): що московського війська, присланого в поміч Глинському, було „близько 100 тис. коней”.

23) Хронїки й мемуари: Децій с.28-9,Ваповський c. 76-9,Ґурский — Acta Tomiciana І c. 22-3, Герберштайн c. 12, Русько-лит. лїтоп. — познанська рукопись c. 279, Стрийковский II c. 346-8, Бєльский c. 943-6, Густинська лїтоп. c. 365, Воскр. II c. 249. 2 Соф. — Пол. соб. л. VI с. 247, Русскій Временникъ II с. 219-20, Памятники диплом. сношеній с. 151-3, Разряды як вище. З них московські звістки дуже короткі й для самого повстання не дають нїчого. З польських Ґурский опираєть ся на Децію й не дає майже нїчого, Бєльський повторяє Стрийковского. На Стрийковскім же — безпосередно або посередно, через Бєльского, опираєть ся Густинська лїтопись. Познанський кодекс в значній мірі опираєть ся на Ваповскім і дає мало свого.