Історія України-Руси. Том 4

Упоравши ся з Олександровим союзником, Менґлї-ґерай знову взяв ся до наїздів на польські й литовські землї. З кінцем лїта 1502 р. вислав він двох своїх меньших синів з 30.000 орди, як рахували в Польщі (сам Менґлї-ґерай писав Івану, що пішло 90.000, але мабуть побільшував). Іван все пригадував йому той свій маршрут — воювати Припетські сторони, й Менґлї-ґерай писав йому, що поручив синам іти на Київ і на Волинь, аж до Вильна й Троків, та наказав їм умовити ся близше з провідниками московського війська. Але Татарам, видко, похід в полїські краї не подобав ся, й вони ударили на Галичину, відти пішли в Люблинщину й за Вислу в Сендомирщину, страшно спустошили й безкарно вийшли 29). Иньші татарські ватаги воювали околицї Київа, кількома наворотами, „без перестани”, цїлу зиму й до весни, запускаючи ся за Припеть 30).

Нарештї ходив ще на Покутє Стефан волоський, повоював землї до Днїстра, й по тих містах посадовив своїх людей 31).

На другий рік Татари пустошили землї вел. кн. Литовського: напали були на Чернигівщину, але звідти московські воєводи спровадили їх за Днїпро, „в Литовську землю”. Їх загони чуємо по тому знову на Полїсю, під Слуцьком і Новгородом литовським, а польські хронїсти згадують під сим роком также напад Татар на Поділє й похід Стефана на Покутє 32).

Перемирє в. кн. московського з Литвою не перервало нападів і тепер: в. князь, повідомляючи Менґлї-ґерая про се перемирє, казав не брати його серіозно й не мирити ся з Литвою, що найбільше — уложити перемирє на чотири роки 33). Але Татари не зробили навіть такої перерви. З 1504 р., що правда, не маємо згадок про значнїйші татарські напади 34), за те 1505 р. принїс нові страхи татарських спустошень: зимою впали татарські орди і з незбувалою ще сьміливістю загнали ся в Білу Русь, пустошачи околицї Минська і Новгородка, загоняючи ся під Полоцьк і Витебськ, як каже лїтописець. Заохочені удачею, на другий рік, весною, вона не тільки повторили свій наїзд за Припеть, але запустили ся за Нїман, в Литву. Сей раз їм вправдї тут не пощастило: Мих. Глинський, заступаючи гетьмана, сильно тодї погромив їх під Клецьком. Але се нїчого не змінило в дальших відносинах. Иньші татарські загони таки того ж року пустошили Поділє й Галичину 35).

Таким чином з кінцем XV в. прийшло ся українським землям, завдяки дурній полїтицї і безрадности польсько-литовського правительства — Казимира й його синів, випити чашу, якої ще на памяти історії вони не знали. Нї печенїзький погром, нї половецька гроза XI в., анї походи Бату не обіймали такої величезної території анї дорівнювали інтензивністю своєю руїнним наслїдкам сеї нової грози, приспореної як раз тими чинниками, що в представленню новійшої польської історіоґрафії виступають оборонцями українських земель від „татарської дичи”, її цивілїзаторами й культіваторами.

Трудно собі навіть представити всю глубину нещастя, в яке впали українські землї, і всю соромотність безрадности державних чинників супроти нього. Вся Україна з виїмком хиба зайнятої Москвою північної Чернигівщини стала театром страшних спустошень татарських, турецьких, волоських. Періодично, майже щорічно 36) набігали на них більшими або меньшими віддїлами Татари, забераючи, що могли понести їх конї, і забиваючи або нищачи решту. Перешкоди їм в тім нїколи не було. Як і зберало ся на них військо й встигало їх ще захопити (а се трапляло ся рідко), а навіть погромити (се ще рідше), то відберало воно тільки полон і здобич, але заподїяна руїна таки зіставала ся руїною — спаленого, забитого, знищеного нїщо вже не в силї було вернути. Здобуток кольонїзації й культури кількох столїть страчено як в огнї. Вся країна степова, весь полуднево-східнїй пояс аж до лїнїї лїсів — Переяславщина, полуднева Чернигівщина, полуднева й центральна Київщина, Браславщива й східнє Поділє — перетворили ся в пустиню, де тільки в рідких державних замках, а що найбільше — в безпосереднїй їх близькости тримали ся малі ґрупи людности.

Дальші околицї жили також в неустаннім страху татарських нападів. Володимирські міщане скаржили ся в 1495 р. королю, що зовсїм знищені татарським нападом, і у них великий голод. Волинське боярство доносило, що маєтности їх страшно знищені й розграблені Татарами. Кремінецька околиця кількадесять лїт лежала цїлком порожньою й наново кольонїзувала в серединї XVI в. Людність знову мусїла перейти на воєнну стопу, вічно приготована до відпору Татарам. „Чи єсть чи нема перемиря з Татарами, рідко коли злазимо з коня”, скаржило ся волинське боярство в 1545 р. 37). Всї вищі культурні інтереси мусїли відступити перед сею елєментарною справою — охорони своїх ший від татарського аркану.

Щож супроти сього правительство? Казимир, потім Олександр неустанно пересилали ся з Менґлї-ґераєм; серіозно слухали запевнень про згоду, які хитрий Татарин торочив їм неустанно „оманкою”; умовляли ся що до часу і способу уложення трактатів, які не доходили до кінця, а й дійшовши зараз же зривали ся Татарами. І супроти сеї злобної татарської хитрости литовське правительство не здобувало ся нї на що иньше окрім легких закидів або сентіментальних пригадувань обопільної приязни за часів Хаджі-ґерая.

Кожду скаргу Татар на пограничні зачіпки та напади литовсько-польське правительство спішило ся задоволити, а страшні спустошення татарські зіставали ся без кари. Але стараючи ся обминути всяку причину до скарг зі сторони Менґлї-ґерая, воно заразом неустанно дражнило його зносинами з Золотою ордою, що, розумієть ся, секретом для Криму не зіставали ся. А покладаючи в своїй безрадности супроти Москви й Криму всю надїю на Золоту Орду, не здобувало ся навіть на те, аби підтримати сього свого союзника в його походах, викликаних литовськими намовами і запевненнями. Так підвело воно під погибель в 1480 р. Ахмата. Так пропав в 1502 р. його син Шах-Ахмат, понадїявши ся на обіцянки Олександра й загнавши ся під Київ, тим часом як Олександр формально дурив його, зайнятий своєю коронацією, а на прохання вислати помічне військо відповідав, що сам війська не мав в тій хвилї, а радить ханови удати ся до гетьмана литовського 38). За те як розбитий хан утїк до Київа, арештовано його й тримано в неволї — на пострах Менґлї-ґераю, аби тим зробити його податливійшим для Литви...

Володарі великих новочасних держав, провідники й оборонцї культури й цивілїзації, славлені новійшими польськими істориками, автори прославлених плянів боротьби зі Сходом — не здобували ся навіть на таку боротьбу з степовими варварами, яку вели дрібні й скромні руські князї XI-XII в.!

Польське правительство по буковинськім погромі залишило всяку аґресію й тільки по страшних спустошеннях 1498 р. взяло ся до орґанїзації оборони Галицької Руси: іменовано для того начальником оборони Петра Мишковского, воєводу белзького, під власть його віддано пограничних старост, поручено в потребі скликати шляхетський похід, а на видатки дано йому львівське старіство й 1300 зол. річної платнї. Се був уряд тимчасовий — до угоди з Турками, а результати всеї сеї орґанїзациї були зовсїм нїякі: шляхта й старости того начальника не слухають; наємне військо, не дістаючи на час платнї, виходить з карности, бунтуєть ся й грабує людність; сили того війська за малі, аби від Татар оборонитись, а з шляхетським походом годї на час поспіти, й т. и. Тому сю органїзацию залишено слїдом 39).

Литовське правительство навіть і таких проб не робило. Всї його заходи властиво обмежали ся будовою, чи то відновлюваннєм зруйнованих українських замків. А поза тим тільки шукали ріжних способів уласкавити Менґлї-ґерая. Висилаючи по страшних спустошеннях 1498-1500 р. послом до Менґлї-ґерая київського воєводу Дмитра Путятича, Олександр навіть зробив таку пропозицію, що в. кн. буде платити з кождого чоловіка в землях Київській, Волинській і Подільській (Браславській) ханови річно по три деньги, аби тільки він не нападав на землї в. князївства й був його союзником на в. кн. московського! 40) Що правда, ся пропозиція до Менґлї-ґерая не дійшла, бо кн. Дмитро умер перше, нїж до Криму вибрав ся; але для Олександра й його правительства вона через те не перестає бути в високій мірі характеристичною. Зрештою дещо подібне було таки запропоноване ханови иньшим разом: в. кн. Олександр по погромі Шах-Ахмата годив ся платити кримському ханови вічну дань під делїкатнїйшою назвою „поминків” і відступити ханови ті землї, на які він претендував 41). Розумієть ся, така податливість і безрадність, як я вже сказав, в очах степового дикуна, що вмів шанувати тільки силу і оборотність, викликали легковаженнє, і вони дїйсно на завсїди закорінили в Татарах зневагу й погорду до Польсько-литовської держави, до її сил і поваги.

Супроти такої безрадности правительств, про оборону мусїли думати самі безпосередно інтересовані — людність українських земель і начальники пограничних провінций і замків. На сїм ґрунтї, під сим примусом обставин розвинуло ся українське козакованнє, а з нього сформувало ся козацтво як суспільна верства. Про се будемо говорити пізнїйше, тепер же тільки зазначимо, що перші документальні згадки про козакованнє стрічаємо слїдом по перших погромах Менґлї-ґерая; найдавнїйша до тепер звісна згадка належить до р. 1492. З 1493 р. маємо перший більший похід в стилї пізнїйших козацьких: черкаський староста, якийсь Богдан, як зве його татарська реляція, напав на Очаків, поруйнував, забрав залогу й усяку здобичу 42). Правительство сього козаковання анї думало підтримувати, навпаки бояло ся його, щоб воно не розгнівало Менґлї-ґерая. На скарги Менґлї воно поручило відшукувати заграблені річи, й т. и., а що до Очакова — то замість думати про зруйнованнє його, волїло пропонувати ханови відступного: в 1492 р. Олександр обіцяв заплатити Менґлі-ґераю кошти будови Очакова, аби вивів звідти свою залогу 43). Менґлї-ґерай, розумієть ся, на се не пристав. На другий рік по тому, став ся той Богданів напад, але правительство литовське використати його не постарало ся й нїчого не зробило, аби перешкодити Менґлї-ґераю відбудувати Очаків.

Українська народня самооборона не стрічала нї помочи нї спочутя в правительственних сферах.

Примітки

1) Папе, взагалї силкуючи ся виправдати полїтику Казимира, щоб оборонити його й витолкувати його пасивність під час кампанїї 1480 р., яка дає ще одно сьвідоцтво убожества його східнїй полїтицї, пробував обяснити сю пасивнїсть його викритєм змови князїв. Про неправдоподібність сього сказано в прим. 38. Се обясненнє также мало витолковує пасивність Казимира, як і давнїйше толкованнє — що його спаралїзувала діверсія Кримцїв.