Історія України-Руси. Том 7

Ряд конфлїктів козачини з пограничною адмінїстрацією й маґнатством, закінчених грізним фіналом — війною 1596 р., піднятою вже самим центральним правительством на повне знищеннє козацтва, розпочав ся зачіпкою козацького ватажка Криштофа Косинського з кн. Острозькими. Сама по собі була се зачіпка анальоґічна з тими, які оповідають нам з тих часів судові книги досить часто ¹), тільки що сим разом в гру входили такі „кити” українського маґнатства, як київський воєвода і його син, краківський каштелян, і щоб доїхати їм, треба було добре напружити ся. Се Косинський дїйсно зробив — через те й зачіпка ся прибрала більші розміри, і за неї почали ся чіпляти ся все нові й нові епізоди, розятрюючи все більше відносини козачини до пограничного маґнатства й адмінїстрації, яку репрезентували сї маґнати.

На сучасників історія з Косинським в першій хвилї не зробила особливого вражіння: її вважали дрібною зачіпкою кн. Острозьких з козацьким ватажком, без більшого і принціпіальнїйшого значіння, і шефи польського війська — коронний гетьман Замойский і польний Жолкевский винуватили старого князя, що він замість аби скінчити справу по доброму, розвів з того таку велику війну ²). Роздували її участники сеї війни, але в дальших кругах не надавали їй значіння, і тільки по далеко грізнїйших рухах 1594-6 рр. стали дивити ся на епізод Косинського як на прелюдію тих рухів ³). А ще пізнїйше, коли затратила ся справжня перспектива сих подїй — в українських кругах XVII в. епізод став представляти ся вступним актом великої національної боротьби українського народу під традиційним прапором благочестивої віри. У Грабянки вже читаємо оповіданнє, що коли українські епископи ухвалили піддати ся папі, і „благочестивіи синове” вирікли ся тих „наємниковъ, а не истинныхъ пастырей”, — „разжег ся ревностію благочестія Косинскій на Ляховъ зъ войскомъ запорожскимъ прійде и много замковъ повоєва и Ляховъ поби, но въ року 1594 подъ Пяткою отъ Ляховъ пораженъ былъ” ⁴). А невичерпаний в фантазіях автор „Історії Русів”, не вдоволений з такої прози, пояснив, що Косинський, „яко намЂстникъ королевскій и министръ правленія”, протестував против владичих ухвал, але його тодї умисно звабили на берестейський собор, засудили як „апостата” на смерть, „и замуровавши въ одномъ кляшторЂ въ столпъ каменный, уморили голодомъ”, — „и такъ гетманъ Косинскій за ревность свою къ благочестію и спокойствію народному, учинился первою жертвою уніи”. Козаки пішли його ратувати; Поляки їх стріли під Пяткою, але козаки їх погромили, та прийшовши вже не застали живим Косинського ⁵).

Така була ся історія, широко розповсюджена по підручниках і популярних книжках, що й минї, малому хлопцеви, колись жалем і гнївом стискала серце. Але тепер ми знаємо вже зовсїм добре, що „повстаннє Косинського” було в початках своїх нїчим, як зачіпкою козацького ватажка, може навіть і не Українця анї православного зроду, з тодїшнїм столпом православія і українства, Конст. Острозьким, і викликана була ся зачіпка хапчивістю білоцерківських урядників його кн. Януша Острозького ⁶).

Особа самого Косинського, Криштофа на імя, знана нам дуже мало. Сучасник каже, що він був з Підляша родом ⁷); був він правдоподібно шляхтичем ⁸). Народність і релїґія його не звісні; з того факту, що підписав ся він на своїй капітуляції по польськи ⁹), розумієть ся, не можна нїчого витягнути: і кілька панів звісних з своєї української народности теж підписались тут по польськи. В 1586 р. бачимо Косинського в козацькім війську: в листї Богдана Микошинського з мая 1586 р. він згадує про вісти, принесені сторожами з над Тавани „від Криштофа”; приймаєть ся звичайно, що се Косинський, і се мабуть так. В кождім разї він в тім часї мусїв займати вже визначне становище в козацькім війську, бо в 1590 р. разом з иньшими визначними козацькими ватажками „шляхетського стану” ¹⁰) дістав від короля наданнє. Косинському дано велику, але пусту маєтність Рокитну над р. Рокитною на Поросю, і зза неї й пішла біда. І на Рокитну і на ґрунти Володарецькі, надані разом з тим иньшій „особі козацькій”, заявив претенсії Януш Острозький як староста білоцерківський, чи властиво його урядники. Обидві маєтности лежали в сусїдстві білоцерківської королївщини, і Острозький опротестував сї надання, очевидно — доводячи, що сї маєтности належать до білоцерківської королївщини, та виправи собі на сї ґрунти королївські привилеї ¹¹). Історія, як бачимо, досить нагадує пізнїйшу історію з Хмельницьким. Розгнїваний Косинський постановив навчити українського маґната. Здаєть ся, вже в серпнї збирав ся він в похід. Маємо цїкавий лист його (по польськи), писаний з місць сусїднїх з маєтностями Острозьких до реєстрових козаків кудись на Поділє:

„Наші ласкаві панове товариші! Нашу товариську прихильність поручаємо ласцї вашій!. Дошла до нас вість, що и староста (мб. Язловецкий) з тими грошима до нас не спішить ся. Тому ви не чекаючи нїчого, пускайте ся зараз до нас. Скажіть слузї п. Претвича від імени війська, що вже його більше чекати не будемо: мусимо самі промишляти. Скажіть і уряднику в Шаравцї, аби свого пана (Претвича) повідомив, що військо тих грошей не хоче чекати. Мабуть заведуть нас з тим у зиму, як і торік: мали дати нам на св. Яна, а тепер уже й осїнь надходить. Писано з Пикова, місяця авґуста. Ваш жичливий товариш Криштов Косинський і все рицарство” ¹²).

Може бути гроші, що вдало ся Претвичу нарештї роздобути для козаків з початком вересня ¹³), відтягнули трохи козацьку завірюху. Але з кінцем року Косинський з військом козацьким рушив таки — робити рахунок з кн. Острозькими. В останнїх днях грудня він напав на Білу церкву, пограбив і позабирав майно кн. Острозького і його заступника — підстарости кн. Курцевича-Булиги; між иньшим повиймав документи на забранї маєтности, і шкоди великі починив ¹⁴). Так оповідає скарга кн. Ян. Острозького „на Криштофа Косиньского, который на сесь часъ гетманомъ козацкимъ се учинилъ, также и на все войско козаковъ Низовыхъ”; вона підсуває поясненнє, що Косинський вчинив се „снать зъ направы чиєє” — себто що наслав його якийсь пан, що мав рахунки з Острозьким. Цїкаво що про грабованнє міщан й иньших людей тут нема згадки — Косинський зводить рахунок чисто тільки з самим кн. Острозьким і підстаростою — властивим мабуть інїціатором цїлої історії. Але може князївська скарга всього не вичисляє. Иньший документ згадує про козацький напад на Білу церкву і Богуслав — також державу кн. Януша Острозького, і каже, що козаки здобувши сї замки оружно, не тільки пограбили підстаросту, але й позабирали всю гармату, амунїцію і запаси, і людей пограбили „як якийсь неприятель” ¹⁵)

Разом із тим дїяли ся також наїзди на иньші околицї. Між иньшим козаки напали на замок в Трипілю й тут засїли з арматою, зібраною з ріжних місць ¹⁶).

Король ще на перші вісти про сї козацькі погроми, на початку 1592 р. визначив комісарів на Україну для розслїдження своєвільств і покарання провинників ¹⁷). Були тими комісарами іменовані Як. Претвич, староста черкаський Олександр Вишневецький, староста браславський Якуб Струсь, староста барський Станислав Ґульский і войський браславський Ян Ґульський — переважно самі українські старости, що мали дїло з козачиною. Вони стягнувши які мали сили, разом з офіціальним старшиною козацтва Язловецким рушили на Україну оружною рукою ¹⁸). Був се перший комісарській похід — слїдча комісія, яка виступала на чолї війська, щоб стрільним і холодним арґументом в потребі потвердити свою правосильність — спосіб так часто потім уживаний в „зносинах” річи посполитої з своїми своєвільиими підданими.

Козаки засїли в Трипілю, укріпили його й приготовили ся до оборони, не слухаючи позвів до слїдства, присиланих їм від комісарів, що отаборили ся в Хвастові. Маємо досить інтересний лист до них від їх номінального зверхника Миколая Язловецкого, висланий з хвастівського табору, дня 10 марта.

„Панам Молодцям Запорозьким, що в Триполю під той час. Панове Молодцї! Хоч ви невважаючи на моє писаннє вже показали себе непослушними і королеви пану моєму і минї самому, забувши свою присягу і обовязки супроти свого прирожденного пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королеви і річи посполитій, і думаю, що за одного лотра всї не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще сей лист, наказуючи вам іменем короля, аби ви того лотра видали, а самі волї королївській не противили ся, бо тут ви породили ся і трудно б було вам обійтись без Польщі, котрої вам би вже не знати. Инакше замість того що я з вами мав служити королеви й кров поганську розливати, — коли ви зараз не увязните того лотра і не вишлете послів до мене, то я за помічю божою з людьми королївськими буду мстити ся над вами” ¹⁹).

Козаки очевидно не злякали ся сих погроз, і готовили ся до оружної розправи з комісарським військом, і Язловецкий з комісарами, приступивши під Трипілє і побачивши таку рішучу поставу, не рішив ся „мстити ся за помічю Божою”. Комісари постановили на козаків заочне рішеннє, осудивши їх як бунтівників і ворогів держави ²⁰). Але стидаючи ся вертати ся з отсим кусником паперу з свого походу, поновили переговори, і кінець кінцем заявили охоту вдоволити ся тим, що козаки формально пообіцяють бути послушними на будуще й приймуть нового старшого на місце Косинського — не видаючи його правительству. На тім і стало, і з тим комісари вернули ся ²¹). Але спокою через те не стало більше.

Факти з козацьких розрухів сього року (1592) ми взагалї знаємо в видї відірваних епізодів, які переважно не можемо анї хронольоґічно анї праґматично повязати одні з одними. Кн. Конст. Острозький на осїннїм соймі того року, остерігаючи сеймові стани про лихий стан замку київського і білоцерківського, згадував, що козаки низові кілька разів на місто і замок київський нападали, позабирали силоміць гармати котрі лїпші, порох і всю стрільбу, й досї їх не вернули” ²²). В Переяславі, де вже перед тим вийшли якісь суперечки між козаками і міщанами (козаки занесли скаргу на міщан, і король висилав в сїй справі комісію до Василькова, яка мовляв під террором від козаків потвердила їх претенсії, а потім признала се неважним) ²³) — тепер прийшло до крівавих розрухів. Козаки, як оповідає один документ, здобули Переяслав силоміць, вбили місцевого підстаросту і багато шляхти, забрали всю армату й амунїцію й спалили замок і місто ²⁴). І знову тут можна підозрівати певну звязь з ворожнечою Косинського на Острозьких, бо Переяслав був державою старого князя, так як і замок київський. Ішли якісь розрухи на Поділю, може в звязку з тодїшнїми подїями в Волощинї, де Поляки під той час висаджували на господарство свого претендента ²⁵). Але Косинський при тім далї не давав спокою волостям Острозьких, і маємо звістку що старий князь за помічю сусїднїх старост пробував відборонити ся від нього оружно, але козаки побили се військо ²⁶).

На зиму сї розрухи з Київщини й Браславщини перекинули ся на Волинь. Вони звернені далї головно против Острозьких; але влїтало й иньшим панам, що помогали Острозькому. Рух козацький з спорадичних грабовань маєтностей немилих панів, коли вірити шляхетським проклямаціям, все більше переходив на справжню козацьку кампанїю против української шляхти, яку козаки змушували до згоди і послушности своїм домаганням. В перших днях 1593 р. волинська шляхта, зібрана в Луцьку на рочках судових, ухваляє відложити судові справи й зайняти ся обезпеченнєм спокою супроти того, що люде своєвільні „которыє се называютъ быти козаками низовыми”, вийшовши в воєводства Київське й Волинське, „обычаємъ неприятелскимъ замки и места такъ єго корол. милости яко и шляхетскиє поседаютъ и людей забияютъ и мордують, палятъ и пустошатъ и до присегъ на послушенство своє примушаютъ, подбиваючи ихъ на послушенство своє” ²⁷). Шляхта володимирська пише, що від свого старости кн. Острозького і від ріжних панів з воєводств Київського і Браславського, так само від шляхти луцької вона дістає відомости про велику небезпечність від козаків: вони „обычаємъ неприятельскимъ не мало замковъ, местъ и селъ украинныхъ повоєвавши, зголдовавши маєтность брати нашей — шляхтичевъ оныхъ краєвъ и никоторыхъ самыхъ особъ въ неволю до везеня побравшы, теперъ зъ немалымъ войскомъ зъ арматою способомъ неприятельскимъ южъ до воєводства Волинского притягнули, умысливши далей панства короля єго милости пустошити и плондровати” ²⁸). Не без того певно, що ті, кому найбільше сей рух грозив — і в першій лїнїї кн. Острозькі, умисно старали ся представити його як найбільше грізним і загальним, клясовим. Але безперечно, що бувши в своїй основі актом пімсти над Острозькими, рух сей що далї прибирав таки ширші й загальнїйші розміри.