Історія з собаками

«Людина — це звучить гордо, але від людини можна чекати чого завгодно», — з усміхом повторив Авакум улюблений вираз. І усвідомив, що в цю мить має лише одне велике бажання — не розчаруватися в людині, яка сидить навпроти, насуплено втупившись у нього.

— А час іде, не стоїть на місці! — демонстративно позіхаючи, нагадав Прокопій.

«І позіхає фальшиво», — досадливо подумав Авакум. Його годинник показував третю.

— Сподіваюся, неприємності відійдуть з учорашнім днем і все буде добре! — Авакум підвівся і подав руку господареві.

— Ідіть через вітальню! — безцеремонне сказав Прокопій. — Людині зі званням і становищем не личить користуватися чорним ходом, через який виносять сміття!

«І яким при потребі користуєтеся ви й ваші опівнічні гості», — хотів додати Авакум, але змовчав.

Надворі було тихо й вогко, обличчя обдало дрібною мжичкою. За кілька секунд до Авакума підбіг капітан Петров.

— Жени отуди, на Дев'ятого вересня, до прохідного двору, куди можна потрапити з цього будинку. Гадаю, звідти виїде машиною інженер Сапарев. Якщо справді виїде, простеж, коли виїде й коли повернеться. Тепер — увага: в портмоне інженера є аркуш, списаний чорним фломастером. Мені потрібно знати, що написав Сапарев на тому аркуші! Швидко!

Він сховався в затишку сусіднього під'їзду. Не минуло й хвилини, як у вологій темряві, заколисуваній тихим шелестом дощу, загув двигун машини. Шум долинав з вулиці Дев'ятого вересня.

Це поїхав інженер Сапарев.

Авакум пішов пішки. Це був його час, сіявся лагідний дощ.

Він уже не думав про роботу, про незамкнутий сейф, про надсекретні документи, до яких, мабуть, торкалася чужа, ворожа рука. Зараз у його думках не було й Прокопія Сапарева, за кожним кроком якого стежила Авакумова бригада і який мав у портмоне аркушик із словами, поспіхом написаними чорним фломастером. Від тих слів, можливо, залежала доля найспеціальніших із спеціальних сталей, а може, лише доля маленької ясновидки, що бачила людей як світлі й темні плями.

Авакум не думав ні про що.

Неквапом ішов мовчазними, глухими й безлюдними вулицями. Чого поспішати — у парубоцькому помешканні його не чекає ніщо, заради чого варто «натискати на педалі», там нема навіть каміна, біля якого можна вже в халаті викурити перед сном останню люльку.

Нічогісінько.

А тут була тиша сонних вулиць і їх найбільше багатство — шемріт, лагідний шум дощу. Одного разу хтось, говорячи про нього, назвав це «сентиментами». От дурень! Хіба тихий шепіт дощу — не сентименти?

Ні, тихий дощ — це історія, писана тисячоліттями. І тисячі років тому тихий дощ так само шумів, так само шепотів. Промовляв схвильовані слова, навіював роздуми про минуле й майбутнє.

Нехай дурні називають це сентиментами!

Що йому до того?

У місті Н не любили камінів. Учорашні селяни пишалися своїми електричними й газовими печами, а на камін, як і на всі прості атрибути побуту, дивилися як на щось немодне, відстале, про що воліли й не згадувати.

В кімнаті Авакума горів електрорадіатор, а колонка в лазні й не вимикалася. Він прийняв душ і вдягся в халат, з яким не розлучався навіть у відрядженнях. Тоді сів за столик, де складали його пошту, і, натоптуючи люльку, почав шукати очима серед розсипаних листів саме того, що збудив би у ньому цікавість та бажання прочитати його найпершим. Він не знав, звідки прийде той лист, хто й коли його пришле, але був певний, що якогось дня лист НЕОДМІННО з'явиться у нього на столі. І от саме цього дощового ранку він справді з'явився й відразу привернув увагу Авакума, хоча й не ліз нахабно перед очі.

Лист був від Анастасія. Авакум розліплював листа повільно, бажаючи надовше розтягти радість. Він уже передчував, що зараз із тих рядків повіє пахощами смолистої сосни і дикої герані, задзвенить жіночий сміх, і чоловік з лагідною і ніжною душею стане в позу жорстокого й нещадного мисливця.

Та лист був коротким і діловим, наче його писав Авакумів помічник, акуратний капітан Петров.

«…Кілька разів запрошував тебе до своєї нової «резиденції», що міститься за кілометр від села Ікс і за дві години їзди машиною від міста Н. Та зараз обставини так ускладнилися, що ти повинен приїхати негайно — не з сентиментальний почуттів до приятеля, а з професійного обов'язку. Річ у тім, що вночі проти двадцятого, а потім вночі проти двадцять першого в болотистій місцевості поблизу моєї «резиденції» вбито двох моїх собак (чистих вовкодавів) сильнодіючою ціанистою отрутою. Оглянувши трупи, я встановив, що отруту собаки не проковтнули, її було впорскнуто їм у кров. Як? Ті пси були люті, як звірі, і не дали б нікому підступитися до себе, щоб зробити ін'єкцію. Як їм впорскнуто отруту, хто й чому їх убив, кому вони заважали, коли ми живемо за кілометр від села й від головного шосе? Ці питання, здається, у сфері твоїх професійних інтересів! Не гайся! Трупи собак ще лежать серед чагарників у болотистому місці, де рідко ступає нога людини».

Авакум залишив листа на столі, не зводячи з нього теплого погляду. «Може, це робота браконьєрів, — подумав про себе. — Хитрощів їм не позичати, то вже знайдуть, як без шуму позбутися двох голосистих і злих псів! А може, як припускає Анастасій, собаки й заважали комусь. Комусь, наприклад, треба сховати щось або потай зустрітися з кимось, а собаки гавкають і нападають. Тоді порішив їх, та й годі».

Він натоптав люльку, запалив і почав за звичкою ходити по кімнаті.

«Я вже такий заморочений цією історією з надсекретними документами, — снував думки Авакум, — що навіть у дрібному факті отруєння приятелевих собак вбачаю неабияку подію. Але в нашій роботі не можна розглядати події самі по собі, їх завжди треба пов'язувати з тими, які є головними в даний момент. Принаймні в моїй практиці це правило ні разу не завело мене на манівці!»

Він дістав з шафи подорожню валізку, непевно усміхнувся й почав пакуватися.

«Але спершу треба вислухати Петрова, — промовив сам до себе. — Довідатися, де був Прокопій і що він там написав. Запитати хлопців, чи не знають чогось нового про те, що робив Прокопій Сапарев від шостої години двадцять вісім хвилин до сьомої години три хвилини. А вже тоді, — він знову всміхнувся, глянувши на валізку, — невеличка мандрівка до села Ікс!»

Від площі долинули глухі удари міського годинника. Була четверта година.

Він не ліг, а тільки зручніше вмостився в кріслі й заплющив очі. Лягати спати, коли вже починало дніти, він не звик. Ранкові години в ліжку не знімуть утоми, лише розслаблять; він знав з досвіду, що легкий спочинок відновлює сили краще, ніж пізній сон.

Останнє, що пропливло перед очима, перш ніж він цілком поринув у сіру млу дрімоти, було обличчя малої ясновидки. Обернуте в бік Прокопія, воно наче пливло до нього, і це здавалося цілком природним. Зате погляд похмурого сердитого чоловіка був незвичайний — ніжність, з якою він дивився на дівчину, здавалася зовсім не братньою, у ній вгадувалося жадання, що мовби огортало її обіймами, бажання, яке може відчувати чоловік до жінки. «А дурив же мене, що любить її як «брат!» — обурився Авакум. Обурювався він, по суті, самим собою, що дозволив себе обманути.

Потім синювата хвиля хлюпнула над його головою, розбилася на безліч світляних бульбашок, і думка урвалася.

* * *

Щоразу, збираючись у дорогу, Авакум з внутрішньою нехіттю думав про спортивний одяг — картаті тканини, товсті підошви, кашкети, а надто англійського крою. Він був фанатично відданий строгій, хоч уже трохи й застарілій елегантності, яка не відкидає зручності, але й не підносить її в абсолют, і так природно уникає крайнощів на зразок Прокопієвих котелка, парасоля й надмірно широкого плаща. Авакум одягнувся «по-спортивному»: в темно-сірий костюм без неодмінних клітинок, узув зимові черевики на звичайній підошві і навіть не подумав замінити демісезонного плаща й крислатого капелюха на дощовик і кашкет.

О восьмій, коли він, уже готуючись вийти, поправляв перед Дзеркалом краватку, прибув капітан Петров. Він був утомлений і невиспаний, але очі світилися радістю людини, яка, впоравшись із важким завданням, має чим похвалитись.

Насамперед він кількома словами розповів, як мало не проґавив Прокопія: поки капітан возився зі своїми «жигулями», минуло півхвилини, й двигун швидкохідного «вартбурга» вже затихав на південній околиці міста. Прокопій, на його думку, або дуже самовпевнений, або зовсім недосвідчений, бо їхав з увімкнутим дальнім світлом, а воно відбивається від дощової завіси вгору й назад; за цим сяйвом машину можна помітити й за кілька кварталів. Так і вийшло, він намацав «вартбурга» за двадцять секунд, коли той уже повертав на Пловдив. Оскільки Петров боявся випустити з рук листа, він попросив пловдивське управління допомогти йому, виславши машину назустріч. Інцидент було інсценізовано на законних підставах: Прокопій гнав машину на швидкості понад сто кілометрів на годину. Коли запальний інженер вже збирався вхопити за петельки «негідника», який перепинив йому дорогу, той «ненароком» легенько провів ліктем по його грудях. Петров тим часом зумів вихопити портмоне, дістати написаного фломастером листа й зафотографувати його на плівку. Перед Пловдивом Петров доручив «вартбург» своїм колегам, а по дорозі назад знову взявся його супроводжувати. В Пловдиві Прокопій зупинився на вулиці Дев'ятого вересня номер тридцять один, де жила його мати, лікарка Юлія Сапарева, але до квартири не піднімався — двірник сказав, що лікарка повернеться з чергування не раніше як о восьмій годині. Тоді Прокопій укинув листа в поштову скриньку лікарки й, не гаючись ані хвилини, погнав машину назад.