Історія з собаками

Що ж то за чоловіки подалися до знаменитої корчми не прямою «царською» дорогою, а через поле, і про який завод ідеться?

На заводі, про який мовиться, ллють і обробляють спеціальні сталі, особливі і за якістю, і за призначенням. А особливі сталі у всіх країнах світу — предмет небажаної цікавості, тому, цілком природно, ми не вживатимемо справжньої назв ї заводу, а назвемо його, наприклад, заводом спецсталей, або коротше ЗСС. З тих самих міркувань не подамо його справжнього місцезнаходження, а вкажемо лише на деякі прикмети, що їх можна зустріти будь-де в нашій країні. Так, наприклад, поблизу височіють гори, за якими в ясний день синіють ще вищі й величніші пасма. Дмухне з заходу вітерець — і дим заводу, повернувши на місто Н, за кілька хвилин перетворить смарагдове небо над містом на закіптюжене склепіння. Далі клуби диму повільно помандрують над рівниною, наче отара чорних буйволів, і помалу розтануть у просторі, обернувшись на примарну млу.

Отож до корчми «П'яні вишні» можна дістатися двома дорогами. Перша дорога рівна, широка й асфальтована, а друга подібна, принаймні тепер, до тих стежин, які люди колись називали «гайдуцькими». Магістраль переходить у головну вулицю міста Н, а далі тягнеться аж туди, де небо кінець кінцем сходиться з землею. Біля заводу вона проходить так близько, що від залізної огорожі до неї можна палицею докинути. Цією дорогою курсують червоні автобуси, привозячи й відвозячи робітників, обабіч біжать гладенькі тротуари для пішоходів і велосипедистів, а вночі на її полотні в світлі електричних ліхтарів видно, хоч голки збирай. Тією магістраллю о будь-якій порі дня і ночі дістанешся до корчми «П'яні вишні» без найменшого ризику (якщо, звичайно, в голову не шибне шалена думка вискочити на асфальт!).

Друга дорога починається за заводом, неподалік од його чорного ходу, кудою вивозять жужіль та інші відходи і завозять залізо й кокс. Ця дорога веде, мов нитка, просто до «Вишень», бо її ніщо не перепиняє, не трапляється ні видолинків, ні горбів. Асфальт і бруківка тут — поняття з іншого світу, з вищої цивілізації, але нема й такого болота, по якому брьохаєш, кленучи весь світ. Часом із самоскида хтось кине на дорогу лопату-другу ще теплої жужелиці, й вона чесно справляє свою службу, як чесно виконують роботу ті люди, що, нашвидку пообідавши хлібом з бринзою або якимись консервами й запивши їжу холодною водою, беруться знову старанно насипати дрібний щебінь понад великими шосейними шляхами. Дорога та безрадісно тяглася через занедбане і майже безлюдне поле, яке викликало в уяві, особливо надвечір, неземні, марсіанські пейзажі. Раніше тут на полях вирощували лаванду і м'яту, але відколи завод розширився, став важливим і почав працювати на повну потужність, потребуючи все більше робочих рук, молодь із навколишніх сіл лишила домашні гнізда й переселилася в помолоділе й осучаснене місто Н. Селяни швидко поробилися промисловими робітниками, а лаванда і м'ята лишилися засихати на корені. Протягом двох-трьох років поле стало німим і пустельним. Тепер керівники аграрно-виробничих кооперативів б'ються над тим, як би замінити лаванду і м'яту іншими культурами, котрі б не потребували багато ручної праці й давали прибуток, розорюють окремі ділянки, випробовуючи то ту то ту культуру, але поле, не приймаючи новаторських експериментів, з кожним роком стає все більш «марсіанським», нагадуючи пейзажі інших, агротехнічно відсталіших планет. Поле обабіч дороги все більше ставало пущею, де загніздилися гадюки й вужі, розбуялося колюче терня й низенький непрохідний чагарник. Повсюди стояв густий дух чебрецю, бузини, ромашки й іншого зілля, і ніхто б не став дивуватися, сплескувати руками й вигукувати: «Ну хіба таке можливе?», якби поблизу промайнуло допотопне чудовисько. Коли довго споглядати ту пущу і вдихати різні запахи, то й привиди, створені власною уявою, видаватимуться живою реальністю.

Край шляху між заводом і «П'яними вишнями» зеленіє кілька старих горіхів, завдяки яким з висоти пташиного польоту навколишній пейзаж, певно, здається більш болгарським, більш національним. Але як дивитися зі шляху, то на тлі згадуваних диких заростей вони не так-то вже й скидаються на болгарські горіхи, бо навколо останніх завжди так гарно, що просто любо поглянути, а місце, де ростуть ці дерева, не може похвалитися нічим гарним, приємним для ока. До того ж вони навіюють тривогу й неспокій, бо не так давно один з колишніх мешканців міста Н зарізав тут свою дружину, а потім і сам повісився на суку. Той підстаркуватий уже мешканець міста Н довідався про багатолітній зв'язок дружини з його начальником, що багато років був йому за вірного і нерозлучного друга. Такі чутки, а чи воно правда, того ніхто не відає, та й навіщо знати, адже й найстрашніша правда не може бути виправданням такого безумства.

Отож навіть і ті старі гіллясті горіхи з величезними кронами, під якими можуть сховатися в обідню спеку, — або, точніше, під якими колись ховалися отари рунистих овець, — навіть і вони не можуть пом'якшити непривітного характеру місцевості й лихої слави дороги, що пролягає по ній. Випадкові подорожні і в найбільшу жароту неохоче завертають у тінь старих велетів. Усі старі горіхові дерева схожі одне на одне, й випадковим подорожнім часто здається, ніби під кожним з них, надто ж у найжаркіші дні, польовий вітер розгойдує вішальника. Звичайно, це дурниці, горіх, під яким скоїлося лихо, тільки один, і всі його знають, але ж старі горіхи схожі, мов близнюки, а тут ще сонце припекло — чого не примариться людині!

Отже, той шлях непривітний, і, як на перший погляд, досить дивно, що троє статечних чоловіків рушили від заводу до корчми «П'яні вишні» саме ним. Але довідавшися, хто ці люди і що їх спонукало віддати перевагу саме цьому шляхові перед «царським», тобто магістральним, ви махнете рукою, нехай, мовляв, ідуть собі з богом куди їм треба.

Перший з них, найвищий, з похмурим обличчям і насупленими бровами, той, що йде на крок попереду від інших і вимахує старомодним парасолем, — начальник конструкторського відділу тридцятишестирічний Прокопій Сапарев. Він одягнутий у широкий чорний плащ, на голові в нього м'який чорний котелок. Не випадково Сапарев іде попереду інших, хай і на один крок: як співробітник Інституту металознавства Академії наук, він вважає себе за найвидатнішого фахівця у цій галузі й готовий потягти парасолею кожного, хто спробує його повчати. Має легкову машину «вартбург», але не їздить нею: лікарі порекомендували йому більше бувати на свіжому повітрі, аби позбутися безсоння.

Позаду й трошки праворуч від Прокопія Сапарева крокує головний технолог заводу Спиридон Хафезов. Віку він непевного, коли про людину не скажеш, молода вона чи стара, можна гадати, що йому під сорок. Він на голову нижчий від Прокопія, але ширший у плечах, ступає твердіше й чіткіше, як сказав би військовий, «по-офіцерському». Хафезов також має підстави ходити по-начальницькому й не терпіти, щоб його випереджали, бо й себе вважає за видатного фахівця з металознавства, до того ж він співробітник того самого інституту при болгарській Академії наук. Але, на відміну від Прокопія, він стриманіший і не розмахує по-панському ніяким старорежимним парасолем; а все через своє походження: Прокопій із заможної сім'ї, а батько й діди Спиридона орендували землю споловини та ходили по наймах.

Вони й одягалися по-різному. Прокопій носив стильний, хоча й не зовсім модний одяг, а Спиридон любив убиратися ефектно, але в стилі дрібного буржуа. Він носив плащ спортивного крою з погончиками, на голові картатий англійський кашкет, а на ногах спортивні черевики на платформі з природного каучуку. Він скидався скоріше на тренера жіночої баскетбольної команди міста Н, ніж на головного технолога такого підприємства важкої індустрії, як ЗСС.

Але і як тренер він викликав би подив, і то неабиякий. Тренер звичайно простує до мети найкоротшим і найлегшим шляхом, а Спиридон — навпаки. Найлегше і найшвидше він міг би потрапити до «П'яних вишень», сівши біля заводу на перший автобус, а через п'ять хвилин пересівши на центральній площі на другий. Зручно і надійно! Він же обирає вкрай непевну дорогу через іще більш непевне поле, до того ж смерком, коли з захмареного неба от-от посіє холодний осінній дощ.

Причини такої суперечливої поведінки? Гадаємо, їх слід шукати не в психіці нашого технолога, а головне в тому, що вій живе на центральній площі і вікна його чудової квартири виходять саме на зупинку, де зустрічаються перший і другий автобуси. Чекаючи другого маршруту, наш технолог ризикував би потрапити на очі дружині, якій він кілька хвилин тому сказав по телефону, що затримається на позачерговій нараді в директора десь години до десятої. Тим, хто пройшов випробування подружнім життям, легко уявити, які сімейні бурі зчиняються в таких випадках! Бо ж закон фізики невблаганний: тіло не може перебувати водночас у двох місцях!

Спиридон Хафезов надто шанує свою дружину, яка до того ж працює судовим слідчим в Н-ському окружному суді, щоб наражатися на сварку, та ще через якийсь там закон фізики!

Тому він воліє дістатися до корчми «П'яні вишні» навпростець через поле, а не головною дорогою.

Третій у групі — інженер-програміст Димо Карадимов. Наскільки начальник Прокопій похмурий на вигляд, настільки Димо привітний — його голубі очі завжди дивляться весело, мовби заохочуючи й вас визнати, що, всупереч усьому, справи йдуть на краще і життя чудове. Він ровесник Прокопія, заввишки майже такий, як і той, але обличчя має кругліше, а плечі ширші. Димо має великий успіх у жінок, і це одна з причин, що змушує його йти до «П'яних вишень» не «царською» дорогою, а манівцями. Якщо поїхати, а то й піти через місто, неодмінно трапляться зо дві «мадам», які причепляться до нього. А в товаристві суворого начальника немає місця навіть для половини «мадам». Прокопій Сапарев не любить показуватися на люди в товаристві першої-ліпшої жінки.

Отже, того холодного осіннього надвечір'я 24 жовтня троє статечних чоловіків із ЗСС подалися полем до славнозвісної корчми «П'яні вишні». Як уже згадувалося, кожен із них мав свої причини, аби віддати перевагу непевній і розгрузлій дорозі перед вигодами, що їх пропонувала асфальтова магістраль.

Оскільки тут часто фігурує корчма «П'яні вишні», може скластися враження, що троє чоловіків або дуже люблять чарку, або преславна корчма — їх улюблений клуб. А насправді ні те ні друге. Прокопій кривиться від вина, п'є його через силу, де вже йому думати про клуби чи веселі компанії! Він складає гроші на квартиру, пише довідник з металознавства й суворо дотримується приписів свого лікаря, який рекомендує йому ходити по шість кілометрів щовечора, рано лягати, пити зілля і вживати вегетаріанську їжу. У Спиридона Хафезова, як бачимо, жінка — судовий слідчий, і цей факт промовляє сам за себе. Навряд чи можна припустити, щоб чоловік юриста вважав «П'яні вишні» за свій другий дім. Що ж до Димо Карадимова, другого з парубків, то було б грубою помилкою ставити знак рівності між його любовними пригодами й пристрастю до вина. Свою чергову приятельку Димо запрошує в найкращу кондитерську «Перше травня», частує тістечками й вермутом «Чіо-Чіо-сан», а потім Іде з нею кудись «у гості» або гарної погоди садовить її на свій червоний мотоцикл «Балкан» (360 кубиків) і мчить дорогою, що веде за місто, до недалеких пагорбів, порослих березовими і ялиновими гайками.