Історія з собаками

— Я кажу це слово, наче «добридень», а ти сахаєшся від нього, наче від чорта! — зневажливо посміхнувся Прокопій.

— А хто з присутніх не сахнеться, почувши раптом, як ласкаво згадують його дружину? — весело засміявся Димо Карадимов. — Хіба знайдеться такий сміливець?

Отак Спиридон Хафезов уперше заговорив при Авакумові.

Але вони з Прокопієм почали вчащати до корчми, коли в ЗСС поповзли різні чутки і навколо конструкторського відділу почали згущатися хмари. Димо ж Карадимов найперший з них переступив поріг корчми ще два роки тому. Удвох із подругою посиділи в «закутку», скромно попоїли, трохи випили й ні про що особливе не розмовляли. Але назавтра по всьому Н сорока рознесла на хвості чутку, що молодий інженер і дочка одного з поважних мешканців заручилися. Дійшло до того, що батько дівчини зателефонував до нього й сердито запитав, доки він триматиме в таємниці свої заручини з його порядною дочкою. Хлопець мусив знову привести дівчину до корчми, але вже у велику залу, покликав завідувача Трифона Конова, й обоє водно заявили, що того вечора у «закутку» гомоніли про погоду й таке інше, що ні про які заручини й словом не обмовилися, бо вони цього й на гадці не мають. Трифон Конов згідливо мовив, що і в нього склалося таке саме враження, і твердо пообіцяв залагодити справу. Інакше й не міг зробити статечний чоловік, оскільки і Димо, й дівчина стверджували те саме, тільки що дівчина говорила сумно, а молодий інженер сердито й рішуче.

Після цього випадку Димо Карадимов обминав «закуток». Він і далі ходив до корчми, але вже до великої зали. Там підсідав до мисливців, хоч сам не так-то вже й кохався в полюванні. А в «закуток», доки справи на заводі не ускладнилися, не зважувався заходити навіть із товаришем — настільки той «закуток» дався взнаки.

Так стояли справи до того вечора.

До вечора двадцять четвертого жовтня.

* * *

Троє конструкторів дісталися до корчми саме вчасно, бо холодний вітер посилився, а ріденький спокійний дощик раптом перейшов у зливу. В «закутку» вже були відвідувачі. За одним столом сидів перший заступник генерального директора із Светломиром Горановим, а за сусіднім Авакум, розгорнувши журнал, розв'язував кросворд, спроквола смокчучи люльку й час від часу пускаючи кучеряві кільця синюватого диму. Конструктори зайняли третій стіл, найближчий до входу, й Прокопій відразу запросив Авакума до них.

— Жаргонне слово з семи літер, що закінчується на «а» і означає місце, де відбувають покарання? — запитав Авакум.

— Кутузка, — усміхнувся зверхньо Димо.

Авакум заповнив клітинки в кросворді й задоволено кивнув головою. Потім дістав із гаманця два старовинних срібняки, потемнілі, ще не очищені від окису, й похвалився:

— Оце сьогодні знайшов на Сухій річці.

— Старе срібло! — зауважив Прокопій, але не потягся до монет. — Певне, бозна-колишнє!

— І я гадаю, що бозна-колишнє! — іронічно скривився Димо.

— Македонське! — промовив Авакум. — Четверте століття до нашої ери.

— Досить давнє, — сказав Прокопій.

Авакум сховав монети в гаманець.

— Два місяці праці за дві срібні монетки! — поблажливо засміявся Димо. — Надто низька продуктивність праці. Або, як кажуть у народі, гора родила мишу!

— Ц» не мишенята, а ведмежата! — ляснув по гаманцю Авакум. — І не звичайної породи, а рідкісної, виняткової!

— Щодо продуктивності, то ти, шановний, — глянув начальник відділу на Карадимова, — м'яко кажучи, мислиш, як невіглас. Кожен пересічний інтелігент знає, що в археології кількість і ціна знайдених речей не мають жодної ваги. В цій науці важить зовсім інше. Унікальність та історична вартість. Чи не так, друже? — звернувся він до Авакума.

— Свята правда! Я ладен два роки копати, аби знайти хоч одну золоту монетку часів Олександра Великого! — кивнув Авакум.

— Е, золото — це зовсім інше! — промовив Димо. — Та й Олександр Великий на ринку, певно, високо цінується. За таку монету і я покопав би землю день-другий.

— З задоволенням дам вам лопату й кайло! — засміявся Авакум.

Прокопій кашлянув, видно, збираючись сказати щось різкіше на адресу Димо, але тут до нього підбіг офіціант і повідомив, що його просять до телефону.

Прокопій сягнув до кишені камізельки по годинник, але Авакум випередив його:

— Двадцять вісім на сьому! — підказав він.

— Дякую, — кивнув Прокопій, устаючи з-за столу.

Він пішов до виходу нерішуче і якось неохоче, мовби до поліклініки, де йому мають рвати зуба.

— Дивно! — кивнув Димо вслід.

— І мені так здається! — вперше озвався Спиридон Хафезов.

— Е, то ви ще не розучилися говорити! — пожартував Авакум.

— Не люблю пустопорожніх теревенів, — стиха огризнувся Спиридон.

— Пустопорожніх не любите, а змістовних не чуєте. Це добре. — Авакум нахилився до Хафезова: — Але що, власне, вам здається дивним?

— Несподіване зникнення нашого шефа! — озвався замість нього Димо, що сидів навпроти. — А вас це не турбує?

— Ні, — хитнув головою Авакум. — Я не такий вразливий. До того ж я гадаю, що це з кожним може статися!

— Що?

— Що його покличуть до телефону!

— О так! Тільки треба, щоб знали, де його шукати!

— Ще б пак! Мої друзі знають, що я в «П'яних вишнях», і в будь-яку хвилину можуть мене покликати. А хіба ваша дружина, знаючи, що ви в «П'яних вишнях», не подзвонить при потребі? — запитав Авакум Спиридона Хафезова.

— Ну що ви! — підніс руку Спиридон. — Моя дружина, хвалити бога, не знає, що я в «П'яних вишнях».

— Не знає? — здивувався Авакум.

Ту мить надійшов чоловік, якого Авакум називав Алексом.

— Алексе, ходи до нас! — покликав його Авакум. — Є вільний стілець.

— Дякую за ласку, я ліпше сяду до каміна, погріюся, — відповів чемно Алекс. — Надворі страшенна злива і собачий холод.

— Принеси нам, друже, ще по чарці коньяку! — озвався Авакум до офіціанта, що накривав директорський стіл. — І для нього теж! — кивнув головою в бік Алекса. Потім нахилився до Спиридона Хафезова й ласкаво-дружнім тоном продовжив перерваний діалог:

— То ви живете подвійним життям!

— Чому подвійним? — смикнувся Спиридон.

— Бо маєте таємниці від дружини! Кожен, хто щось приховує, веде подвійне життя!

— Браво! — вперше погодився з ним Димо. — У вас залізна логіка!

— Ти ба, він уже й висновки робить!

— А чого ви ображаєтеся? — запитав Авакум.

— Ображаюся?

— І навіть тривожитесь!

— А що вам до того, чи я тривожусь?

— Та я жартую, товаришу Хафезов. Просто хотів, щоб. нам було веселіше. Вибачте.

— Археологам краще пильнувати своїх таємниць, а не цікавитися чужими, — пробурчав Хафезов.

— Правильно! — підтримав його Димо, який раптом згадав, що Хафезов усе ж йому колега.

— Отже, ви обидва виступаєте єдиним фронтом проти мене? Щось на зразок змови? — продовжував гру Авакум. — А чого, скажіть ласкаво?

— Ну от, відразу вже й змова! — кисло всміхнувся Карадимов. — Це ж треба додуматися!

— Ніякого єдиного фронту ні проти вас, ні взагалі! — холодно кивнув Спиридон. — У нашій роботі кожен відповідає за себе, а живе як сам знає. Як сам знає! — повторив він, значуще глянувши чомусь на колегу, а не на Авакума.

— Колего Хафезов, що ти все — як сам знає та як сам знає! Мене вже аж нудить! — скривився Димо, блиснувши недобре очима.

Від сусіднього столу озвався заступник генерального директора:

— Чого це ви так гарячкуєте, товаришу Карадимов? Коньяк у голову вдарив, чи що?

— Ні, це через нього, товаришу директор! — Димо тицьнув пальцем у груди Хафезова. — На нього напала якась манія величі, все «сам» та «сам» торочить, от я й не витримав!

— Він взагалі останнім часом дуже нервовий! — здвигнув плечима Хафезов.