Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
Шрифт:

Що ж. Народна уява не провиджує смислу людського існування, розвитку природи при фізичному і моральному знидінні на землі. А буде, як при началах проречено: Бог відпустить затерплу руку Алеєву, здригнеться земля, вирветься з тридев’ятої темені Триюда, зірветься і Жертва. Два роки ходитимуть по землі Алей-Ілія і Триюда-Ірод. Останнього півроку зустрінуться на полі Сафатовім, на шкурі того бика, що десь пасе на полонині. Ірод Іллю уб’є. І пуститься дощ — де капне, там усе, що не затопиться, то спалиться, згорить. Настане темнота. Буде це у Велике Пушіння (піст). Від праведної крові, що проллється з бичої шкури, загориться світ, перегорить земля. З’являться чотири ангели, протрублять на всі чотири сторони світу. Повстають вмерлі, зробиться метушня. Впаде сонце, місяць, зорі, земля піде в преісподне, звідки взялася.

Тоді світ скінчиться.

Чи це не заклик оберігати все, що довкола дано людині, що в ній самій, пересторога можливості катастрофи?!

Але світ гуцульський веселий та розмаїтий. Як верховинські краєвиди. Як вбрання святешне і на щодень. Навіть при вмерлому на “грушці” (ввечері того дня, коли вмре людина), заводять ігрища (“грушка” — від “гра”), аби забуватися та коротати час. Як би не побивалася родина, а все ж на якусь хвилю “грушка” відволікає, перебиває туск. Кощунські для незвиклого ігри при катафалку наводять на думку про безперервність життя на землі, про закономірні поступи мудрої природи. У цьому є проблиски альтернативи.

Вражає безперервність та послідовність народної міфології цього краю. Ніщо тут не виникає випадково, нічого не пропадає безслідно. Арідник, що вибовтався на початку світобудови з піни вселенських вод, продовжує діяти впродовж століть як постійний головний учасник усіх життєвих обставин верховинського краю. Без нього не відбулося жодної нової віхи, господарсько-економічних здвигів. Він опанує землею...

Наприкінці XVII століття австрійські підприємці розпочали інтенсивний видобуток карпатських руд. А перед цим горами гуляла очисна ватра опришківства. Опришки поховали свої скарби в землю. Як їх видобути? Модна проблема пошуку скарбів охопила і Червону Русь. Ці події дали сильний поштовх до вірування в закопані скарби. З’явилася термінологія — чисті і нечисті гроші. Завузлувалося довкола них розлоге плетиво народних оповідок, живучих і донині.

Ось деякі образки.

Із чистими грішми легше. Вони собі лежать у землиці і світяться, бо прецінь чисті. Це ті поховані опришками на кращі часи. Але є і нечисті скарби — їх злі духи сокотять. Щезник на них сидить. Сидить, хто сидить, а бідного чоловіка кортить до них добутися. Але то дуже тяжка справа. Оповідав мій дід Мирін (його ще в горах звали Шурган, бо довгий був, як теслярська шурган-пила, що нею протеси ріжуть), що сам видів, як Гримало (дідів полонинський сусіда) мав дочиніння через нечисті гроші із Щезником. Їдуть раз кіньми через ріку, а було місячно. Раптом коні як не здоймляться на диби, не заіржуть несамовито! “Який дідько тобі!” - не встиг вимовити Гримало, а Щезник лиш гепнувся межи коні. Невисокий, хромий на праву ратицю (десь Алей кропнув його), у черленім сардаку, черлених гачях, з-під крисані ріжок стирчить, морда цап’яча з борідкою, задерта, очі булькаті: “Я гезде, тутечки, ти мене кликав?” Діди оніміли. Коні стали посеред ріки як вкопані. Бере той, щез би, Грималового коня та веде на берег. І другий кінь іде за ним. “Що не признаєшся? — шкірить Арідник чорні зуби до Гримала. — Не знаєш мене чи встидаєшся? Я ваші маєтки множу, а ти з платою не квапишся...” Як попудить коня, аж мало в скалу не впали, до самих Тарночок гнав їх нечистий, а там зашуміло та затріщало межи сиглами, аж луна у хмари пішла. І щезло.

Дід Шурган давно підозрював Гримала. Та й не лиш мій дід. Села говорили, що той мав Щезника. Одного разу заходить ватаг у стайні Грималові, а там стоїть панок у черленім та на скрипочку йграє, коровки самі заходять на місце (дійниці скачуть під них), дояться, аж кров з вимені покажеться, а не вільно спинитися, заки скрипка не вмовкне. За хвилю повні дійниці молока. На ватагові аж капелюшина встала зо страху.

А платив ще тесть Грималів своєму панові жінками. Багато мав жінок, все йому вмирали.

Люди кажуть, що то через тоті прокляті гроші. Аби до них дістатися, треба мати дідька. А його можна собі висидіти, Маленькою чула від керманичів з Довгополя, як один ґазда чорта вивів та слугувався ним. А треба, кажуть, взяти останнє яйце (снозок) від чорної курки, покласти під ліву пахву і сховатися на печі закинутої хати на перехресті доріг. Не брати нічого в рот дев’ять діб, ні до кого не говорити. З того покладка-запортка вилупиться

Щезник і буде вірно служити чоловікові, але за то просить душу. Можна поманити Сатані душу ближнього, але то небезпечно, бо як вмреш раніше, то таки твою візьме.

А взагалі, як вздриш уночі синій вогонь — то скарби знак подають. Треба все мати ніж. за ременем та хутко застромити його в землю на тім місці, де стоїш, коли синій вогонь завидиш. Аби як було далеко, то вогонь буде горіти, (їж доки не прийде той, що ніж пихнув у землю, вогонь згасне - гроші даються забрати.

За знайдені скарби годиться покласти хрест або капличку, то все буде прощено. Такі хрести по горах були всюди, та все їх повалили і каплиці здебільшого порозбивали. У Космачі донедавна стояла церковця; нібито в такий спосіб збудована Матієм Палійчуком; пару років тому згоріла. А була, окрім всього, ще й рідкісною пам’яткою старовинною русинською дерев’яного зодчества. Та комусь, видно, заважала.

А каплиця в Красноїлі, на Вигоді (на роздоріжжі), ще витрималася. На всі гори знають, що збудував її Василь Жикаляк за викопаний скарб. Заповів поховати себе коло престолу тої світички. Так і зробили захоронили Жикаляка і його жінку під порогом бічних дверей каплиці. А хата Василева стоїть і дотепер. Поруч.

Є ще один спосіб добути ті жадані скарби. Пригадую, дід Мирін називав кір-зілля. Ми пастушили, я завертала корови, дідову і свою, бо Мирін уже був дуже старенький — сидів коло ватри, грів довгопалі руки, що наробили на всі гори бочок, цебрів, берівок, бербениць, коновок до води і гарців до квасного молока, натесав саней... Не стало діда, все то порозсихалося, порозсипалося — нема кому робити нове, ніхто не вміє. А діди наші вміли. І все знали. Були собі і господарями, і фінансистами, економістами і прогнозистами, лікарями і знахарями... Так ось, ношу дідові з лугу та показую квітки, трави. А він каже що від чого. “От в Чорногорі росте багато такого, що ніде нема, — вповідає Мирін, — є там і кір-зілля... То від скарбів. Його гляба (ніяк) вздріти. Кір-зілля доти є, доки на нього дивишся. А лиш глипнеш деінде — - щезає. Як хто хоче шукати грошей, що закопані, то брати би це зілля, засукати у свічку, котру мертвець тримав. Свічку з кір-зіллям покласти межи великий і другий палець правої ноги і сунути по землі; як прийде на то місце, де є гроші, то запалиться само. Там можна найти скарб...;>

У Чорногорі десь росте не тільки кір-зілля. Є там і шовкова косиця — едельвейс. Колись ми з Пушиком Степаном, ще молодими, важили шукати, хто знайде квітку щастя. Та так і роз’їхалися. Відтак Степан, мабуть, знайшов-таки — пісні, одна за одною, посипались йому. А мій едельвейс ще десь виколисує Чорногора.

У Чорногорі є все. Минулого літа, ясної днини, бачили ми з пограничної смуги коло гори Стіг білі снігові плями на Говерлі і на Попівані. Мій вуйко, Николай Оринчук (Миронів син), каже, що давні люди ворожили на цім: як дотримається у Чорногорі до нового сніг, то дотримається у коморі до нового хліб... Декотрого року (а вуйко зріс у полонині, його брат Іван там у самоті віку доживає серед сигл і ведмедів) сніг лежить, аж почорніє і так новим припаде. Там є озеро, що не завше розмерзається.

Так от, у цім озері робиться град. Недарма назвисько йому таке — Несамовите. Воно біля полонини Марішевської, під горою Данциж. Гуцули кажуть: як у Несамовите озеро вергти камінь, зараз настає буря з громами. Походить це правдоподібно з того, що всі хмари, бурі, блискавки надходять з-понад гори Данциж. На полонині Марішевській стоять хрести на місцях, де громи побили людей. Це свідчить, що справді з-поза Данцижа, понад озеро Несамовите, через полонину Марішевську іде до Жаб’я (тепер Верховина) і далі шлях бурі та грому.

Що ж то за “вічні” сніги, що за льодове озеро? Чи не сліди це ледової епохи на верхів’ях Карпат? Майже в усіх чорногірських кітловинах, що не сягають понад 1500 метрів над рівнем моря, на північних схилах видно виразні бічні, середні і чільні морени, а то й великі відломи скал, вигладжені і порисовані рівнобіжно. Подібно, що це робота льодовиків. Якою ж мала бути повінь, коли вони розтопилися! Черемош і в наші часи все згортає на своїм шляху — мости, дороги, споруди, ліси, гамованки, як раптово розтопляться сніги полонинські. А то ж були десь гігантські льодові запаси вод!..

Поделиться с друзьями: