Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Та це прерогатива вчених. А ми підемо далі в гори — послухаємо, як у Несамовитім град роблять. Там живе і Планета. Вона пробуває під скалами і плиттям у храмі. Все це давно затоплене. Як вирветься Планета з Несамовитого, за кількасот верст вибиває все в полі на ніщо. Є, правда, градівники, що можуть цю біду відвернути, спинити. Але спершу про озеро і все, що гуцули видять віками в нім, — ще його називають Змієне або Зинєве (за синю глибінь).

Душі всіх людей, що стратять себе або кого другого, ідуть у Несамовите озеро. Там, у Чорногорі, є великий камінь, а в камені озеро без дна. В нім дуже зимно. Серед літа стоїть лід. Як верже хто (це вівчарі люблять робити) у Несамовите камінь, зараз вибіжить з того озера білий кінь, а на нім сидить білий чоловік. Він бігає поверхи і лупає копитами лід. Зараз збігаються з міхами душі страчених, та й тоті, що других стратили, набирають у міхи кавалки леду і летять у хмари. Відти сиплють тим лєдом туда, куда їх поведе той на білім коні. Чим більше тих душ є, тим більше граду.

Добре, як є в селі градівник, то відверне ту бурю. Цей чоловік готує себе замолоду. Він має на то засоби. На Святвечір бере непочатої вечері зі всього потроху; бере мітлу та кочеріу і з усім цим три рази обходить хату, кличе: “Прошу тебе, тучу, крізь тучу, прийди до мене на святвечір пити, гуляти, веселитися, гриміти, дудніти, бити, я тебе прошу”. Потім іде в хату — ховає у хусточку за сволок ту вечерю і сідає їсти; за столом не має ні до кого говорити. А рано на Різдво якби хто привітав його: “Як спав?” — має тихо сказати: “Я град відвертав”, аж тоді відповісти звикле: “Гаразд, як ви”. Ту хустинку розгортає аж навесні, на Великдень — святить, а вліті, як прийде туча, — вішає свячену дору на патик (це палиця, що нею свічки в церкві гасять або вкрадена в старця, а найкраща та, що нею гадюку із жабою розігнали, як гадя хотіла жабу з’їсти), скидає з себе одяг, стає голий проти тучі і примовляє: “Я тебе спираю і не пускаю не сам собою, але з Пречистою, з усіма святками і з помічниками, з порятівниками! Коли ви, бурі, тучі, чорнокнижники, не йшли до мене на Тайну вечерю, то не маєте права на моє впасти село. Як я розігнав гадину з жабою, так я розгоню оцю фортуну наліво, як жаба з гадиною утікали, так най ця фортуна утікає на ліси, на води! Розсядься! Ти тут путері не маєш, як не мав іти до мене на святу вечерю. Іди, рознесися, як вітер по світі. На сині моря, на пустелі, куди коні недоіржують, де пси недобріхують, корови недорикують, вівці недоблеюють, кури недопівають, ворони недолітають, де гласу християнського не чути. Я тебе до села не допускаю, як не допустив гадину до жаби. Як гадина розсердиться, що жабу не з’їла, і трісне зі злості, так і ти, хмаро, розсадися, сі я тебе сюди не пущу! Прийдеш до мене, як вода у теплиці замерзне”.

Можна град відвернути. Лиш як Розигри не святкують, то нічого не поможе — туча всі городи виб’є.

Що ж то за свято — Розигри? Це свято лісних дівчат. Воно з минулого, як Гагілки, Русалії, Красна гірка? Уже не водять хороводів дівчата на Гагілки, не розпускають кіс на світанні білополі русалки коло ставів та озер, давно забули нащадки полян, що свято Красної гірки приурочене відходу частини русинів з Карпат до Дніпра-Непри...

А Розигри - таке реальне свято, що я його бачила чорним по білому недавно у маминім церковнім календарі. Припадає воно щоліта на перший понеділок Петрівки. Це свято настільки існуюче, що парубки з мого села Розтоки зібралися на полонину Скупову — ночували там в надії побачити лісних, але дівчата не прийшли... “Бо ви джинси нап’яли, з транзисторами вибралися — таким невірам лісна не показується. А я її видів!” — хвалиться дід одного з юнаків. І йому заздрять — так хочеться в молодості зустрічі з незвичайним!..

А мій дід Мирін бачив бісицю. Було це, як з війни вернувся. Коло Брошнева. В лісі. Їхав .конем по першому молодому сніжку. Дорогу загородила виворіть-ялиця. Дивиться дід — і очам своїм не вірить: по колоді вниз сліди маленької, як дитиняча, босої ніжки. Далі слід пропав. Аж під самою вирвою на снігу кров, жмутки шерсті. Ага, боролася, бідна, заки лісовий чоловік таки її роздер...

Чомусь у всіх розповідях (а їх я чула і записала в різних регіонах Карпат чимало) не мирять, навіть більше — ворогують між собою лісна-бісиця і лісовий чоловік. Ось розповідь бувалого керманича із Зеленого Верховинського району. Малою чула я її кілька разів між плотогонами і добре запам’ятала. Група бутинарів (лісорубів) узимку зібралася йти в свої села за харчами, що вже викінчувалися. Котрийсь пожартував: “Мой, хто би в колибі лишився коло пил і сокир?”

“Що дасте — я лишуся”, — обізвався молодий парубок Юра Зеленчук. “Якби лишився, то дав бих новісіньку сокиру”, — - сказав один. “А я віддам свердлик”, — додав другий, бо ніхто не вірив, що Юра не жартує. Лісорубський інструмент високо цінувався у всі часи; доброї сокири, міцного свердла нелегко було придбати. І Зеленчук лишився стерегти інструмент бутинарів, а вони пішли в село. Розіклав добру ватру і збирався уже спати, як здалеку долинув розпачливий вереск, вищало щось не своїми голосами все дужче і все ближче. Не спостиг леґінь отямитися, як до колиби залітає дівка, та така красна, що він оторопів. “Де би я сховалася?” — благально простягла руки заплакана красуня. Який би леґінь утримався і не поміг нещасній дівчині серед ночі в лісовій глушині? І Юра, недовго думаючи, кинув ту відзігорну кралю в загородку із сухим листям для розпалу. Не спостигла дівчина заритися добре в той лист, як до колиби ввірвався куди страшніший гість — величезний, широкоплечий, з голови до ніг оброслий сивою шестю. Скочив до загороди, вихопив дівча, приступив ногою — роздер навпіл. Одну половину спік на ватрі — змолов гігантськими білими зубищами, другу закинув на плече і пішов, як і прийшов. Лиш погрозливо блиснув черленими очищами.

Приходять бутинари у понеділок — інструмент на місці, все як має бути, тільки Юра щось мовчить. Онімів, бідака. Але на мигах усе їм розказував і не раз.

Про бісицю вам можуть уповісти в кожному карпатському селі, ба знайдеться і такий, що бачив її. Про лісового чоловіка — рідко де вчуєте, це розмова особлива. Якщо бісиця з’являється і тепер то на тій, то на тій полонині і вівчарі носять при собі лук, часник, оделен-зілля, то про лісового велетня, здається, у горах призабулося. А був же і він, цей могутній лісовий житель. Бабка Мирониха любила своїм дітям і нам, онукам, розповідати, яку мала з ним пригоду. Невеличка, зграбненька, завше у вишиваній біленькій сорочці, чепурна та гарна — ще я її такою запам’ятала, а виростила чотирнадцять дітей! — баба Олена трохи червоніла при кожній розповіді, бо дорослі сини її підкушували, що то якийсь бутинар забіг до неї вночі, а не лісовий чоловік. А дід вірив і сердито зиркав голубими дитячими очима на лайдаків, що пусте читають, а правді живій не вірять.

Була плова. Дід пішов у село — відвіз конем бриндзу, а молода дружина з сином Михайлом лишилися в стаї. Плова майже вигасила ватру, Олена не виділа, лиш чула, як гупнуло засувом у дверях і щось величезне нависло над ними. Помацало мою бабку по лиці і стало її посувати, аби собі прилягти. Бабка оборонно простягла руку і діткнулася не по-людськи великого носа волосатого тіла. Завмерла. Спромоглася тільки ущипнути малого за вухо. Дитина запищала: “Що з вами, мамо, чого мене так щипаєте?” — “Ади, ватра загасла, кобесь підклав”. — “Та ви би самі не встали, але щипаєте”. Дитина таки підклала ту ватру, стало в стаї видно — нікого. Нарано Олена побачила за дверима півметрові сліди ноги такої, як чоловіча. Прийшов дід, баба перестрашена розказала. “Та лісовий чоловік, ба хто більше”, — однозначно заключив дід.

Маю також свої висновки: волосатий чоловік показується там, де лишилися сліди найдавнішої (в мільйонах років) з’яви людини: в горах Кашмиру — снігова людина, в Карпатах — лісовий волосач. Оба сивошерсті, оба ховаються від неволосатих.

Та повернемось до бісиці. Ця лісова чарівниця не одного зі світу звела. Про неї, її дії гуцули мають цілу теорію.

Як дівка вродить дитину та закопає в лісі, то через сім літ з похованої зробиться лісниця. А що дитина нехрещена, не має крижми, то ззаду вся утроба виглядає. Спереду краса — очі губить, обернеться — кишки видко.

Ловить вона молодих чоловіків. Має котрий коханку, та сниться вона йому дев’ять ночей, а він нікому не признається — на дев’яту добу прийде до нього лісна в образі коханки. Ця лісна псує тому, хто її відгонить, усю роботу в бутинах на лісозаготівлі, у полонині: розгонить корови зарвами, випускає вівці з кошари, виливає молоко. А як лісниця любиться з вівчарем, то його вівці ходять куди хочуть, все будуть цілі, не вчепиться їх ведмідь, не розженуть вовки. Овечки самі вернуться на те місце, де бісиця з вівчарем кохаються. Вона кличе вівчарів по імені, котрий обізветься, то вона зараз до нього пристане, збутися її неможливо. Чоловік стає мізерний, пожовкне. Як забере котрого перший раз у ліси, так уже втуманить, таку над ним має міць, що може його видурити з-межи людей увечері, бо вона приходить і сміється, і співає голосом його коханої. На то і носять бутинарі та полонинники за ременем оделен (Уаіегіапа оті.) і зрад-зілля. Лиш вмитися, підкуритися цим зіллям — лісна відступите не буде мати моци.

Молода доярка з Голов Василина Жовнірук розповідала мені позаминулого літа на полонині Середній, що баба її, Марія Василівна Жовніручка, любила одного парубка, Дмитра, на прізвисько Маскаль. Вони були молоді, стариня оженила Дмитра на багацькій, і він літував на полонині Скупова. І от прийшла до нього та, що йому все сниться, його кохана, та не суджена. Разом пасли ягнята, любилися, трималися за руки як день, так ніч. І хтось із вівчарів пізнав, що то бісиця, бо Василину видів у селі того дня, коли ця лісна трималася Дмитра на полонині. Вже й Дмитро повірив, що це мана його вчепилася, втік у село, вона й туди дісталася. Ходить коло хати вночі, кличе жалібно: “Дмитрику!” Раз просинається — а він у лісі і лісна коло нього... Аж пішов освятив оделен та зрад-зілля, носив за ременем цю зелену молитву, — так вона відчепилася, хоч довго ще плакала за ним лісами, але вже до хати не лізла.

На своє свято, на Розигри, нявки сходяться на данцовищу та співають:

Не мий ногу ногою!Не пий воду рукою!Якби не лук-часнок,Не оделен-зілля,Мамка сина породила,Ми би єго взвили!

Якби заснув на Розигри ополудні на царинці в лісі, то видів би крізь сон, як нявки гуляють: вони округ не доходять — звідки зачне, там приходить і назад вертає. По їх данцю слідно навесні, як паша робиться. Як сніг згине, то на їх данцовищі найперше зелено. Ще ніде паші нема, а на їх данцовищу травка зеленіє.