Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Про мартову уповідають, що ця гадина походить від того сатанинського змія, що дав Єві яблуко з’їсти. Ділиться сей рід на теркату (рябу), чорну та білу гадини. Терката називається пожариста; як вона іде моругом, то трава вигорає вслід. Чорну та білу тяжко вздріти, бо дуже ховаються від чоловіка; чорна на землі, а біла у воді. Якби білу зварив та з’їв, то знав би, яке зілля до чого є на світі. До чоловіка, що з’їв би юшку з білої гадини, вся диханя заговорить.

Гадину називають лойк, лойка.

Але є ще гадина — готиця. Про цю гадину я наслухалася змалку багато розповідей, так що увірувала в її сутність. Взагалі кожна гадина росте, аж доки тріщук її не вздрить. А як тріщук не вздрить гадину аж 12 років, то вона вже далі ховається у печеру і там проживає. Така уже називається готиця. Вона свище страшним свистом опівночі. Тогди на свист до неї сходяться другі готиці і дарують їй пацирку, яку вона носить на хвості. Якби ту пацирку найти та здоїти через неї корову, то ніхто на світі не відобрав би у неї манну. У готиці зачинають рости крила через 12 років, вона уже може на них літати. На голові у готиці за цей час зробиться діамант. Вона летить уночі, а від неї світло, як від місяця. З голови, від діаманта, б’ють іскри вогнями. Вона бере худобу полонинами, людей і пожирає.

Десь є у горах такий грунь, що на нім жила дванадцятиголова готиця. На той грунь навіть птаха не долітала, тільки орел і голуб. Готиця стерегла там цілющу і живущу гоющу воду і живицю. Казали діди, що вона здоймалася з гори лиш кілька разів, тогди у горах була западь снігу по церковні вікна. А як вона летіла над верхами, то була така жасно велика, як веселиця. Лиш черлена, як вогонь.

На неї ще кажуть — язя.

Лиш у неї є діамант. Як готиця-язя згине — діамант западає у скалу. Люди находили в скалах діамант.

Від гадини старший хіба що мурашок. Є мурашки спервовіку. Вони сидять у первовічних мурашковинах. Це мурашки з у сего світу. Там є їх цар — найстарший мурашок. Він нікуда не ходить, лиш підлеглі приносять єму з усего світу манну. А він там робить з неї ладан. Ану киньте кришечку ладану — зразу позбігаються мурашки, вхоплять тот ладан і потягнуть до себе у мурашковину.

Мурашок на то сотворений, аби робити ладан.

Але доки не закує зазуля — до Благовіщення усяка диханя запрятана у земли, у теплицях-головицях. На Благовіщення усяка диханя рушиться; земля зодрогнеться тому, що вже із землі виходить тепло на світ, а зо світу студінь заходить у землю. Земля отворяється, диханя виходить з неї, корінь береться рости.

На Благовіщення пускають бджолу, аби вона роздивилася, як є на світі. Навіть аби й сніг лежав, бджолу випускають в цей день.

Вічко улея отворяють разом ґазда і ґаздиня правими руками. Вони промовляють: “Ґаздуйте так, як ми”. Увечір так само разом запирають вічко і вносять вулики назад у хату, аж доки не настане тепло. Скоромного дня виносять улиї надвір. Ще раз обоє утворяють вічко із словами: “Люба бджілко! Абес так дбала, єк ми дбаємо у свому господарстві, і так абес робила, носила із своїм роєм докупи, єк ми усі у хаті разом ґаздуємо. Шоби ти так улиєм дбала, єк я хатов. Шоби ти так не крала і чужим медом не радувала си, єк я си не радую тебе на таку дорогу посилати. Шо собі приробиш, то будеш мати. До чужої пасіки тобі не повертати, на кликання не зважєти, на цвіту си не бити. А ти, стара матко, шо гадаєш робити? Уже надворі літо, треба си добре обходити, від нині до тижня матківники вробити!”

Того дня ніхто від хати не йде ні в якій потребі, бо як прийдуть рої, то повтікають.

Ґазда опівночі іде слухати матку: скільки разів вона заспіває — стільки буде роїв.

А як вийде рій, ґазда сідає на землю, в’яже під собою траву і каже: “Прошу тебе, маточко, сідати! Я тебе в’єжу, я тебе буду обходити, буду до церкви ходити, за тебе Бога просити”.

Серед чередінників є такі, що відбирають манну і у бджіл; супроти них гуцули мають багато засобів: ворожки, примівки.

Бджола — Божа муха. Її гріх убити.

* * *

А тих непростих, що збавляють людям диханю — хоть гать гати! Кажуть, що відьми були давно. А тепер нема? Ага. Тогідь іде моя мама вулицею попри Шварвати; вибігає молодиця та кричить — обзиває, усіляко публічить: у її корови манну відібрали, масло не годна до сільради здати, головиха бештала її на зборах у неділю... Порівнялася з моєю мамою та: “Любко Одокійко, вибачєйте на мене сліпу, стару, аді, я лиш виджу, шо кожух дублений, гадаю, це та і та... відьма проклята, земля би її ни приймила, ноги би її відобрало, єк відобрала у мої коровки манну!..”

У селі відьму знають у лице. І в лице їй про це кажуть. Правда, їх тепер одна-дві на кутку, а колись ними кишіло... Було коло чого — коровами також кишіло, не то що тепер: де в кого якась “дримба” затрималася, а побільше бики годують на підряд, вигідно, є файні гроші, а горняти молока за них не купиш, бо його дастьбіг...

Давно вддьми були грамотні, вишколені, а то й “потомственні” — родимі.

— А шо ти гадаєш? Відьмов треба родитися, як і поетом, — кепкує з мого інтересу мама.

— А шо ліпше? — стараюся попасти у тон.

— Відьмов ліпше. У неї свій транспорт, а в поета шо? Поет бідний.

І в цім поєдинку виграв “народ”... Відьма сідає уночі на терлицю або замітавку та їде-летить, куда хоче. Без бензину, без автоінспектора...

У народі кажуть: чоловіка або челєдину пізнати, котре відьма. Вони дуже погані на очі. У них у оці видко “чоловічка” головою вдолину; а до того в упирця або відьми суромота гола.

— Чисто знати не мож — хто упир або відьма, — перечить мама. — Тому кождий, хто входить у хату, а найде телє або дитину, то зараз сплюне і каже: “Абих не урік!” А домашні відповідають: “Неурічливі”.

— А в неї направду є хвіст?

— Кажуть, шо є. Куприк подовжений, єк шпіль веретенний. Грудей нема єк у жінки...

— Може, вона не винна, — жаль мені відьми.

— А ти винна, шо пишеш вірші? — знов удається до глузливого порівняння мама. — Ти також “родима”... Але розумна відьма — тота, шо не хоче зробити зла, єк йде жінков у хату або межи худобу каже: “Тну — не дітну!” Тоді вона не шкідна. А єк мовчит або ще скаже: “їй, ске файне!” — то вже стратит певно ци дитину, ци телє, ци корові манну.

Я вивчала “відьомську науку”, де лиш могла. Її образ не так уже і затаєний, бо ходить межи людьми. І селами мені багато порозказували. А ще ж і спогади з дитинства, коли тато уночі ходив до діда Митуся помагати ловити відьму. Мама, правда, потому сміялася, що то дід був охочий до молодиць та котрась “відьма” д’нему приходила, а баба навмисно наробила “гвавту”, аби ту відогнати... Але я запам’ятала той перший образ — світяще димало пливе по молоці у коморі, а його ловлять гатками... Бо відьма, як лягає спати, тіло лишає у хаті, а душею задкує по світі до коров, до овець, до людей; є відьми і до води. Відьма — кругла душа, як той клубок; вона летить, а крізь неї видно; вона то засвітиться, то затухне — нигає; відьму руками не ймеш; лиш гатками і вкинути у бочку або макітру, тими штанами і накривши.