Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
Шрифт:
І пишов на ту роботу. То вже сонечко пидийшло в обіди, нарід наробивси, а вин лише прийшов. Окоман сказав єму: “За кого ти прийшов?” — “За того и за того”. — “А чого так забаривси?” — “Так міні випало”. — “Єк тобі так випало, то біжи до канцелярії, неси суда лавку и бука”.
Приніс вин ларку, а окоман каже: “Лєгай!” Дав єму окоман дванаціт буків і пишов старец до роботи. Робив до полуднє. А по полудни треба було квапитиси вставати, бо также давали 12 буків. Старец собі поволеньки їв, не вставав борзо и на полуднє дістав шє 12 буків. Вірєдили єго, аби приніс води. Вин єк пишов, так ни вернувси — лишив картку, прибив у Ромашкана на одвирку. Увечір пан прочитав тоту картку, а то писав цісарський син. Рушили за ним, але не могли наздогнати. Угіослід того
Мій вуйко Николай таке саме чув від свого діда Йвана. Додає, шо цісареви люди довго скаржилися на то, шо пани у горах не слухають цісарського наказу — не скасовують панщини. (За указом панщину на Галичині скасовано 16 травня 1848 року). А цісар не вірив. Але нарешті післав свого сина до Віжниці (містечко коло села Виженка, називалося давно Здвижень). Переконався цісарський син на своїх плечах, шо тєжка панщина триває по горах — дістав 24 буки.
Приклад вартий наслідування...
А голівські ґазди про панщину у їхнім селі не чули. Дуже вже воно бездоріжне і гірське для панських обходів. І гуцул у Головах чувся вільнішим, хоч не мав грунтів, не їв білого хліба. Зато дихав на повні груди. Недаром тут найдовше витрималися опришки. Ще й тепер коло хати Олени Сапріянчук-Бойчук — правнуки у семім коліні ватажка опришків Михайла Бойчука (Кляма) росте груша, котру посадив тесть легендарного героя.
Біографія Бойчуків багата, як гуцульський стрій. Олена розказує, що її прапрадід у семому коліні був Чокан — козак з України, що утік з польського полону. Та як прийшов у Голови — мав лиш сокирку з маленьким топорищем... Поклав тою сокиркою хату і посадив коло неї оцю, що дотепер витрималася, грушу. Узяв собі гуцулку за жінку, та й мали одну доньку. На тій козацькій доньці оженився Михайло Бойчук з перших Голов (тепер присілок Шкірівське). Оцей Бойчук мало що пожив коло своєї господарки, так переймився тестевим духом (і свого, певно, не бракувало), що не хотів ані раз нікому коритися — пішов у опришки. Зібрав ватагу таких самих, як він, і став називатися Клям. Пани Кляма боялися, як Божої кари, як громової бурі на свої голови.
У хроніці гуцульського літописця Ступницького від 1817 року читаємо: “Появилися в горах шайки славних опришків: Бойчук, Марусяк з Космача, Мосорук, ватажок з Прокурави, Штолюк з Жаб’я і Куделюк — з-за Черемоша, Яким’юк з Вербівець...”
Михайла Бойчука не варт сплутувати з іншим Бойчуком, уже Іваном — також славним поводирем гірських месників. Іван Бойчук діяв на століття раніше, опісля Довбуша. А коли зробилося скрутно, втік разом із своїми орлами до Наддніпрянської України — влився у Переяславський козацький кіш. То славна історія, до неї ще вернемося... А тепер про Михайла Бойчука-Кляма.
Багато років діяв разом із своєю ватагою попід полонинами Михайло Клям. Він був справді невловимий, і пушкарі довго його розшукували, аж нарешті зловили у Річці. Катували Кляма в Устеріцькім “катуші” — підземній тюрмі управителя пушкарів Герлічки. Але ватажок не видав жодного опришка, жодного ґазду, що помагав їм, не промовив слова.
Як дізналася Чеканова донька, що її чоловіка тримають у катуші, схапала діточок — їх у Кляма було дванадцять, одинадцять синів і одна донечка — і бігом до Устєрік.
Каже Олена Бойчук, що Михайло Клям ще теплий був, але уже неживий — його повісили. Бере нещаслива вдовиця тих діточок-сиріт і на роздоріжжі, що називається Вигода, каже їм:
— Розходіться по людях служити, бо я не годна вас прогодувати.
Лишила тільки трьох: хлопчика, що в бесагах несла, трошки більшенького, що вже ходив, і дівчинку, бо не хотіла дати її збиткувати. А старших синів післала селами до газдів на симбрилю (наймитувати). Ці два хлопчики, що лишилися коло мами, називалися Юрій і Микула. Вони виросли і збудували 1845 року хату. Та хата стоїть і тепер з написом на дверях — ким і коли збудована.
— Дідо не дає її розбивати, — каже Олена.
Цей дідо — Бойчук Василь Дмитрович походить з Микулиного коліна. У Микули був син Федьо, що мав сина Дмитра, —
Дмитро Леся, дєдю цего діда Василя, що не дає розбивати хату. Йому 94 роки. А його хаті 145 років. Вона лиш на п’ять років молодша від церкви, покладеної в Головах 1840 року за священика Сильвестра Вітошинського — відомого просвітянина і громадського діяча в Галичині; цей священик 1874 року організував у Головах Товариство тверезости. Мальована голівська церква Йосипом Сороковським уже пізніше, за священика Рожка. Так-от дідо не лиш хату не дає розбивати, але й предкову — козакову грушу рубати.— Иду-ко я грушу Чоканову рубати, там під нев мают бути гроші, золото, — каже Оленин син Василь.
Старий Василь Бойчук не позволяє внукови це робити.
— Я, — каже, — колись гадаю собі: це пусте, дичка, не родить — урубаю гет. Лиш подумав, а гілля така грубезна упала передо мнов. Та не раз були вітри, бурі, нічого її не ломило, а це упало тепер вперед мене. Заклєта, видко, груша. Не треба її кивати. Не вільно.
А люди говорять: певно, під Чокановов грушев мают бути опришківські гроші, заохочують молодого Бойчука.
— Нічо, я рубати її не буду. Маю копати — мушу тоти скарби добути...
Козацька груша. Опришкові скарби. І хата ватажкового сина. Все це уже скарби. Живі. А для діда Василя Бойчука світили колись інакші скарби — не матеріальні. І завіз їх у Голови учитель Лука Гарматій. Старий Бойчук його добре пам’ятає. Каже, що був дуже говорючий. Як приїхав до Голов Лука, то гуцули зустріли його, як це заведено в горах, гостинно. Але в Головах гуцули найгуцулішї. Найгостинніші. І нині йдеш селом і попросиш пити — ніколи не винесуть голої води, а завше якогось напою: малиннику, афиннику, настою паростків хвої, жентиці або розводу (квасного молока з водою). В першій-ліпшій хаті приймуть, нагодують, постелять. Не питають хто, відки. Такий закон здавен.
Але одно приймити гостя, а Друге віддати йому своїх дітей. А Гарматій записував дітей до школи. Це голівським ґаздам не вдавалося. Ніхто не хотів позбуватися помочі — віддавати в дідче нащадків свого маєтку, тяжко приробленого. Тим більше, що усі знали: у старій школі сидить щезник — він. гримить, бубнить, дудонить там щоночі. Школу відколи поклали, там ще ґаздівська дитина не сиділа. Бо в ній сидить нечиста сила. А котрий ґазда відпише свою дитину Сатані. Де хто таке видів!
Довга і тяжка робота випала на долю Гарматія. Заки він розказував, переконував тих занурених у стару віру газдів, школа пуста-порожна страхала перехожих; кождий старався обійти її, якнайборше проминути, перехрестившися від нечистого. Лука ходив від хати до хати — розказував і слухав, не переставав дивуватися. Але й не опускав рук. З цими людьми можна багато зробити. Ці люди йому припали до душі. Відси він так просто не уступиться. Нічого, в Головах дітей до школи не дають. Він зачне з присілка Чорної Річки. Там створить читальню “Просвіти”. Буде неграмотним гуцулам читати “Богдана Хмельницького” Костомарова. За кілька тижнів вечорами прочитає їм три томи. Кожного вечора до читальні приходять все нові люди. Уже вони разом вчать коляди, організовують січових колядників на Різдво. Чорноріцькі ґазди віддають усі як один своїх дітей на науку до Гарматія — цей не збавить їх синів. А голівським стало заздрісно: що — їх діти пущі? І в Головах є товариство “Січ”, также Гарматій створив його двома роками перед “Просвітою” в Чорній Річці. Ми, голівці, гонорові — не попустимо. Так поволеньки викурили нечистого із школи і післали до Гарматія своїх дітей.
Кращої школи, як у Головах, ніде в горах не було. Мали поміч від “Просвіти”, від учених гостей, що раз по раз навідувалися до Гарматія і дарували селові свої духовні скарби.
І мирили між собою кмітливі учні і просвічені зсередини ґазди, Божі заповіди і сила-силенна тої дивини, що “за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, в воді, в лісі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і добрій нагоді життя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його (гуцула) поведенєм”, як писав сам Гарматій у своїх споминах про Михайла Коцюбинського.