Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Бо гуцул завше лишається гуцулом. Лиш неписьменний увірує в гуцульський багатий світ несвідомо, з острахом, а освічений уже береться засобами науки просвітити, з’ясувати, не руйнуючи свого світу.

І я так волію.

Добро і зло, темне і ясне у нашім краї межують, як у самій природі.

Вертаюся на Вигоду, що на роздоріжжі в сторони мого села, Жаб’я і Голов. З Вигоди вигідно хоть куда. За Черемошем на Вигоді стоїть довгий будинок. На видному місці. Це тепер Музей атеїзму. Найневідповідніша назва такій незвичайній споруді — не знаю, чи є де ще така на всі гори... Це та святиця, покладена Василем Жикалєком за “погані гроші”. Так це діялося не так давно. І каплиця його є (лиш верх із хрестами два рази зносило: раз Сатана ураганом, а другий раз уже руками слуг у п’ятдесятих роках). Є і його грунт, на нім сидять брати Недоходюки Василь та незрячий Іван — Гриневі на них кажуть. Бо Жикаляк був бездітний і взяв собі на годованці Гриня Недоходюка, а це вже його сини — Гриневі. Іван оповідав мені, а Василь і місце показав, де дідо викопав кітлик червоних. Під ліском, на обочах. Викопав Жикалєк (Бабій на нього казали) тоти гроші, застрашився Сатани, бо гроші, певно, були “нечисті”, та заповівся покласти святицю. Так і зробив. А ще заповів себе і жінку Одокію під престолом поховати. І люди виконали його волю — обох поховали під самим престолом у каплиці. А Гриньо зажив на грунті і в хаті, що Жикалєк придбав на частину скарбу. Що в цім неправди?

Є інший варіант набутих Василем Бабієм грошей. Це вже Олена Бойчучка чула від покійного Курлея — знаного голівського боднаря, на прізвисько Кіцмак. Він таке їй розказував.

Хотів бідний Бабій спробувати роздобути грошей на грунт і на хату в той спосіб, що горами ширився. Як собі погадав це, так і вздрів Сатану.

— Ци ти би мені не позичив грошей?

— Чому ні, але аби ти мені за рік приніс.

Приносить Бабій за рік тоту позику — спудився і не кинув ни гроша. А то дощі — та й урвало засув. Бабій, коли брав гроші у дідьтя, питався: як я буду тебе визивати?

— Скажеш...

Але Олена Бойчук забула то заклинання і вже написала мені в листі з Голов: “Здається, він сказав двоє слів наподобі “чала-чій” — це, може, не точно, бо то більше тридцять років, як мені Юрій Курлей розказував — той дідок багато знав, але єго уже нема”.

То-приходить Бабій на умовлене місце, що засунулося від дощів. А мав сказати .“чала-чій” на тім самім місци, де брав позику. Що робити? Бабій прийшов рівно за рік з кітликом у бесагах, а то — засув. Чує — а там плаче хтось. Дослухається, призирає, а то малі бісенята:

— Нашего дєдю сегодне убыв грім, та й ми не годні найти, де гроші поклав...

Бабій тогди нічого не каже, лиш вертає назад. За пайку тих грошей кладе каплицю на Вигоді, недалеко свого грунту.

А Сатана все-таки зімстився — зірвав дах разом з хрестами та заніс далеко... Це вам розкажуть і в Красноїлі, і в Головах, і в Устєріках — так було.

Цікаво, хто тепер орудує в тій каплици, що стала Музеєм атеїзму — Бог ци чорт?..

З цими дідчими грішми мали дочиніння колись гуцули. Таже золотими опасками обшивали довкола крисані, носили за позолоченим ременем золочені кріси, пістолі, топірці.

Якби си Кедроватий утворив,То би на весь світ засвітив!..

І моя фамілія Задурєків із потоку Фудутова добре користала. Є про то опришківська співанка Довбуша:

Почерез Єворів та почерез Плоску,До Фудутова — туда ми дорога!Прийшов до Фудутова, повів очима,Подивив си на стів, а вже горівка уточєна.Хто її заплатив, ци тота Задурєнка чемна,Горівка оковита та з єрого жита!Напиймоси, братьи, йика у на смаковита!Ой пили-смо, братьи, та й попивали,Та усе до Задурєнки радо повертали,По наголовникови у котев дзерівний грошей изсипали.Ци ти, Задурєнко, у Бога просилаАбес в сріблі-злоті до віка ходила?

(Тота Задурєнка мала 25 дітей, а її донька — 15).

Кажуть, що від Задурєнки “...пишли на Писаний Камінь, закопали там решту золота та й заклєли. Довбуш на камени підписавси, виліз на самий верх на плитє та став си дивити на Чорногору за тим євором, пид котрим вин родився. Пидскочів угору, аби ліпше уздрів, та й камінь пид ним заваливси и розлупавси. А єк Довбуш падав, то зачіпив опришка, шо тримав мідний котев з черленими — так тот збанок упав разом из грішми у шпару. И тепер там пид плитєм є. Але на тим місци зробиласи керниця”.

Є на Писанім Камені і підпис Довбуша, є коло него і студена головиця.

Все чомусь там, де були “погані” гроші, западається — засувається земля...

От і в Ростоках. Малою я пастушила з Коцем і Штефаном Василя Раб’юкового, що жили над плесом на Горбі. Бувало, згримає, зблискає, а ми бігом до першого-ліпшого дерева, малюємо хрестик і вже там переховаємося лиху хвилю. Овечки коло нас туляться, дощ ллє, а ми хрестимося, як блисне, і віримо, що дерево з хрестиком блискавка не вб’є.

— То ангел у чорта цілить, — - каже старший Коцьо. Мій дідо єго, щезника, видів, так, як я вас. Казав, що такий панок невеликий, у чорному капелюсі, лиш з ратицями і хвостом, як оця овечка.

Ми слухаємо і тулимося гурту одні до одних — менші і вже школярі — від холоду чи від страху, і овечки тиснуться коло нас. Довкола стемніло від плови, лиш блискавка освічує видряпаний хрестик на старій смереці. І ми вже десь у давнині, в інакшім світі...

Старий Николай Раб’юків любив пити. Жив у Жолобі, за теплицею, недалеко від нас. Він найшов кітлик червінців. Але той каже:

— Дай за то душу.

Раб’юк думав-думав і надумав дати душу хлопця-старчука, що ходив, просячи, коло хат. Привів того хлопця, а то єму каже:

— Ні, мені не треба цеї душі. Вона несвідома, що з нею роблять. Дай свідому.

Тоді Раб’юк приводить на то місце свого найменшого сина, калікуватого.

— Живого не требую. Ти вбий єго і так дай мені...

Повів Раб’юк сина додому, опам’ятався, що він задумав дитину згубити свою за дідчі гроші, — і відніс тоти гроші назад.

Витак сини випитували, де тоти гроші, а він пообіцяв, шо покаже, як буде умирати. Але не сказав і перед смертю. Його дуже просили сусіди, рідні, аби показав, де то місце — щоби хату на нім не поклали, а вік не показав. Потому копали-рили, але нічого не знайшли.

І той Жолоб засунувся. Уже при моїй пам’яти — десь по войні. Такий засув великий — скала урвалася, і засипало рінню кавалок Жолоба. Потому то заросло багною, мохом, травою, і ми ходили у Жолоб збирати дикі полуниці-хруставки. Хрусткі на зубах, великі, солодкі, вони там були найліпші. Над Жолобом висить величезний камінь, у давнину на нім стояв хрест у дашку, а тепер олень з бляхи і синьо-жовтий прапор. То камінь Довбуша у Ростоках. Там, на самім вершку, водяться гаді цілими кублами. Ми, бувало, збирали всілякі ліновища — сиві, чорні, крапкаті. Під каменем жила мамина старша сестра Гафія, то у неї гадини любили у печі теплій сидіти. Я приходила і це виділа. Тітка спершу воювалася з нечистю, а потому привикла: то її не чіпало. Най собі гріється! А на самім Жолобі Николай Клішишин поклав стайню і каже, що, певно, на тих дідчих грошах побудувався, бо ніяка маржина йому не ведеться... Вуйко Николай уповідає також про свого вуйка Дмитра Семенищукового з Білоберезки, що найшов на полонині Гоїччині, нижче Штефульця, кіт-лик грошей. Приніс він то до стаї та й поклав на подрю до будзів. Мав у село брати. А то вночі так подрями гриміло, що Семенищуків не міг уснути, не знав, де із страху ховатися. Але вже якось перетерпів ніч, а рано утік із тим у село. А під попом у Білоберезці його з тими будзами сиру і кітликом грошей перестріло і перевернуло у берег. Діставси до себе, і дома його карнувало, не давало цілими ночами спокою. “Я віддам”. Як це сказав, перестало гриміти й трясти подами. І мусив відвезти той мідяний кітлик назад. Але на тому не скінчилося. Семенищук собі зачєв позичати тих грошей. Позичав і купував у Загір’ю на Буковині ягнята на продаж. Завше ще перед ярмарковою брамою у него тоти ягнята розхапували — дуже купці йому велися на товар. А віддавав лиш то, що зверху виторговував. І так позичав, мав прибуток, а що понад ціну — то відносив.

— А кому він віддавав, хто там був?

— Єк відносив позичку, то нікого не було, лиш якийсь дрізд посвистував або ще щось живе — якась диханя покажеться, а так нікого не видів.

Але він знав, що мусить віддати. Без жарту.

Каже мені Олена Бойчучка якось:

— То лихо, що ви дачу збудували, а не жиєте. В хаті треба жити, аби си біда не заплодила.

— ?..

— А то так. Хата має душу, єк людина. Має вікна — очі, лице, подобу свою кожда має. Не думайте, шо то так собі...