Струм і мережі

— Що робили на двісті шостій?

— Перемкнув вимикач — ото й усе.

— Який?

— Другий. Як і зазначено в розпорядженні.

— А ще?

— Більше нічого.

— Яка у вас група допуску?

— Друга, до тисячі вольт.

— Скільки вже працюєте на підприємстві електромереж?

— Вісім років.

— Чому так і не добилися вищої групи допуску?

— Навіщо? Я більше шоферую.

— Що ви робили в приміщенні двісті третьої?

— Те саме, що й Льоня. Чарунку ревізував.

— Крячко був кваліфікованим робітником?

— Льоня? Дай боже кожному.

— Ллє ж ви закінчили роботу раніше.

— Поталанило на чарунку. Я аж здивувався: не треба було ніякої ревізії.

— В яких стосунках були з потерпілим?

— Нормальних. Не сварилися.

— Але й не товаришували?

— Близько — ні. Він, як на мене, був якийсь дивакуватий.

— Конкретніше.

— Запальний дуже. Не раз бувало його всією бригадою заспокоювали…

— Того дня ви не помітили в його поведінці чогось незвичного?

— Ні. Може, трохи не в настрої був. Та він частенько ходив насупленим — на сестру злився…

— У нього були родинні незлагоди?

— Всього бувало…

17. Лукін

— Федоровичу, дозволь на годинку узяти машину, — попросив упівголоса Лукін, щоб ніхто з членів бригади не почув. — Знайомому треба допомогти…

Фонарьков примружився — мовляв, знаю твоїх знайомих і, глянувши па годинник, сказав:

— Ну, давай. До третьої. Та не вантаж різного мотлоху.

— Таке скажеш! Л можна хлопця з собою взяти? Сам не впораюся.

— Якщо не встигнеш, то не поїдеш, — відрубав Фонарьков і вирушив до підстанції.

Лукін наздогнав його й зашепотів на вухо:

— Степане Федоровичу, їй-богу, до третьої сам не справлюся, плитка важка. Я ж для тебе все, що просиш, роблю…

Фонарьков лише зневажливо хмикнув і ступив кілька кроків, усім виглядом засвідчуючи, що розмова зайва. Та вже з дверей гукнув.

— Сашко! Ходи-но сюди!

— Чого?

— Поїдеш з ним, — бригадир, не озираючись, махнув на Лукіна. — Допоможеш навантажити — розвантажити. І одразу назад.

Левашов радо почимчикував до машини.

Фонарьков провів його поглядом і запитав у Лукіна:

— Почому домовлявся?

— П’ятірка.

Фонарьков покрутив головою й наказав:

— Хлопцеві — троячку. Перевірю. І спідометр не забудь підігнати.

— Не вперше, — кивнув Лукін.

«Знайомий», опасистий дядько у вельветових штанях, жив неподалік: очевидно, Лукін з ним домовився під час обідньої перерви. Сашко допомагав на совість, плитку й квадрати щитового паркету навантажили хвилин за п’ятнадцять.

Замовник сів у кабіну, а Сашко в кузов і, поки вантажівка мчала до висілка, видобув з ящика дві плитки. Якусь хвильку помилувавшись вигадливим різноколірним візерунком, сховав їх під лаву. Потім понишпорив по інших ящиках — з кожного узяв по дві—три плитки і, задоволений, зручніше всівся на щитовому паркеті.

Поки господар відмикав двері ще не добудованої дачі, Сашко пошепки сказав Лукіну:

— Я кілька плиток приховав. Не помітить?

— Скільки взяв?

— Три десятки.

Лукін зупинив машину й наказав:

— Забери плитку. Вето.

Сашко метнувся в кузов, подав один стосик, потім другий:

— Більше немає.

Лукін акуратно склав плитки в брезентову сумку. Не піднімаючи голови, сказав:

— Ти затям собі: гроші треба заробляти. За-роб-ляти. А дріб’язок тягтимеш — біди не оберешся.

— Не лякайте. — Сашко притримав сумку так, щоб Лукіну було зручніше складати плитку.

— Я не лякаю. Ти за цей непотріб скільки візьмеш? Хіба що червінець. А застукають — років три дадуть, як рецидивістові. Ще й мене підведеш під монастир.

Сашко всміхнувся:

— Ще треба зловити.

— Це дуже просто. Плитки не шоколадні, під ковдрою не з’їси. Збувати понесеш. Не встигнеш відкрити рота, як тебе чемно візьмуть попід ручки й запитають: де, хлопчику, взяв?

Лукіп завів мотор і, за звичкою глянувши в дзеркальце, виїхав на шосе. Помовчав і вже примирливо:

— Плитка примітна, з неповторними візерунками. Таку не на кожній базі знайдеш, а на будівництві — і поготів. Навіть нетямущий здогадається, що ти поцупив її. Звичайно, плитку в тебе з руками відірвуть, щедро заплатять і відразу ж повідомлять куди слід. Це неважко зробити.

— Плитка крадена, — твердо сказав Сашко. — А тому її власник мовчатиме.

Лукін сплюнув у вікно:

— Погано ти їх знаєш. Може, й промовчить злодюга. А може, анонімку напише. Номер машини бачив?.. Бачив. Не виключено, що й записав його. Вони такі… Тільки про себе дбають.

— Я про номер забув. А наш дачник — злодій злодієм. Не будинок у нього — палац.

Лукін ствердно хитнув головою.

— Отже, правду кажу?

— Ти про гроші? Вони і в мене є. Хочу «Москвича» купити. Спитаєш: за що? Звичайно, не за зарплату. У мене бізнес — квіти. Кому краса, а мені — троячки із землі ростуть. І сплю спокійно: не вкрав, а маю не одну тисячу.

Сашко скоса глипнув на брезентову сумку й недовірливо всміхнувся. Лукін вибухнув:

— Не віриш? Думаєш, якщо я цю плитку взяв, то скрізь і всюди тягну? Дзуськи! Я тебе, дурня, врятував. Попадешся з нею — і за грати. А я все зроблю як годиться. А гроші — тьху. Мені що й дякують, коли віддають.

— Як це?

— Колись дізнаєшся, — засміявся Лукін. І уже строго: — Ти ще хлопчисько. Вчили тебе, вчили… Хіба ти не прожив би без десятки?

— А що? — спалахнув Сашко. — Він червінців не лічить, а я повинен над кожним надриватися?