Струм і мережі

Те, що сама вона заробляла менше, ніж «світило» йому, не мало аніякогісінького значення.

А Барон — то інше! Він повинен бути вільним від дріб’язковості і прожити своє життя розкішно і незалежно, подолавши всі умовності, просто не зважаючи на них. Адже він — Барон, а значить, сильний і розумний. Вона переконувала його в цьому уже в перші щасливі дні, коли зароблені в будзагоні гроші давали змогу бути разом щодень.

З дивовижною переконливістю вона, ніби знаючи Барона тисячу років, розкривала йому його самого в тому ідеальному й принадному варіанті, який міг реалізуватися, скажімо, в середньовічній фортеці. Віка говорила й говорила — і Барон бачив себе в тонкій кольчузі під шовковим камзолом, на якомусь підвищенні, звідки дивився вниз па юрбу ним же розорених і куплених за юшку дрібних рицарів, бачив себе вершителем доль, від якого залежало життя чи смерть підлеглих…

Барон захоплено слухав Віку й вірив їй, бо ж покохав з першої зустрічі палко й до нестями. Та й справді, чому б їй не вірити? Адже він був лідером у школі й студентській групі — це вже неабищо, а могло бути й більше. А тепер відчував і був переконаний, що здатний на великі, дуже великі справи… Ще сильніше, аніж слова, приваблювало їхнє спільне життя: сміх, вино, калейдоскоп облич.

Ця круговерть спокушала, розгнуздувала почуття, і раптом десь щезала свідома розсудливість, а натомість з’являлося відчуття, що оті примарні мрії — ось вони, поряд, лиш доторкнутися…

Барона прийняло її «коло», й він розумів, що це завдяки коханій; без сумніву, йому заздрили й воднораз відчували полегшення: Віка стала лагіднішою.

Барон легко пристосувався до нових знайомих, а ще більше — до незвичного, але привабливого життя і відчував особливу насолоду від безтурботності, веселощів і вечірньої колотнечі. А пізніше, коли літо скінчилося і Барон поїхав до інституту, часто згадував оті щасливі, проведені з Вікою тижні.

Поїхати Баронові довелося, бо закінчилися останні його студентські канікули. Та найгірше — гроші. Всі: і зароблені в будзагоні, і ті, що взяв у батька, і навіть позичені під чесне слово.

А за чотири місяці вечірньої чи й нічної праці після занять (влаштувався тимчасово електромонтером на підстанцію) спершу віддав борги, а потім і забезпечив собі особливе матеріальне становище в студентській групі. Барон тепер уже міг не лічити днів до стипендії, не прикидати, чи вистачить на прожиття. Грошове питання було вирішене. Але як бути з тим, найголовнішим, яке повсякчас, щомиті ятрило душу, не давало спокою, Барон не знав. Він писав до Віки листи, щодень телефонував на роботу, а вранці додому (увечері, на жаль, Віку було неможливо застати), але… На листи вона відповідала скупо, по телефону па роботі — люб’язно й стримано, а вдома вранці — з холодною байдужістю.

Нарешті Барон не зміг більше терпіти невизначеності стосунків і напередодні новорічних свят вирушив у дорогу з твердим наміром: забрати Віку до себе, одружитися.

В любовній лихоманці пролетіло три дні. Все в закоханих було добре, і Віка начебто щиро хотіла за нього заміж. Але коли стало питання про те, як усе вирішити практично, Віка завагалася. Адже не так швидко робиться, як мовиться… Необхідно багато дечого оформити… і звільнитися з роботи… і виписатися… переїхати… Втім, хіба два — три місяці що-небудь змінять у їхніх стосунках?

Віка не обманювала. І збиралася їхати, і водночас — Барон відчував — хотіла, щоб він переїхав до неї. Але…

Вони розпрощалися, і все стало як раніше, і дедалі частіше бракувало часу, не траплялося нагоди й, звичайно ж, не вистачало рішучості покинути рідні місця, зректися звичного, любого серцю заради невідомого, чужого й такого далекого…

«Треба, треба», — часто казала собі подумки Віка й навіть складала конкретні плани: як, коли й куди піде влаштовувати справи. Барон квапив її в кожному листі, та усе частіше випадкові радощі тішили душу, й задумане відкладалося на потім чи й зовсім забувалося. Сплив не один тиждень, поки в одній компанії (Віці врізалося в пам’ять) хтось не зронив:

— Не судилося…

8. Із стенограми

(Сомов Рем Євтихійович, електромонтажник, група допуску з техніки безпеки четверта)

— Роботи виконувалися за нарядом, який виписав майстер Лещук. Крячко і Лукін на низькому боці підстанції ревізували чарунки, а в цей час на високому працювали слюсарі-установщіки з Держенергонагляду. Лічильники максимуму встановлювали.

— Наші функції?

— Я наглядав за роботою.

— Де ви перебували в момент ураження Крячка електричним струмом?

— Біля установників.

— Чому біля них, а не біля Крячка й Лукіна?

— Умови такі, що за своїми можна було й не наглядати. А установники на високому боці працювали, до того ж із чужої організації. Своїх я давно знаю — люди досвідчені.

— Хто давав допуск до роботи?

— Бригадир.

— Чому не було заземлено шинодріт, який проведено до шостої чарунки?

— Розумієте… Він же поза робочою зоною. У наряді не було такої вимоги. Поставили загородження — та й край. Хто знав?..

— Ви бачили, як Крячко зайшов у загородження?

— Та бачив…

— Чому ви його не зупинили? Не запитали, що він хотів зробити?

— Хтозна… Та я до пуття й не бачив — крок уперед, крок назад, — хіба запримітиш? Я й не хвилювався: Крячко був надійним хлопцем.

— Що ви зробили, коли з Крячком сталося нещастя?

— Побіг у другу камеру, до нього. Хотів допомогти.

— Ви вжили необхідних заходів?

— Які там заходи!.. Льоня лежав на підлозі, шинодроту не торкався. Я його відразу й витягнув…

— Ви могли самі постраждати.

— Ні. Я був у тумаках і рукавицях.

— Коли ви наділи рукавиці?

— На бігу.

— Скільки ви бігли?

— Хіба я дивився на годинник? Секунд, мабуть, двадцять.

— Чому так довго? Там лише три метри.

— Три метри? Я оббігав кругом, бо двері в перегородці були замкнуті.

— Чому? Хто їх замкнув?

— Не знаю. Не бачив. Не звернув уваги.

— А ви певні, що вони справді були замкнуті?

— Я смикав… Хвилин за п’ять до того.

— Навіщо?

— Просто так. Згадав, що ключі в Крячка…

(Розмови, шурхотіння паперу, зачитується висновок технічної експертизи. Допит триває далі).

— Ви допомагали потерпілому?

— За всіма приписами: штучне дихання, масаж серця. Аж до приїзду «швидкої допомоги».