Струм і мережі

— Та воно так… — Кивнув головою Сашко й опустив голову. Лещук зрозумів: хлопець подумав про загиблого Крячка.

— Забувати про мертвих не можна, тим більше, що Крячко був хлопець хороший, — після паузи сказав майстер. — Але й боятися роботи не слід. То винятковий випадок. А ти будь уважним, правил технічної безпеки дотримуйся — й до ста років доживеш.

— Федя Кобзєв каже, що Льоня правила безпеки виконував.

— Це якщо з самим Кобзєвим порівнювати, — Лещук різко прим’яв мундштук цигарки й клацнув запальничкою. — А насправді Льоня не дуже зважав на всілякі приписи. Гадав, що після служби в Афганістані йому й сам чорт не страшний. — Майстер затягнувся цигаркою, відкинувся на спинку стільця. — Так, Крячко у дрібницях був педантом, прискіпливим і примхливим. Тому й роботу виконував акуратно. Але щоб правила… А ще про що Кобзєв просторікує? — ніби ненавмисне поцікавився Лещук.

Сашко махнув рукою:

— Та, мовляв, наряд неправильно виписали.

Лещук хмикнув і випустив довгий струмінь сизого диму:

— Степанові Фонарькову теж хотілося довести, що я не все врахував… Насправді ж усе було продумано: шинодріт — поза робочою зоною, за загородженням, тобто, вважай, ніби за стіною. Я вважав, що його варто винести з робочої зони, аби вважали діючим, не потикалися туди і заземлення не ставили. А ти, — спохопився Лещук, — не бери до серця. Можеш бути певним: для тебе техніка безпеки — гарантія на всі сто. І Кобзєв краще б не патякав, а думав. Він, бува, такі викидає коники — за голову візьмешся. Місяць тому устругнув: на щиті, ось тут, за моїми дверима, запобіжники міняли. Федір кепку зняв і без рукавиць тією кепкою — перевіряти напругу.

«Отже, випадок винятковий», — подумав Сашко й підвівся зі стільця.

— Що ж, спасибі за консультацію. Коли щось не розумітиму, запитаю в бригадира.

— Краще в мене. — Іван Михайлович багатозначно похитав головою: — Доброго він тебе не навчить.

— А мені здалося, що бригадир тямущий…

— Так, він знається на справі, але… Може, в іншу бригаду перейдеш? Є вакансії…

— Ні-ні, — поспішно заперечив Сашко, — я уже звикнувся, до мене непогано ставляться і Кобзєв, і дядько Рем, і Лукін… Та й стаття, самі знаєте, не скрізь візьмуть.

— Що ж, тобі видніше.

6. Із стенограми

(Фонарьков Степан Федорович, бригадир, група допуску з техніки безпеки п’ята)

— Усі роботи на підстанції й усі заходи безпеки виконувалися згідно з нарядом, який видав майстер Лещук.

— Чому не було заземлено шинодріт, яким пройшов смертельний струм?

— Не передбачалося нарядом. Мені це не сподобалося, але Лещук сказав, що достатньо виділити робочу зону.

— У наряді не були зазначені перемикання на сусідніх трансформаторних підстанціях. Хто дав вказівку їх виконати?

— Я. Ми знімали напругу з підстанції, де після обіду повинні були працювати. Ось наряд — ми просто не встигли його виконати.

— Покажіть на схемі, як відбувалося перемикання на трьох сусідніх підстанціях.

— Спробую. Ось так, вимикаємо тут, тут і тут — всю дільницю ізольовано. А резерв споживачам іде ось так — і в наших мережах не буде зворотної напруги.

— Ви давно працюєте бригадиром?

— Два роки.

— Хто здійснював інструктаж на робочому місці?

— Я.

— Ви попередили членів бригади про те, що поза робочою зоною є незаземлений шинодріт?

— Атож.

— І Крячка?

— Передусім.

— Чому.

— Останнім часом він став… він був трохи неуважним.

— Чим ви це пояснюєте?

— Якісь особисті неприємності. І взагалі він хотів звільнитися з роботи.

— Чому?

— Не знаю. Адже й заробітки у нас високі… Але, наскільки мені відомо, за довгим карбованцем він не гнався.

— А чому ви з ним сперечалися?

— Він швидко спалахував. Я не мав часу з ним панькатися, тому й гримав, а він — на мене. Потім угамувалися.

— Про що ви говорили?

— Я радив йому не мордуватися, а йти вчитися до інституту. Хлопець молодий, має стаж, відбув армійську службу — чого ще треба? А він тямущий у науці. Та й ліпше жити на стипендію, аніж на сестру скаржитися.

— Ви знаєте про його сімейні справи?

— Аякже. Все-таки — бригадир.

— Маєте спеціальну освіту?

— Не довелося вчитися.

— Вас характеризують як непоганого фахівця.

— Та де там. Я практик. Далеко куцому до зайця. Тільки й того, що маю непогану пам’ять і правил не порушую.

— Ви впровадили дванадцять рацпропозицій…

— Хіба то пропозиції? Те, що на видноті лежить.

— Чому ви доручили Лукіну самостійно виконувати перемикання? Адже в нього друга група допуску.

— Думав… Якщо відверто, Лукіну просто ліньки перескладати, насправді ж він і за четвертою групою цілком може працювати. Винен, звичайно…

— Коли ви дізналися про все?

— Після обіду. Прийшов на підстанцію, а там — наші, гамір…

— Де ви обідали?

— У пельменній.

— Ви усвідомлюєте, що нещасний випадок на совісті бригади й передусім — вашій?

— Що й казати… Готовий відповісти.

— Ідіть. Коли буде потрібно — викличемо.

7. Віка

Віка у повсякденному житті не була якоюсь особливою. Ті, хто знав її по роботі, вважав екстравагантну красуню розумною й практичною жінкою; на профспілкових зборах її навіть хвалили за ретельність і дисциплінованість. Сама ж Віка сприймала як щось другорядне й нецікаве і ательє, де працювала закрійницею-модельєром, і набридливих своєю балаканиною співробітниць, і різноманітні кожноденні справи, якими доводилося клопотатися. Цінувала лише оті солодкі хвилини, коли відчувала себе по-справжньому живою. І якщо в тому, що стосувалося роботи, взаємин із матір’ю, яка постаріла й часто хворіла, книжок (хоч рідко, та все ж бралася за них), Віка не втрачала здорового глузду, то з Бароном була зовсім іншою. Вона аж вибухала сарказмом і злісним подивом, — хіба так можна! — коли Барон мріяв про те, як через рік закінчить інститут і стане інженером.

— І скільки ж тобі світить? — якось запитала Віка.

— Сто сорок…

Віка голосно розреготалася, і в тому сміхові було роздратування і безвихідь, подив і зневага. Сто сорок! Ні, де но вкладалося в її свідомості — сто сорок карбованців на місяць, і лише через рік, тобто, за її розумінням, майже ніколи. Ні, Барон здатний на більше, у сто крат більше, й не в далекому майбутньому, а вже нині. Він — не абихто, а Барон… Це прізвисько Віка вигадала сама, бо вірила, що вій особливий, незвичайний, недосягаємий і, що найголовніше, не такий, як усі.