Святослав

Воєводи мовчали, але блискучі очі, покладені на мечі руки, стиснуті уста свідчили про їхню образу й ненависть.

– Мислю так, – вів далі князь Святослав, – що не можемо ми брані з імператорами припинити. Станемо тут і будемо стояти. Я ж уборзі з дружиною меншою іду Києву. Обапол будемо боротись – ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але відаю – станете на смерть, і супостат вас не одоліє. Не нам, а імператорам ромеїв пагуба буде.

– Роби, княже! – відповіли всі.

Тієї ж ночі, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзі полетів до Києва.

5

Кілька разів пробували печеніги копієм узяти Гору. Вони дерлися до стін удень, підповзали й лізли на городниці вночі, стягали дерево й хотіли запалити ворота.

В той же час вони гасали на своїх конях по всіх околицях, пограбували княжі двори в Берестовому й на Оболоні, палили боярські отчини Щекавиці й Хоревиці.

Над Либіддю, де збилося стільки печенігів, що ніде було коня напоїти, на Подолі, а також і в передградді – скрізь лунали зловісні, пронизливі голоси печенігів: напившись медів у княжих і боярських медушах, вони ходили п’яні.

Від Либеді й Подолу долітали іноді й інші крики, від яких здригались всі на Горі, – печеніги мучили й вбивали людей, які не встигли втекти на Гору і ховались десь у лісах і ярах.

Так проминуло багато днів. Спочатку у людей на Горі була надія, що печеніги постоять під Києвом і повернуться в поле. Але ті не думали залишати Києва. Дедалі їх ставало нібито ще більше, певне, з поля підходили нові орди.

На Горі було важко. Гридні день і ніч стояли на стінах, одбивали напади, лагодили городниці. Вже багато їх було покалічено, багато лежало в землі біля воріт на Перевесище.

Гридням допомагали ремісники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях і під стінами – подавали каміння, носили пісок, готували стріли.

Не відставали й жони полянські – їхні руки були також у надобі, багато з них мали гострі очі, вміли метко стріляти з луків.

А потім люди почали страждати від голоду й нестачі води. Княжі й воєводські кліті дедалі порожніли. Чим більш зростала спека, тим меншало в джерелах біля берестянської стіни води.

Немічна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб ніхто не помічав цього, і хоч часто не спала ночами, але так само, як і все життя, прокидалась до схід сонця, виходила в сіни, говорила з боярами і тіунами, думала, як зробити, щоб легше було людям.

Турбувалась княгиня й про онуків своїх, оберігала їх у важкі години. Коли печеніги бились під самими стінами, була з ними, – боялась за них.

Особливо боялась вона за Володимира. Він ставав все більше схожим на Малушу – ті ж очі, ніс, уста. Але княгині Ользі він нагадував ще й молодого Святослава – такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втім, княгині він нагадував не тільки молодого Святослава, – а хіба дід його, Ігор, не був таким?

І Ярополк, і Олег жили як княжичі, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками своїми вчились стріляти й стрибати, хоч це й не подобалось їм.

Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тільки тоді, коли Добриня рубався на стіні, Володимир лишався в теремі.

Але хіба вгадаєш цього уношу? Раз на світанні, коли дуже важко було на стінах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичі Ярополк і Олег сплять у своїх ложах, а княжича Володимира там немов і не бувало. Княгиня Ольга обійшла терем – княжича ніхто не бачив, вийшла у двір – там його не знайшла, і тоді піднялась на Подольську вету й там побачила, як Володимир, прикипівши до заборола, цілиться в печенігів під стінами.

– Володимире! – сказала вона онукові потім. – Чому ти не бережеш живота своєго?

– А хіба живот у князя не такий, як у його воїв? – зухвало відповів Володимир.

Княгиня Ольга похитала головою, – такий, такий самий, як Святослав!

«А втім, – подумала вона, – може, саме такими й повинні бути вони, бо така ж Русь?!»

Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина.

І не тільки про це, а й про всі справи радилась княгиня з Добринею. Він був добрий воєвода, сміливо стояв на стіні, умів вести за собою людей, та й люди вірили йому.

Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добрині про все, що діялось на Горі.

– Важко, дуже важко на Горі, княгинє, – говорив Добриня, – вже люди починають нарікати, що це їх покарав Перун, супроти християн говорять… Дехто каже, що треба принести…

– Чого ж ти замовк, Добринє?

– …треба принести в жертву людину…

Запаленими очима дивилась княгиня на Дніпро, спраглі уста її шепотіли молитву.

– Ти дивись, дивись, Добринє, чи не видно лодій з Чернігова?

– Не видно, матінко княгинє.

– Так що ж робити? – шепотіла вона. – Господи, настави, настави!

Добриня подумав.

– Треба слати, княгинє, людину до Чернігова, в землі наші, кликати поміч.

– Але як, Добринє, кого?

– Дай подумати. Усе зроблю як слід, княгинє.

Була темна, задушлива ніч на початку місяця червна. На Горі не тлів жоден вогник. Темно було навкруг стіни. Тільки в одному місці, на передградді, буяв вогонь і звідти ж долітали звуки бубна і крикливої печенізької пісні.

Разом із Добринею один воїн підійшов до краю стіни, зупинився біля заборола й подивився вниз. Там було темно, дна не видно, здавалося, що стоїть він над глибоким проваллям. Але воїн знав, що внизу рів, тверда земля, і, не поспішаючи, зав’язав вузлом кінець мотузка на заборолі, а другий, пильно придивившись, поволі пустив вниз за стіну.

– Прощай, Добринє!

– Прощай, Туре!

Гридень Тур метко переліз через забороло і, міцно тримаючись за мотузок, почав спускатись. Від кінця городниць до дна рову було далеко, мотузок розгойдувався в повітрі, разом із ним робив кола і Тур.

Раз він затримався надовго, повис над ровом, бо йому здалося, що внизу хтось заворушився. Та ні, в рову нікого не було. Він спустився, став, а потім ліг на схилі рову.

Так Тур лежав довго, прислухаючись, а потім сіпнув кінець мотузка, подаючи знак, що буде повзти від стіни. На стіні також сіпнувся мотузок – там усе ще стояв Добриня, він бажав Турові удачі.

Тур поповз. Очі його вже призвичаїлись до темряви, на тлі темного неба він бачив ще темніші бугорки, кущі. Бачив він і повалене печенігами околля, що лежало скрізь, нагадуючи здалеку постаті людей.

І коли б хто пізніше запитав Тура, як це сталось, він не зумів би пояснити. Переповзши високий вал за ровом, околля, яр і ще раз спустившись вузьким рівчаком, він помітив, що опинився просто перед вогнищем, біля якого сидить на траві кілька печенігів.

Проте на Тура ніхто не дивився, вовняна чорна шапка, шкіряний киптар і крива шабля біля пояса, які він зняв з убитого на стіні ворога, робили його схожим на тих печенігів, що сиділи поруч з ним. Ніхто на нього не звернув жодної уваги.