Святослав

Діялось тут щось неймовірне. Чимало печенігів лежало на хутрах, на кінських попонах і просто на землі, деякі з них ласували ледь підсмаженою на вогні кониною, усі пили з корчаг вино чи мед, а кілька десятків, взявшись за руки, притупуючи ногами, кружляли навколо вогнища.

Вони танцювали під пронизливий гук трьох дудуків, що грали, надуваючи щоки, двох музик, які рипіли смиками по натягнутих на довгі чурбаки струнах, і кількох бубнарів, що вчиняли найбільший шум.

Але й ті, що лежали на хутрах і землі, не були байдужі до музики й танцюристів, а плескали в долоні, кричали, заохочували їх. Тур бачив близько від себе п’яні обличчя печенігів, на яких грав відсвіт вогнища, їхні косуваті, масні очі. Навіть п’яні, вони говорили про Київ, поглядали і показували на Гору.

І, бачачи перед собою ці засмаглі від вітру й сонця безжальні обличчя, Тур подумав про те, що ж буде, коли вони вдеруться до города, пригадав батька свого, матір, Малушу, яка може загинути від їх руки над Россю, і все тіло його затремтіло. Швидше за Дніпро, дійти до першого села, взяти коня й летіти до Остра, Чернігова, кликати поміч!

Та як зараз пройти до Дніпра? Він боявся озиратись навкруг, щоб не привернути уваги ворогів, сидів, ніби підпилий, схиливши голову, трохи похитуючись. Але знав, що позад нього, куди б він не ступив, – скрізь сидять, стоять, блукають вороги, що пройти тут зараз він не зможе, проповзти – не зуміє. І ще більше його тривожило те, що кінчалась коротка червенська ніч. Вже за Дніпром починало дніти небо.

І раптом він побачив, що просто на нього від вогнища суне кілька печенігів. Вони були дуже п’яні – це видно було по їх ході. Зараз вони пройдуть повз нього і, очевидно, підуть униз, до Дніпра.

Коли вони були близько від нього, він уже стояв на ногах, коли минали його, взяв під руку одного печеніга. Вони йшли далі – і він ішов між ними, на вигляд п’яний, як і вони, та навіть і більше. Не випускаючи руки печеніга, він мало не падав, щось ревів… його сусід, печеніг, навіть обійняв його, притулився обличчям до плеча, щось белькотав. Як хотілося Туру його вбити!

Про одне тільки думав Тур – швидше дійти до берега Дніпра. А печеніги, як назло, ішли надто повільно, зупинялись, щось кричали, падали. І вже в кволому світанку видно було їхні обличчя. Він же все нижче й нижче, ніби зовсім сп’янів, схиляв голову, немов падав, а тим часом тягнув їх до Дніпра.

І от, нарешті, Дніпро. Вже стало зовсім видно, і, може, вранішній вітрець протверезив голови печенігів, бо вони зупинились і закричали.

Тур підняв голову й глянув на печенігів. Добре, що подивився, бо вони, мабуть, зрозуміли, хто з ними йшов, один уже встиг вихопити шаблю, підняв її над головою.

Тур не побіг до Дніпра, бо знав, що шабля ворога впаде на його голову. Кинувся на печеніга, вдарив його кулаками в груди так, що той випустив зброю, а тим часом сам вихопив свою шаблю й одним ударом стяв печенігові голову.

У ту ж мить, коли безголовий тулуб печеніга хитнувся і важко падав на землю, Тур уже біг до Дніпра, став на кручі, змахнув руками, як птах, що починає льот, і одірвався, чорною стрілою полетів униз. Високо знялися бризки, й колами пішла вода.

Тур вирнув далеко. На березі вже збагнули, що сталось, і багато печенігів стріляли з луків, інші, ждучи, коли вирне невідомий, стали на коліна, натягли тятиви.

Стріли пірнали в воду близько від Тура. Він чув їх свист, чув, як поруч булькає вода, і ще раз, ще раз пірнав. А там поплив через Дніпро, вийшов на лівому березі й зник у кущах.

Пізньої ночі на південній околиці города, в хижах біля воріт на Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до воріт. Загорілось через недогляд, чи, може, залетіла палаюча ворожа стріла – ніхто про це не думав. Кожен знав, чим пожежа загрожує дерев’яному городу.

– Гасіть її, гасіть! – волали навкруги. Але не було води. І тоді люди кинулись гасити вогонь руками, тілом, з криком розвертали, трощили хижі. У диму, серед червоних вогняних язиків вони падали, задихались.

Стогоном і зойками зустрічали ранок знесилені, обпечені люди. Вони просили води, ковток води!

Не тільки покаліченим, здоровим нічим було дихати в городі. Повітря між стінами отруїв дим, із-за Дніпра встало й швидко піднімалось у небі гаряче сонце, за ніч земля остигла, але тепер її немилосердно розпікало безжальне проміння.

І тоді в самій середині Гори, проти теремів княжих, недалеко від Перунового требища, почали сходитись люди. Їх ніхто не збирав, але, здавалося, хтось підказував, що треба іти усім з конців сюди, до теремів.

Ішли чоловіки, жінки, ішли ремісники з передграддя, люди прості з Подолу. Спираючись на палиці, важко пересувались покалічені, зі стогоном, що краяв душу, підходили обпечені, на яких страшно було дивитись.

І вже десь із цього натовпу, мов викинутий хвилею, піднявся над усіма, став на камені старий чоловік з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима – головний жрець Перуна.

Простерши вгору праву руку, він кричав:

– Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви!

І, як стогін спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне:

– Жертву! Жертву! Жертву!

– Перун вимагає людську жертву! – кричав жрець.

Тепер людей ніщо не могло зупинити. Вони дивились тільки на жреця, що стояв на камені, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.

І раптом жрець опустив руку, – на стінах Гори вдарили била. Звідти залунав переможний крик:

– На Дніпрі лодії князя Святослава!

Раннього ранку в стані печенізькому над Дніпром, а далі скрізь, аж до Либеді, зчинилась тривога, – забряжчали щити, залунали сполохані голоси.

Раннього ранку вдарили била, задзвеніли щити й почулись голоси і на городницях Києва.

Раннього ранку, тільки над лісами лівого берега стало рожевим і враз заголубіло небо, на Дніпрі проти Києва і скрізь по плесу, ніби з води, виринули лодії, на них трубили труби, чулись гучні крики, а лодії прямували через Дніпро – до круч і Почайни.

В цей час на Горі відчинились ворота, пронизливо зарипіли жеравці, що так давно не обертались, гучно ліг на другий бік рову міст, з города почала вибігати княжа дружина, кинулись ремісники, подоляни.

З стін Гори було видно, як носи лодій зариваються в пісок на березі, як з них стрибають вої, як вони вибігають на кручі, кидаються навперейми печенігам. Багато печенігів було порубано, тільки деякі з них, що встигли сісти на коней, помчали понад берегом Почайни, далі понад Дніпром до лісу над Либіддю.

Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Дніпрі, як після довгих днів і ночей хотілось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодіях, несли їх на Гору – жонам, дітям, які не мали навіть сил спуститись до Дніпра.