Святослав

І я зроблю з ними так, як робив у Азії. Ти, Василю, стань так, щоб об твої полки розбилась перша варварська хвиля. Потім зроби вигляд, ніби ви не витримали їхнього наступу, і починайте відходити – все швидше, швидше. Треба, щоб наші вої, які відступатимуть, діяли хитро, відходячи, добре одбивались. І щоб були готові в потрібну годину розсипатись, повернути праворуч і ліворуч, і знову ж, швидше, швидше, швидше, щоб не попасти на списи своїх вершників. А засада в мене буде вже готова. Коли ж варвари наблизяться, тоді вершники у важкій броні, що стоятимуть у лісах обапіл, вийдуть, вдарять по тавроскіфах. А в той же час і вої, які досі ніби відступали, повинні обернутись, вдарити на ворогів – швидше, швидше! У такий спосіб напад на варварів буде йти з кількох боків, кругом. Вони опиняться у мішку. Якщо зробити все так, як я сказав, то ми можемо із божою допомогою знищити дуже багато русів і болгар. Київський князь шукає брані й перемоги, він знайде тут пастку й поразку…

– Чудово! – крикнув Вард Склір, що захоплено слухав розповідь імператора.

– Блискуче! – приєднався патрикій Петро. – Ми виконаємо твій загад.

– Вип’ємо! – підняв келих імператор. – Ніка! [192]

Захоплений своїм планом знищення руських воїв, імператор Іоанн схопився з крісла і разом із своїми полководцями вийшов з намету.

Пізня година, але табір ще не спав. Тихо було тільки у царському таборі, де біля намету імператора, стольника і протовестіарія стояли, вимальовуючись на тлі сірого неба, заковані в броню, озброєні списами й мечами безсмертні. Далі ж по табору чулись людські голоси, десь іржали коні, там ходила нічна сторожа.

192

Ніка! – Перемагай!

Оточений полководцями й стратигами [193] , у сріблястому скарамангії й багряній хламиді, із золотим шоломом на голові, імператор Іоанн Цимісхій стояв біля свого намету. Він дивився на далекі голубі, переткані сніговими жилами гори, широку рівнину перед собою, річку й ліси над нею від правої руки, дві, ніби одягнені в шапки, гори з лівого боку, ліси, що починались там і тягнулись, як простягнуті руки, на північ.

Серед рівнини, недалеко від табору, вже стояло військо імперії. Таксіархії, що складались з оплітів, списоносців і стрільців, ще до світання вийшли за рів, вишикувались на рівнині темними чотирикутниками. Кожна з них у потрібну годину готова була ринутись вперед, почати бій. Маючи біля п’ятдесяти таксіархій, імператор залишив у таборі тисяч десять, майже все його військо стояло зараз на рівнині. Недалеко від імператора і його полководців пильнували біля своїх коней зв’язкові від стратигів. Кожен із них готовий був скочити на коня і летіти з наказом, коли й якій таксіархії виходити на бій.

193

Стратиги – начальники частин.

У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно від обставин, одбити – чоло: попереду таксіархій, в кілька рядів, по два на оргію, щоб не заважати один одному, стояли в броні, з щитами й списами в руках опліти, за ними – знову в багато рядів – лучники, ще далі – списоносці й, нарешті, мечники. Це була могутня сила, готова зустріти ворога тисячами стріл, лісом гострих списів, стіною кованих щитів, муром мечів.

Але сила могла зломити силу, вої супротивника могли проломити чоло й заглибитись у стан ромеїв. Через це імператор Іоанн велів стати одразу ж за чолом, по обидва боки від таксіархій, легкій кінноті: якби руські вої прорвали чоло, ця кіннота з боків зім’яла б їх, якби руські вої почали відступати, кіннота кинулась би за ними слідом і завдала тяжких, непоправних втрат.

І тепер, стоячи на високому пагорку, імператор Іоанн бачив увесь свій стан: таксіархії стояли напоготові, чоло війська і боки стану нагадували тятиву туго натягнутого лука. Досить було імператорові зробити знак – і зв’язкові стратигів полетять на рівнину, військо, як могутня хвиля, рушить уперед.

Але імператор не давав і не збирався давати знака. йому було видно не тільки ромейський стан. На відстані льоту стріли від війська імперії, ближче до гір, стояв інший стан – вої князя Святослава.

Імператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як і він, широке чоло – руські вої стояли густо, один у один, так що червлені щити їх дотикались, грали на сонці і здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли вої, їхні списи мінилися, грали сріблом на сонці. Їх було так багато, як стерні на покошеному полі. Це й було чоло князя Святослава.

Крім чола, на деякій віддалі від стану князь Русі поставив сторожу правої й лівої руки – з пагорка було видно ряди возів з підійнятими сторч голоблями, багато вершників на конях.

За чолом і сторожею на рівнині, серед якої підіймалось кілька пагорків, розташувався стан Русі, там темніло серед зелених лук чимало полків. У глибокій долині позад стану, біля самих відрогів гір, видно було ще одну засаду з возій.

Імператор Іоанн задоволено посміхнувся – з першого погляду було ясно, що імперія вивела на бій набагато більше воїв, ніж Русь. До військ імператора могла при потребі підійти ще й підмога від Андріанополя, а руським воям могли допомогти хіба що гори!

Імператор, правда, не знав сили руських воїв. На війні, як це було йому відомо ще з походів у Азію, не завжди вирішувала кількість. З багатотисячним військом у Азії йому не раз доводилось затримуватись перед невеликими городами, що їх боронили лише сотні воїв. І він брав ці городи голодом і вогнем.

Але імператор був певен, що Русь уже стомилась, довго не може стояти перед його військом – вгодованим, міцним, дужим. Та й борються вони, мабуть, як і всі варвари, – скопом, покладаючись на силу, через що швидко її і втрачають.

А все ж, покладаючись на досвід, міць, витримку свого війська і вважаючи, що на цей раз йому доведеться мати справу з ворогом недосвідченим і темним, імператор Іоанн хотів запобігти будь-якій несподіванці, одним ударом розбити й знищити Русь, яка заважала імперії підкорити Болгарію, не давала імператорам Нового Риму посуватись на схід.

І тому, оглянувши рівнину, де стояли один проти одного два стани, імператор ромеїв повернув голову праворуч і кинув погляд на густий ліс над річкою. Там нічого не було видно. Скелі, купи каміння, високі дерева. Але за цим лісом, скрізь понад берегом річки, імператор велів стати десяти тисячам закованим у броню, так званим важким вершникам. Вони там і стояли. Грізна, непереможна сила, що в потрібну хвилину рушить, як вихор, знищить руських воїв.

Така ж засада під невисокою горою в лісі стояла по ліву руку від нього, – це й була та сила, яка впаде на голову русів, коли вони зовсім не сподіватимуться, перемогою завершить долю брані.

Імператор діждався. Брань цю, як він і хотів, починала Русь. Імператор і його полководці побачили, як над полками руськими піднеслись і замаяли стяги. Кожен полк, кожне князівство, кожне плем’я і земля ішли з своїми стягами. Великі князівства мали стяги великі, чотирикутні, схожі на велетенські вітрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вітру, шиті з коштовних тканин, із знаками князівськими – ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодіями. Але були між стягами й менші, з простої крашенини, – голубі, як небо, червоні, як вогонь, жовті, як пшеничне море.

Настала та година, якої ждав імператор Іоанн. Воїни імперії бачили, що на них іде Святослав, але стояли на місці й тільки відстрілювались. Набагато пізніше, коли руські вої вже наблизились, ромеї почали відступати. Спочатку здригнулись, розірвали ряди й посунули назад перші п’ять таксіархій, що впритул вели бій з руськими воями. Згодом рушили ще п’ять таксіархій… Імператор Іоанн і його полководці уявляли, як зраділи руські вої і сам князь Святослав, побачивши, що ромеї вдали спини. Імператор уявляв, з якою радістю, не зустрічаючи опору, поспішають, сунуть вони вперед. На пагорок до нього долинув крик руських воїв – це був грізний крик, що завжди нагонив страх на ворогів.