Святослав

Але на імператора Іоанна цей крик не вплинув.

– Вони ідуть в свою пастку! – промовив хрипким голосом Цимісхій. – Дивіться, полководці, як зараз гинутиме Русь. Швидше, швидше! Вперед, імперіє!

Все відбувалось і далі так, як передбачав досвідчений полководець – імператор Іоанн. Руські вої йшли за таксіархіями, що відступали і вже наближались до стану.

Розпалені боєм, вони наздоганяли ромеїв, рубались з ними. Наперед руських воїв вирвались вершники із знаменами, між ними було знамено самого київського князя з двома перехрещеними списами – отже, й князь Святослав там…

– Яка година! – крикнув Іоанн Цимісхій. – Швидше, швидше!

І саме тоді з густого лісу над річкою, що був праворуч від стану, і ще з одного лісу, що темнів під горою ліворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бій між ромеями і руськими воями, розгортались колом.

На пагорку було тихо. Але гула, стогнала під копитами коней уся рівнина. Вершникам не було, здавалося, кінця, вони виїжджали й виїжджали з лісів, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед і вперед.

– Многі літа імператору! – крикнув хтось із полководців на пагорку.

– Многі літа! – підхопили всі.

А він – імператор Східної Римської імперії – стояв під своїм знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: «Перемагай!» Стояв величний і гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж він задумав, як знищити руських воїв, і тепер жадав бачити їх смерть, смерть Святослава.

Та він не розумів, що саме робилося на рівнині. Вершники-ромеї – заковані в броню безсмертні – мчали вперед. Але за ними гнались якісь інші вершники. Вершників-ромеїв було багато, але тих, інших, вершників, було набагато більше, їм не було кінця. І це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських воїв, а таксіархії.

– Многі лі-і-і… – пробував хтось кричати.

– Прокляття! – обірвав він цей божевільний крик. – Полководці! Що сталось? Чиї це вершники?

– Пацинаки! Пацинаки! [194] – котилось по табору.

– Угри! Угри! – летіло з другого боку.

Але били ромеїв на рівнині не печеніги й не угри – вони тільки порушили й звели нанівець диявольські плани імператора Іоанна, не дали можливості його засадам нагло заманити русів у пастку. Нещадним же, смертним боєм глушили, били, нищили безсмертних на рівнині саме руські вої. Взявши з місця розгін, вони тепер не відпускали таксіархії від себе, громили ті десять, які почали бій на рівнині, громили й ті десять, які поспішали на поміч першим, і хоч які швидкі ноги мали ромеї, а не могли втекти від руських воїв. Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руські й болгарські вої калічили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади.

194

Пацинаки —печеніги.

– Таксіархії, до стану! До стану! – заволав імператор Іоанн, бліде обличчя якого вкрили схожі на царську його хламиду багряні плями.

Аж тепер він зрозумів, що у вирішальну годину, коли все було приготовлене для повного розгрому русів, на поміч їм і на згубу для ромеїв прийшли печеніги й угри. І для римських воїв, які були тепер на рівнині, лишався один рятунок – тікати до стану, стати за його ровами, одбиватись там від русів, печенігів і угрів.

Ромейські вої так і робили. З усіх усюд поспішали вони до стану, поспішали так, що не могли протовпитись у ворота і потрапляли в свої ж костоломки, падали й калічились у ровах, давили одні одних.

Але їх ніхто й не переслідував. Десять таксіархій оточені були на рівнині. Руські вої, печеніги й угри рубались з ними, гнали до річки. Римські вої не бачили рятунку, кидали зброю, підіймали руки…

Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руські й болгарські вої калічили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади.

Сонце схилялось за гори. Імператор Іоанн все ще стояв на пагорку, ніби ждав, що станеться чудо… Але чуда не було. На рівнині темними хмарами перекочувались і поспішали до стану легіони. Вони зробили, що могли, а може, й більше від цього, і зараз прагнули одного – рятунку, тиші, спочинку. А багато з них у поросі й крові залишилось на рівнині – вони вже вступили в царство тиші й завоювали собі цього дня вічний спочинок.

У вечірніх сутінках опліти копали біля стану ями й засипали мертвих. Треба було поспішати, бо завтра над могилами могли піти інші воїни. Трупів старшин і полководців за станом не ховали – їх клали на ноші й несли до пагорка, на якому стояв імператор Іоанн. Скоро весь пагорок був обкладений вбитими. Імператор Візантії стояв серед мертвих.

Усю ніч відходили війська імператора Іоанна. На шляхах, схилах гір і скрізь у долині понад Маріцою чулись тривожні людські голоси. Позаду, на тлі темних гір, у багатьох місцях горіли пожежі. Заграва від них обгортала все небо на півночі. І коли вогні пожеж розпалювались буйніше, а небо більш розпікалось, видно було загони переляканих вершників, чорні обриси возів, довгі ланцюги легіонерів. Усі вони, як збаламучений потік, що вирвався із гір, поспішали до Адріанополя.

Між цими людьми верхи на коні їхав і диякон Лев. Як було йому сказано, мусив він у всіх походах пересуватись разом із близькими до імператора особами. Перед початком битви диякон був недалеко від імператора, бачив його, захоплювався його особою, встиг навіть написати кілька рядків у своїй історії:

«Святослав, що загордився від перемоги, одержаної над болгарами, сповнений варварської своєї пихи, бо він цілком заволодів їхньою країною, налякавши і здивувавши їх природженою своєю лютістю…»

Проте далі диякон Лев не встиг нічого написати, бо почалася битва, а він хотів на власні очі бачити, як руські вої будуть наступати, як їхній наступ розіб’ється об мур легіонів, як через деякий час почнуть наступати вої імператора, як сам Іоанн поведе їх і як з божою допомогою ромейські вої переможуть своїх ворогів.

У диякона Льва були готові в голові чудові речення для цього місця його натхненної сьомої книги історії, як наприклад:

«Багато турбот хвилювали душу імператора Іоанна. Він нібито стояв на розпутті й не знав, який шлях йому обрати…»

Диякон Лев був певен, що бій на рівнині дасть йому потрібне натхнення, нові слова.

Але бій не приніс бажаних слів, а, навпаки, схитнув, перевернув усю душу диякона. Він бачив початок бою, наступ руських воїв, чув, як імператор Іоанн крикнув: «Вперед, імперіє!»

Проте все, що сталось після цього, ні на волосину не посунуло імперії вперед, а, навпаки, стрімголов понесло її назад, кинуло у безодню, прірву, в потік незрозумілих подій.

Була ніч. Лев диякон, як і всі, їхав кудись серед суцільної темряви, час від часу разом зі всіма натикався на загони вершників, що мчали невідомо куди, на піших воїв, що поспішали на південь…

Від них він чув, що руські вої вбили тисячі ромеїв, взяли тисячі полонених, ідуть вперед. І так само, як усі, диякон Лев зводився в стременах, дивився назад, у глибину темної ночі, а тіло його проймав терпкий холодок.

Пізнього ранку наступного дня диякон Лев добився до Адріанополя й там дізнався, що незадовго туди прибув з своїм почтом і імператор Іоанн. Заляпаний багном, у своїй чорній, підперезаній якимсь мотузком рясі, із страшним, переляканим, блідим обличчям, на якому блищали запалені очі, диякон Лев, звичайно, й думати не міг доступитись до імператора Іоанна…