Святослав

– Знову ж, – вела вона далі, – у Константинополі купці наші можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п’ятдесят золотників кожен… Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь.

– Наші імператори, – сказав уперто Костянтин, – уклали ряд з князями руськими про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.

– Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись…

– Я подбаю, княгинє, щоб вони виконувались, – сухо сказав імператор. – Але чому Русь не виконує договорів?..

– Про що говорить імператор?

– Я говорю про те, що ще за імператора Льва Премудрого патріарх Фотій встановив на Русі християнську митрополію, але вже сто літ Русь і князі її не приймають, цієї митрополії…

– Я християнка, – сказала княгиня Ольга.

– Я знаю, і тим більше дивуюсь.

– Це не дивно, – запально промовила княгиня, – не токмо я, багато християн вже є на Русі. Є у нас і храми, і священики. Але Русь не хоче бути під патріархом константинопольським.

– Чому?

– Мабуть, тому, чому й болгари-християни не коряться патріархові константинопольському, а мають свого патріарха. Ми, імператоре, дуже любимо і бережемо закони наших батьків. І хоч змінюємо ці закони, але це знову закони наші, свої. Руські люди не терплять нікого над собою, вони не вміють бути рабами…

– Та невже ж християнство – це рабство?

– Я християнка і знаю, що християнство – це не рабство. Але бути під патріархом константинопольським – це все одно, що бути під імперією.

– Княгиня Ельга дуже одверта і гостра на слові, і дуже шкода, що не хоче мати мене хрещеним батьком.

– Так, імператоре, я хрещена суть презвутером болгарського кагана Симеона… Але хіба немає шляхів, щоб поріднити Візантію і Русь?

– Про які шляхи говорить княгиня?

– Імператор, дай боже йому здоров’я, має кількох дочок… Я ж маю двох синів, і з них старшого Святослава… Княжич Святослав зараз на порі, скоро посаджу його на Київському столі… А що, коли б київський княжич Святослав поріднився з імператором Візантії?

– Він еллін [123] , язичник…

– Так, він язичник! Але ж юдеї хозари – і ті родичі римських імператорів.

– Ті імператори римські, – відповів Костянтин, – що ріднились з хозарами, мають анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вічне…

– Шкода, імператоре! Колись княжич Святослав побуває в Константинополі і імператор пересвідчиться, який він справедливий, сміливий…

З невеселими думками залишила княгиня Ольга Великий палац імператорів ромеїв. Вийшла вона з покоїв Костянтина пізньої години. Увесь почет її ждав у Орології й, очевидно, трохи непокоївся.

123

Ромеї називали еллінами всіх нехристиян.

Темними вуличками, майданчиками, де височіли стрункі кипариси й дзюркотіли фонтани, довгими лункими переходами, оточені сановниками, царевими мужами, охороною, пройшли вони мовчки до воріт Великого палацу, попрощалися, сіли у колісниці й поїхали через широку площу, а далі вулицею Меси.

За той час, поки вони були в палаці, погода змінилася. Над Золотим Рогом і Галатою повисла чорна грозова хмара, час від часу в ній спалахував вогонь, глухо гуркотів грім, до землі летіли, били сліпучо-білі гострі блискавиці.

У такі хвилини видно було весь похід, що мчав вулицею, – візників, коней, які боязко ворушили головами, княгиню, її супутників, що, вчепившись за поручні, намагались не випасти з колісниць.

– Ну як? – один тільки раз запитала княгиня Ольга в своїх родичок і боярських жон. – Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо?

Жони мовчали. Чудес і краси Константинополя немов і не бувало, цієї ночі у Великому палаці вони побачили щось інше.

Вони їхали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох боків у півтемряві виникали й тікали назад будинки, кипариси, пам’ятники й колони. Скрізь було порожньо, вряди-годи тільки зустрічались їм нічні сторожі, де-не-де у вікнах теплілись схожі на світлячки вогники.

Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на примарний нічний Константинополь. Гірка образа, біль, злість стискували її серце, рвали груди.

2

Історики різних часів і різних народів витратили гори паперу й ріки чорнил, описуючи, як літа 957-го княгиня Ольга на лодіях з купцями своїми їхала до Константинополя, які дари везла вона з собою, як приймали її імператори і що говорили з нею. Думали ще й про те, в які дні імператор Візантії її приймав – дев’ятого вересня і вісімнадцятого жовтня чи в якісь інші? Зрештою вони прийшли майже до одностайної думки, що імператори приймали княгиню Ольгу вдруге вісімнадцятого жовтня, бо тільки літа 957-го неділя припадає на вісімнадцяте жовтня. А чи приймали імператори княгиню Ольгу вперше дев’ятого вересня, чи в якийсь інший день – про це сперечаються ще й досі.

І чомусь ніхто з них не замислився над тим, а що ж робила княгиня Ольга після другого прийому в імператорів? Питання це може видатись комусь смішним, може, хтось з істориків відповість на нього словами літописця: «Повернулась до Києва і, ображена імператорами, сказала: «Ти також постоїше в мене на Почайні, якоже аз в Суді…»

Та це не буде відповіддю на питання, бо справді, що ж робила княгиня Ольга після ночі вісімнадцятого жовтня, коли її прийняв вдруге і востаннє імператор Костянтин? Повернулась до монастиря Мамонта, заснула та й поїхала до Києва? Коли? Адже було вже вісімнадцяте жовтня. Руським морем навряд чи можна було їхати. Там у цей час ревло таке, що від лодій і трісок би не лишилось. Про Дніпро й думати не доводилось, бо до нього треба було ще добратися. А коли б вони й добралися, то побачили б там тільки кригу. Син княгині Ольги Святослав їхав через п’ятнадцять літ після цього на лодіях до Києва, виїхав не вісімнадцятого жовтня, а в липні, і не з Константинополя, а з гирла Дунаю, та й не міг доїхати, а замерз з лодіями в гирлі Дніпра, на узлучині моря…

Ні, питання про те, що робила Ольга після ночі вісімнадцятого жовтня літа 957-го не марне, і відповісти на нього треба.

Коли колісниці, на яких везли княгиню Ольгу та її почет з Великого палацу, зупинились біля монастиря Мамонта, всі встали, гуртом пішли в ворота, зупинились на вимощеному каменем дворі. Родичі княгині, маючи намір поговорити між собою, вклонилися їй і швидко пішли до своїх келій. Мовчала якийсь час, кутаючись у своє корзно, щоб захиститись від вітру, княгиня Ольга, а потім сказала, звертаючись до купців:

– Ви одразу зайдіть до мене…

Через короткий час вони зібрались в її келії. Там горіли дві свічки, що освітлювали убогу монастирську обстановку: стіл, кілька лав, сірі кам’яні стіни, вузькі віконця, через які долітав шум вітру й стогін розбурханого Суду.

Княгиня встигла переодягтись і була в звичайному своєму одязі, з темною пов’язкою на голові, і це ще більше підкреслювало її бліде, стомлене обличчя, пересохлі, спраглі уста.

Сівши на лаві біля столу, княгиня прислухалась, як шумить вітер за вікном і як стогнуть хвилі на Суді, стурбовано хитнула головою і почала: