Святослав

– Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти їздила? Скажи!

Вона зрозуміла, що син одбив її перший удар, і вирішила, що так, може, буде й краще.

– В далеку сторону я їздила, – відповіла вона, – я бачила так багато, що, либонь, і не розкажеш. Їхала я туди, як і ти знаєш, з великими сподіваннями, але від сподівань тих зараз нічого в мене не лишилось. Лживі й хижі ромеї, наді мною вони посміялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами і всіма язиками…

– Так треба їх бити, – сказав Святослав.

– А хто поведе рать на брань? – запитала княгиня.

– Я поведу Русь проти Візантії! – запально вигукнув він.

Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.

– Може, колись і настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Візантії. Але днесь я сиджу на столі, знаю, як важко жити нашим людям, тому і їхала до ромеїв, щоб нагадати імператорам про давній наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрі й любові… Хіба, сину, коли ворог хижий, мстивий і ненависний, треба тільки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним з ласкою і любов’ю… Он каган хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку імператора…

– Нехай хозарський каган і цілує царгородську царівну, – не стримався Святослав, – але київським князям ці царівни не до пари.

Княгиня Ольга засмучено похитала головою.

– Це ти марно говориш, Святославе. Поріднитись з імператором ромеїв, у якого є п’ять дочок, Київському столу було б дуже добре, і я, признаюсь тобі, говорила про це імператору Костянтину…

Широко розплющеними очима він дивився на неї.

– Але імператори ромеїв, – швидко додала вона, – носять гординю в своєму серці, вони вважають нас еллінами й дикунами, і тому Костянтин відповів, що християнська віра забороняє імператорам ріднитись з нами.

Щось схоже на радісний вигук, а разом і зітхання вирвалось з грудей Святослава.

– Дяка богам, – крикнув він, – що я досі не був християнином, а тепер я і поготів ним не буду!..

– Але я, – повела далі мати, – знайшла дівицю не згірше, як дочки у імператора Костянтина, і привезла її сюди, до Києва… Ти бачив її – угорську князівну?

– І що? – не зрозумів її Святослав.

– З уграми у нас давно існує мир, а коли ми зміцнимо його шлюбом, то помножимо наші сили…

– То це, – задихаючись, прохрипів він, – ти привезла мені жону?

– Так, Ільдіко-Предслава мусить бути тобі жоною.

– Ні, – схопившись за голову, сказав він, – цього ніколи не буде, не може цього бути, мамо…

Вона підійшла до нього ближче й поклала руку на його голову.

– Ти забув, Святославе, що я – твоя мати, – сказала вона, – і як мати мушу і нині дбаю про твою долю…

– Я знаю, – відповів він, – що ти моя мати, ти – княгиня і хочеш знайти мені добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князівну, бо люблю іншу, не царівну й не князівну.

– Знаю про це, – промовила княгиня Ольга.

– Що ти знаєш?

– Усе знаю, – тихо відповіла княгиня. – Про тебе, Малушу і про те, що вона непразна…

– Звідки ти знаєш? Хто тобі це сказав, мамо?

– Хіба не однаково, хто сказав, – сама маю очі, бачу…

Княжич Святослав все дивився на матір, ждав, що вона скаже далі. Але вона мовчала, певно, ждала, що скаже син.

– Навіщо ти зробив це, Святославе? – нарешті запитала вона.

І раптом – не з упертістю вже, а зовсім інакше, схвильованим голосом, від самого серця – Святослав сказав: – А коли люба мені Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її…

Княгиня Ольга відчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так, як люблять тільки раз у житті, але мусила відповісти:

– Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Ні, Святославе, люблю тебе, тільки добра бажаю. А через це скажу – нині ти княжич, землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старію, слабію і вже скоро закінчу земні справи. Хто ж тоді сяде на столі Київському?

– Не говори про це, мамо!

– Ні, – сказала вона, – говорити про це повинна, мушу… У великий і страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротись з ворогами, які йшли і йшли на нас, намагались нас знищити, розгромити… Скільки вже крові пролилось до нас над Дніпром і Руським морем, скільки людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нині, ніколи ще не бувало. Зараз я проїхала до Візантії, була в болгар і угрів – бачу й знаю, що велика загроза насуває на Русь. На схід сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на болгарську землю можна було б надіятись, але кесар Петро продав Болгарію ромеям, а Візантія рано чи пізно воюватиме з нами. Хто тоді поведе Русь? Чому ти мовчиш, сину? Ти ж тільки-но говорив, що згоден вести…

– Так, говорив…

– Але щоб вести Русь на Візантію, треба бути князем…

Святослав мовчав.

– Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли візьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке Гора?

– Що Горі до мене й Малуші?! – крикнув Святослав.

Княгиня Ольга похитала головою.

– Сину мій, сину, – зітхнула вона. – Ти ще не знаєш Гори, не відаєш, де живеш. Над землями Русі київський князь, нині я їх княгиня, але підпирає нас Гора, бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко мені з людьми моїми, але ще важче з Горою. Вони льстиві, – з серцем, на весь голос говорила княгиня, – вони хитрі, вони вимогливі й неситі, і я вже не знаю, сину, як і задовольнити їх…

Вона на якусь хвилину замовкла, бо їй помітно важко було говорити, а потім повела далі:

– Добра хотя людіям своїм, я давала Горі все, що могла дати. Це було нелегко, сину, бо множество ворогів ішло на нас – і мусили ми їх одбивати, а хто ж їх одбив би, коли б не було воєвод, дружини? І ми тримали воєвод, ми мали дружину. Але воєводи стали боярами, і княжий гридень може стати воєводою. Вони ненаситні, вони хижі, їм усе мало. Ти думаєш, чого загинув твій батько? Князь Ігор взяв з деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу дань, і він пішов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров треба було заплатити кров’ю, але побачила, що коли й далі братиму дань, то землі підуть проти нас, а потім і земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила погости й дала уроки й устави. Це була полегкість для людей земель, та коли б ти знав, що тоді робилось тут, на Горі, сину?! Пожалування, пожалування, пожалування, – я віддала тоді боярам, воєводам, всякому князью всі землі…

– Так кому ж служать князі: людям своїм чи воєводам і боярам?! – вирвалося у Святослава.

Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований, з рум’янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, і подумала, що помилилась, вважаючи, що син її ще юнець, отрок. Ні, він виріс вже, змужнів, став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гірка вона не була.

– Так, – відповіла княгиня. – Глава земель – це не тільки князь, а й бояри наші, воєводи, дружина.

– А племена, язики, всі люди?

– Вони загинуть без князя і бояр…

– Отже, служимо і людям, і Горі?

– Так, Святославе, за мною стоять князі й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя…

– А я не питатиму їх…

– Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм. Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу – угорську князівну, але не допустять Малуші…