Святослав
Шрифт:
Так і поїхав Добриня за Верхній Волок, у верхні землі Русі.
3
До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечір. Коні їхні були в милі, самі вони хиталися, як п’яні. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у інші села над Дніпром, і вони одразу ж веліли любечанам збиратись.
Разом з усіма пішов і Микула. Збирались вони за городищем над Дніпром – там споконвіку відбувався торг, ігрища й свята, за городищем у полі спочивали вічним сном також старійшини й усі прості люди їхнього роду.
Усі стали на кручі,
– Великий князь київський Святослав велів сказати людіям своїм, що одвіку гречини робили велике лихо Русі, а зараз ще більшу роблять лжу, хочуть поневолити сусід наших болгар, а відтак і нас… Князь Святослав велів сказати людіям своїм, – вів далі Кожема, – що мусимо-сьми встати за честь і славу нашу, берегти покон батьків, іти на ворогів. За собою кличе вас князь на рать!
Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: «Великий князь Святослав кличе всіх на рать», Микула оглянувся навкруг.
Він думав, що з гурту його односельців один за одним почнуть виходити поважні люди, які з давніх-давен радо йшли на рать, бо війна ж їм приносила дань і славу, вийдуть Бразд і Сварг, вийдуть Гордин і Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в раті не знайдеться місця. Та й не Микулі їхати на рать – у них коні, зброя, а в нього тільки руки.
Але чому ж це Бразд не виходить наперед і не подає голосу? Сварг? Тільки тепер Микула помітив, що Сварга тут зовсім немає, а здалеку долетіла луна молота, – клепле Сварг броні. Не виходили наперед і Гордин та Путша, – вони стояли збоку, щось говорили між собою.
– Мужі! – трохи розгублено і з якоюсь тривогою крикнув Кожема. – Уся земля наша в небезпеці, смерть готується для нас і дітей наших. Або ромеї, або ми… Князь Святослав кличе всіх своїх людей.
Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, він був певен, всі вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великій небезпеці земля, смерть їм готують ромеї.
Але знову ніхто не вийшов. Стоячи біля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав броні, Гордин і Путша мовчали.
І чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невідомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть різні часи й різні люди, але Микула мусить бути незмінним, мусить пам’ятати й охороняти рідну землю…
І коли досі Микула гаразд не розумів, про який скарб говорив його батько, як не розумів і того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що він усе зрозумів.
Він зрозумів, що любить над усе в світі Дніпро, сині гори над ним, зелені луки й жовті піщані коси, тепле небо над собою, жону й дітей, людей, які стоять тут, над кручею, і за все це готовий віддати кров і життя.
Микула ступив вперед – раз, другий і третій, зупинився проти Кожеми й сказав:
– Я іду на рать!
Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що ніяково переступав з ноги на ногу, й відповів:
– Добре, воїне!
А вміє слідом за Микулою виходили інші люди їхнього селища – літні, молодші і зовсім юні… Їх збиралося все більше й більше, і тільки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.
Микула повільним кроком повертався додому, довго стояв
на валу городища й дивився, як в усі боки розтікаються любечани. Поїхав і волостелин, поруч із ним, тримаючись за стремено, ішов Бразд – він вів Кожему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалині, Микула спустився з валу, зайшов до хижі.Сів біля вогнища й сказав Вісті:
– Оце я буду їхати, Вісто! Збери мені порти, дві сорочки й постоли, бо їду я далеко – на рать.
Віста сплеснула руками.
– Ти їдеш на рать? Але куди?
Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червоні й жовті язики, Микула відповів:
– На ромеїв іду… далеко-далеко!
Їй важко було зрозуміти, проти кого й для чого йде Микула на рать, і вона запитала:
– Ти хочеш мати дань і стати таким, як Бразд?
– Ні, – відповів Микула, – не по дань іду і не буду таким, як Бразд.
– То ти хочеш полагодити батькову землянку й усі кліті, купити коней, засипати житом ями?
– Ти багато хочеш, – сказав Микула. – Я все це мушу зробити, але після раті.
– А Бразд і Сварг ідуть на рать? – запитала Віста.
– Ні, не йдуть…
– Боги! – скрикнула Віста. – Багатий брат не йде, хоч йому є що захищати, а ти – вотоляк, латана свита, і йдеш. Чого ж ти підеш?
Микула довго затримався з відповіддю, а далі почухав всією правицею голову й повільно сказав:
– Бразд не йде, бо що йому захищати? Своє багатство? Та коли б і гречин прийшов – вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин і Бразд один одному гнесі [142] не зроблять… А мене вони вже обавили – закуп я у Бразда, скоро-скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин – стенить моє серце, жажелі [143] вони готують на виї наші, пропали всі ми і наша земля, Русь…
142
Гнесь – кривда, зло.
143
Жажелі – ярма.
Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому є, що дає тепло, жар? А чи немає такого вогню в людях?
– І ще я згадую батька Анта, – уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. – Він говорив про скарб, закопаний за городищем, над Дніпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якій жили батько Ант, діди Уліб, Воїк, давні предки… І я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають ромеї, вони ідуть на нас. І батьки наші, і діди ходили на ромеїв, били їх. А тепер я чую їх голос, вони кажуть мені: «Іди, Микуло!» От я й мушу йти. Збери мені порти, дві сорочки, постоли, а більше нічого мені й не треба.
Віста глибоко зітхнула. Якщо говорити по правді, вона не зрозуміла всього, що сказав Микула, але зрозуміла головне – Микула мусить іти бити невідомого їй ворога, бо інакше загине земля, ліси, Дніпро, всі вони. І Віста сказала:
– То й я піду з тобою, Микуло! Колись жони ішли з чоловіками на рать. І моя рука там знадобиться.
– Ні, Вісто! – відповів Микула. – Колись були раті одні, зараз вони важкі й жорстокі. Тобі йти зі мною не годиться!
І тоді вони разом вийшли з хижі, стали за порогом.