Святослав

– Чому ж колись?

– А як же інакше?! Адже брань починається, брате мій, і я йду.

– Я йду! – сердився чомусь Мутор. – Думаєш, мені легко, що ти йдеш, а я ні. І не тільки ти, вся земля іде, вся Русь…

– Кого князь кличе, той і йде…

– Хіба треба кликати? – крикнув Мутор. – Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити мені важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь – серце умліває… Гори кругом, Дніпро, як море. Але ж любо все це мені – і город Київ, і Дніпро, і оці луки…

– Дуже любо, – задихаючись, промовив і Микула.

– То як же я можу сидіти тут, коли ви йдете туди?

– То й ти підеш із нами?

– А так, піду!

5

Разом з воєводою Гудимом з далекого Новгорода прибув і Добриня. Добром зустріли їх новгородці і вся словенська земля, побували Гудим із Добринею і в кривичів, полочан, мері, слово київського князя долетіло й до Кемі, Корели, Чуді, – тьму людей привів із собою воєвода Гудим до Києва-города. Більшість їх пливло лодіями, везучи з собою все по надобі, багато поспішало за ними борзно й пішо.

Тоді князь Святослав ще раз радився з матір’ю, запросивши до розмови воєводу Свенелда й брата Уліба.

– Вже повно води в Дніпрі, – говорив князь Святослав, – і лодії наші, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Дніпром рушимо ми до Дунаю. Частина війська нашого нехай іде борзно й пішо через поле, Тиверську й Углицьку землі, а там з’єднаємось і перейдемо Дунай.

– То добре, княже, – згодився Свенелд, – і так більше поставимо над Дунаєм сил. А пішо пройдемо безпечно, в полі тихо, тиверці й угличі ще дадуть нам підмогу, – вели рушати, не гай часу, княже!

– Об однім я тільки мислю, – вів далі князь, дивлячись на вікно терема, де видно було безліч воїв на березі Почайни і де на плесі стояли сотні лодій із земель. – Сам я поведу наші лодії Дніпром, через пороги. Піше й комонне ж військо нехай веде князь Уліб з воєводою Свенелдом…

– Добре розсудив, княже, – згодився Свенелд.

– А може, ліпше-бо було князеві Улібу лишитись у Києві? – втрутилась у розмову княгиня Ольга. – Тебе не буде, хто землями правитиме?

– Ти, матінко княгинє, правитимеш, як і колись, землями, – відповів Святослав. – Негоже синам Ігоревим дома бути, коли людіє їх стоять на брані. Чи так говорю, брате Улібе?

Князь Уліб, що сидів блідий і замислений біля вікна, схопився й голосно сказав:

– Як твоя воля, брате княже, і як велить мати наша – княгиня.

З цим словом він низько вклонився княгині Ользі і якось благально, а разом і покірливо подивився їй у очі.

– Бути так, як велить Святослав, – сказала вона. – Я ж берегтиму Київ і землі.

– То й будемо невдовзі рушати, – закінчив князь Святослав. – Велика наша земля, добрі в ній люди, не ждав я, що стільки їх прийде на наш клич! От вони ждуть над Дніпром.

Стоячи біля вікна, він зачарованими очима довго дивився на яскраво-зелені, усіяні весняними квітами гори, на голубі води Почайни й Дніпра, на задніпровські ліси й луки, на небо, де пливли ніжні, майже прозорі хмарини.

Князь Святослав навіть не помітив, як позад нього тихо підійшли, стали й також замилувались буйним, заквітчаним світом, небом, Дніпром мати княгиня й Свенелд.

Тільки князь Уліб не пішов до вікна. Спершись на руки, він сидів у кутку світлиці й дивився в безвість перед собою.

Розділ третій

1

Був чудовий ранок місяця травня 968 року. Високо, на шпилі гори, і нижче, на схилах, поблискуючи золоченими дахами серед зелених садів, обмитих грозовими весняними дощами, лежав Київ.

Цього ранку ворота на горі – і Подольські, і Перевесищанські – були розчинені, мости – опущені, на городницях і вежах маяли знамена, а скрізь на заборолах у шоломах і з списами стояли гридні й старшина.

Згори їм добре було видно зелені, круті, перерізані ярами схили гори, Новий город, обгороджений верхнім і нижнім валами, хижі й землянки передграддя, що темними пасмугами тягнулись до Щекавиці й далі за Хоревицю й до Оболоні, Подол, Дніпро, що срібною стрічкою линув удалину – до Вишгорода й Десни-ріки.

На плесі ж Дніпра, там, де серед луків Оболоні допливала до нього з правого боку голуба Почайна, колихались на воді сотні лодій. Майстри доклали сил, щоб лодії вабили очі воїв і щоб наганяли страх на ворогів, фарбували їх у різний колір – червлений, зелений, голубий. На носах вирізали з дерева чурів з рогами й банькатими очима, вепрів з гострими іклами, водяників з лисими головами й надутими щоками, дів з довгими розпущеними косами. Коли налітав вітер і лодії починали гойдатись на хвилях, ці дива, відбиваючись у воді, сміялись, глузували, загрожували.

У морі Руському важко було ждати доброї днини, там завжди міг налетіти вітер, буря. А тому вої добре перевірили щогли й реї, полатали старі кропив’яні вітрила, пошили нові, на довгих ланцюгах почепили укоті.

Пізніше, коли вони дізналися, хто з них і на якій лодії їхатиме, уклали там броні свої й щити, сулиці, мечі, запас стріл. На деяких більших лодіях укладені були пороки [146] , величезні луки й сохи для самострілів, там лежали мішки з борошном, пшоном, стояли каді з солоною веприною, медом, порожні бочки, у які перед морем мали набрати прісної води.

146

Пороки – тарани для розбивання стін.

Зараз, весняного цього ранку, тут, на березі Почайни, зібралося багато воєвод, щоб ще раз оглянути лодії. Усе було готове в далеку дорогу, вої кінчали укладати зброю й харч. Тоді з Гори спустились до Почайни ще багато воєвод і бояр, а разом з ними князі Святослав, Уліб і княгиня Ольга з онуками.

На одному з насадів, де мали перебувати князь Святослав і воєвода морський Ікмор, склали жертву – зарізали півня й кров’ю його покропили ніс насада з княжим знаком – двома переплетеними внизу срібними списами.

Після цього на насадах і лодіях почали піднімати укоті й ставити вітрила. Вітер дужчав. Човни здригалися. Вітрила повзли вище й вище і нарешті досягли рей. В цей час були підняті й укоті. Насади й лодії рушили з місця, дійшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи сліпучо-жовту косу, і вийшли на Дніпро. За важкими насадами й лодіями рушило багато дрібних човнів-однодеревок і стругів.

Попереду йшов насад князя Святослава з двома великими вітрилами. Він нагадував великого птаха, який розправив тугі крила й летить понад самою водою. За ним ключами – по три в ряд – пливли і інші лодії. Однодеревки й струги поспішали по тихій воді під обома берегами.