Тільки мить

Прийшовши якось уранці на роботу, Заміховський побачив під дверима Чумака, що сидів на зеленому напханому рюкзакові.

— Скаржився вахтер, ви тут до півночі грюкали, — мовив учений після привітання. — Наступного разу, коли надумаєте зоставатися після роботи, візьміть дозвіл. Тут такий порядок.

Заміховський відімкнув двері, і вони затягли рюкзак у лабораторію, де тхнуло нашатирем і припоями. Чумак, угледівши на столі консервну бляшанку, заповнену обрізками сиру, докірливо похитав головою.

А Заміховський, копнувши носаком рюкзак, поцікавився:

— Це ті породи, що ви привезли тоді з Донбасу?

— Породи? Для нас із вами це матеріалізований час! Цим зразкам стільки років, що наше з вами життя в порівнянні з ними — блискавично короткий спалах. Марія віднайшла в них сліди флори верхнього девону… Вам же треба визначити їхній абсолютний вік. Оця купа керна стане однією з безкінечної множини світних точок на лінії часу, яку ми з вами почнемо малювати.

Після цього Чумакового завдання в колі зацікавлень Заміховського опинилася кімнатка на третьому поверсі, де за мікроскопом просиджувала дні Марія. Та скоро вони стали спілкуватися і в сквері у місті. Вони вже не були схожі на колег, яких поєднують тільки наукові інтереси. Про це свідчили щасливі обличчя і те, що дівчина аж надто природно повисла в Заміховського на плечі. “Хай вам щастить!” — подумав тоді Чумак. У нього з’явилася надія, що подружнє життя, коли таке настане, зруйнує ілюзійний світ, у якому перебував Заміховський. Від цього буде користь не тільки Олексі, а й тій ідеї, на служіння якої Чумак сподівався його навернути. Втім, якби Мирославу Петровичу довелося вибирати між людиною, що перебуває в полоні ілюзій, і поміркованим раціоналістом, то перевагу він віддав би першій.

Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського своїм однодумцем, проте делікатні натяки на те, що машина часу коли й не ідея-фікс, то принаймні проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Дедалі частіше завідуючий сектором знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані небаченою досі символікою, якісь прилади й деталі, котрі Заміховський намагався скоріше прибрати з видного місця. А одного разу вчений застав Заміховського в піднесеному настрої. Його молодший колега дістав із шухляди брошуру і, перегорнувши жовту обкладинку, написав щось на титульній сторінці. Тоді подав брошуру Чумакові.

“О. Заміховський. Гіпотетичні аспекти перебігу часу”, — прочитав учений. А нижче було написано карлючкуватим почерком: “Шановному Мирославу Петровичу на міцне здоров’я і творчі здобутки! Автор”.

— Вітаю! Вітаю! — сказав Чумак, проте йому довелось докласти чимало зусиль, щоб надати голосу щирості. Адже вихід брошури — то офіційне визнання наукових поглядів його молодшого колеги. Отже, слід чекати, що Заміховський тепер сконцентрує зусилля на створенні машини часу і, звісно, занедбає основну роботу.

Але нічого подібного не сталося. У товстому лабораторному журналі з’являлися нові й нові записи про вік порід, які він визначав на вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуваною досі точністю. Якось учений, проглядаючи густо списані сторінки журналу, зауважив:

— Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо.

Те зауваження було продовженням давньої розмови про реальну, хоч і трудомістку, можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу, яка, на думку Чумака, можлива тільки в уяві.

— Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули, яка вийшла в нього майже на сторінку.

Чумак не встиг запитати, що саме він Мав на увазі, бо в дверях виросла Марія й покликала його до директора.

Заміховський окинув поглядом зграбну постать дівчини в короткій спідниці й смугастій безрукавці, поцікавився:

— Маріє, тобі ніхто не казав, що ти чаклунка? Не дивуйся. Справа серйозна. Щораз, коли ти дивишся з вікна на мою будку, я, немов за командою, кидаю все і виходжу на подвір’я.

— Є причина до грайливого настрою? — незворушно спитала дівчина.

— Є.

— Отже, треба розуміти, що в кіно ми сьогодні не підемо?

Через тиждень Заміховський зник. Разом з лабораторією. На подвір’ї, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним, зостався тільки прямокутник розміром три на п’ять метрів, по краях якого з тріщин у бруці пробивалася вбога травичка.

Чумак прийшов до Марії пригнічений і змарнілий.

— Маріє, ви нічого не скажете з приводу зникнення Заміховського? — запитав він.

Дівчина, підвівши голову від бінокуляра і кліпнувши довгими, як у ляльки, віями, відказала:

— Ні.

— Хіба він жодного разу не поділився з вами своїми планами?

— Не поділився.

Учений нервував. Кілька разів підводився, походжав од вікна, де на підвіконні густо росли квіти, до дверей, знову сідав і нервово вистукував пальцями по лакованій поверхні столу. Дівчина тим часом схилилася над мікроскопом.

— Не може бути, щоб ви не помітили якихось приготувань…

— Коли вважати за приготування те, що Олекса позносив із гуртожитку до лабораторії весь порожній склопосуд, — мовила Марія, не відриваючи погляду від бінокуляра.

— Навіщо йому було те скло?

— Експеримент, казав, збирається поставити.

— Які у вас були із ним стосунки? — несподівано запитав Чумак і від того сам зніяковів.

— Добрі.

— Я не про це… Ви збиралися побратися, чи що?

— Не тарабаньте так по столі, бо зразки на предметному склі підстрибують. Збирались. — У голосі дівчини вчувалося роздратування.

Учений не став більше розпитувати. Якийсь час він мовчки стояв біля вікна, втупивши сумний погляд у ледь вловимі обриси прямокутника на подвір’ї, ніби то була могила його ідей, надій і сподівань, тоді вийшов.

Начальник геологічного відділу Куля, перед тим як почати розмову, одірвав від білого аркуша краєчок і, поклавши його в рот, заходився зосереджено жувати. Чумак із багаторічного досвіду знав, що такий вступ передує важливій розмові і що начальник відділу не почне її, аж поки добре не розжує паперового клаптика. Нарешті господар запитав:

— Куди поділася з подвір’я ваша лабораторія?

Нічого ясного Чумак сказати не міг, а висловлювати припущення щодо машини часу не наважувався — начальник відділу його просто не зрозумів би.

— Та, бачите, — повагавшись, озвався Мирослав Петрович, — я ще не готовий відповісти на це запитання…

Начальник був чоловіком делікатним. Він тільки висловив здогад:

— Отже, комусь позичили. Мабуть, Академії наук… Зрештою, то ваш клопіт, бо вона числиться в бухгалтерії за вами, а не за мною. Та я раджу зробити так, щоб під час інвентаризації лабораторія стояла на місці… Це перше. — Він поклав у рот ще клаптик паперу. — Друге. Надійшла вказівка з міністерства посилити прикладні роботи, пов’язані з паливом. Грошей на них не дають. Отже, почнеться боротьба за те, в кого їх забрати. Будьте готові до цього. Завтра вранці це питання розглядатимуть на вченій раді. — Куля виплюнув у кошик паперову жуйку. — Тьху, гидота! Що за папір тепер роблять?! Гіркий якийсь.