Тільки мить

Та охочих виступити більше не знайшлося, і Адамчук сказав:

— Ну що ж. Коли ви самі не бажаєте вирішувати питання резерву, то цей клопіт візьме на себе адміністрація. Ми подумаємо над пропозиціями Максима Семеновича і товариша Мурченка.

Чумак якийсь час сидів у спорожнілому залі, очікуючи, поки мине пошпигування з лівого боку грудей. Він уже виробив спосіб боротьби з тим болем: слід розслабитись і посидіти так кілька хвилин, ні про що не думаючи. Ця болячка в нього з’явилася після захисту докторської, сім років тому. Спочатку в грудях щось ніби терпло, потім з’явилося слабке поколювання, а тепер уже шпигає. Не завжди й валер’янка допомагає… Відчувши нарешті полегшення, Мирослав Петрович вийшов із залу і попрямував у двір. Дорогою він піймав себе на думці, що його більше турбує зустріч із Заміховським, аніж ситуація, яка склалася в інституті.

Марії в лабораторії не застав, двері були зачинені. Чумак уважно оглянув брук і саму лабораторію, але ніде не помітив і найменших слідів, які свідчили б про те, що її колись зрушували з місця. Відчинив двері і зупинився на порозі, вражений, як і першого разу, знайомими вже запахами прілого листя якихось рослин. Він вирішив не давати волі фантазії і дочекатись Заміховського, тим часом знайомлячись із його записами. Перегорнув кілька сторінок і, знайшовши те місце, на якому зупинився, почав читати далі.

“Палеозой, кембрійська система, 570 мільйонів років до наших днів.

Учителю!

У кембрії я опинився надвечір. На обрії плавало лише півсонця, решта занурилася в море. Я ще не бачив такого великого сонця. Мабуть, море тому й червоне, що його пронизує тим палом. Сонце просто на очах занурюється у воду. Не встиг я ще зняти показання приладів про атмосферу та радіацію, як від нього залишилися тільки мусянжеві полиски на хмарах. Місце, де знаходиться лабораторія, знову опинилося високо над рівнем моря, гора тягнеться з південного сходу на північний захід невідомо на скільки кілометрів. Учителю, атмосферні умови вже майже ті самі, що і в нас, в антропогені, тому спробую вийти без скафандра. Теплий літній вечір, тільки сильно смердить сірководнем. У повітрі його менше як один процент, проте сморід неймовірний. Під ногами кам’яниста поверхня, подекуди ніби скляна… Швидко стемніло, внизу світиться море. Я, кинувши за спину рюкзак, попрямував стрімким схилом до берега. Пройшов із чверть кілометра, і тут мою увагу привернуло дивне явище на морі. На горизонті спалахнула блискавка, але не в небі, а в глибині моря. І враз світло від неї перетворилося на криві промені, схожі на крила вітряка, що обертається. Бісів млин на дні моря. Образ цей спав на думку, бо світло хоч і яскраве, але якесь неживе, холодне. “Вітряк” крутило хвилин п’ятнадцять, а потім зайнялося все море — сині хмари світла заклубочилися аж до обрію, стало видно, як удень. Я з подивом помітив, що море почало тікати від берега. За якусь хвилину дно оголилося на кілька кілометрів. Я хоч і стояв високо на горі, але бачив водорості, якихось істот, схожих на корали. Все те “горіло”, ніби його облили спиртом і підпалили. Та раптом на обрії, куди втекло море, з’явилась лавина синього вогню. Вона мчала до берега зі швидкістю літака. В паніці я кинувся назад, але об щось зачепився і впав. Поки зводився на ноги, стіна холодного вогню заввишки як десятиповерховий будинок, покривши щойно голий берег, з ревінням повалилася на схил гори. Світні бризки того страхіття загуготіли за півсотні метрів від мене. Потім вал знову відкотився, запаливши берег і ту частину гори, куди він дістав, примарним холодним сяйвом. Я окинув поглядом місцевість, шукаючи камінь, об який перечепився, але його ніде не було. Його взагалі не існувало на моєму шляху. Я впав від сильного підземного поштовху. Не критимусь, те явище мало не зробило мене німим. Якусь мить я стояв, вагаючись, — страх штовхав нагору, цікавість до води. Тим часом море влилося в свої береги, “вітряк” щез, тільки досі клубочилися над водою голубі хмари світла. Я подався вниз… Як плату за страх, отримав усі зразки флори й фауни. Могутній вал устелив ними підніжжя гори на кількасот метрів від берега. Мов на велетенському предметному склі, ворушилися трилобіти, завбільшки як моя долоня. Ці істоти перебирали п’ятьма парами двогіллястих кінцівок, точнісінько як мокриці. Голова — у вигляді півмісяця з великими фасетковими очима і двома антенами. Доволі тут губок та істот із гіллястим хітиновим скелетом. Останні нагадують курай, проте це тварини, схожі на викопні граптоліти. Та найбільше тут археоциат — найдивовижнішої форми. Прямі й зігнуті рури, порожнисті конуси й корчі, фігури, що нагадують наші гриби-хрящі, розмірами до півтора метра. Часто всі елементи позросталися у дивні абстрактні скульптури. Водяний вал так швиргонув ними, що більшість лежала понівечена і я міг бачити їхню внутрішню порожнину та складну систему зв’язаних каналів. Ці організми мають м’яку зовнішню оболонку і твердий вапняковий скелет. Немало тут молюсків, я вже не кажу про водорості — їх на березі сила-силенна, а впереміш — медузи, черви-мулоїди, дрібні ракоподібні. Коли я підбирав якусь істоту, з неї стікали краплини світла. Щомиті поглядав на море, яке, хоч і вгамувалося, проте викликало в мене непереборне бажання дременути подалі нагору… Спав погано. Ліжник здавався мені тісним і парким. Щойно заплющував очі, як у пам’яті поставав велетенський палаючий вал. Хоч я й розумів, що містичного в тому немає нічого, світіння — реакція примітивних організмів на підземні поштовхи, все ж на душі було моторошно. Склепив очі аж на світанку… Прокинувся від термосіння. “Чи не трясця мене вхопила?” — подумав. Довкола все тремтіло і дзенькало: рулони перфострічки, порожні банки, шолом від скафандра, та й снопи вранішнього проміння в ілюмінаторах теж, здавалося, заломлюються. Я виліз із спального мішка і, тримаючись за стіни, вийшов. Надворі сонячно й тихо, але море внизу як сивий каракуль — усе в білих кучериках хвиль. Вода, здавалося, кипіла, а ген на обрії, де вчора крутило “вітряк”, здіймалася цівка пари. Перегодя в небо зметнувся велетенський водяний стовп. Гору сильно затрясло. Поряд зі стовпом із води почав виринати острівець… Вечеряв бутербродами, обережно тримаючи склянку, щоб не розплескати чаю. Острівець уже нагадував підкову. І ніякого гуркоту, все відбувалося в дивній тиші. Тільки чути було притлумлені підземні удари. Виверження досі ще було підводне. Та ось із затоки в центрі “підкови” вирвався чорний сніп, який, діставши до хмар, розлетівся сатанинським феєрверком із блискавок і фонтанів чорної туші. То суміш пари, газів, кіптяви, лавової пилюки. Просто на очах піднімалося морське дно біля острівця-“підкови”. Треба тікати…

І знову — дорога. Щойно спало на думку, що життя моє здебільшого проходило на колесах. Чи то якісь матеріали треба було добувати по геологічних експедиціях, чи то — відрядження на свердловини або шахти. Та в тому водночас був і позитивний момент. Сидячи в автобусі, я мав змогу думати. М’яке крісло міжміського автобуса враз відмітало весь клопіт і настроювало на абстракцію. Які тільки думки не виникали в мене під час тих рейсів! Згодом вони лягли стрункими каскадами в мою концепцію і дали можливість уже серйозно замислитися над пристроєм, з допомогою якого можна було б пересуватися в часі. “Пробним каменем”, на якому я перевіряв логічність і правдивість своїх думок, був один геолог, що йому, на моє глибоке переконання, наш спільний тоді начальник Браїлко, як науковець, і в підметки не годиться. Той чоловік, попри душевну його доброту, ставав дуже прискіпливим, коли мова заходила про якусь наукову ідею. Він ніколи не сказав би “так”, маючи хоч найменшу можливість сказати “ні”. Власне, завдяки отій своїй рисі він, учений, кандидат наук, не мав ні лабораторії, ні навіть помічника і тижнями, а то й місяцями виконував роботу, яку мав би робити технік. Щораз, віддаючи йому рукопис, я з трепетом очікував на його суд. А вирок найчастіше був украй лаконічним — “бека”. Якщо ж він обережно казав: “А знаєш, у цьому щось є…” — я був певен, що робота мені вдалась і потребує лише доробки. А одного разу він сказав таке: “Як тобі відомо, Всесвіт розширюється, відцентрово “розбігаються” галактики і планетні системи, розбухають і планети. Отже, постійно змінюється тяжіння… Щоб твоя ідея “запрацювала”, треба показати зв’язок між простором, часом і гравітацією”. Того разу я вперше не помітив на його обличчі характерної для нього поблажливої посмішки. Та по хвилі він, ніби отямившись, додав: “Гадаю, що від цього, — він поклав долоню на мої записи, — є користь і для тебе особисто. У вільний від роботи час ти не бігаєш за жінками, не тиняєшся в місцях розваг, не деградуєш під час гри в доміно. Хіба це не користь?” Я тоді образився на нього.

Палеозой, ордовикська система, 480 мільйонів років до наших днів.

Дорогий учителю!

Місцевість, де я зараз перебуваю, вже й не назвеш горою. Це скоріше плато, яке підноситься над рівнем моря на двісті метрів. Лабораторія стоїть на березі. Хоча берегом цю стрімку стіну і не назвеш. Таке враження, ніби частина суші запалася і море її поглинуло. Вчителю, Ви не повірите, а я сидів, звісивши над кручею ноги, і милувався тим творінням природи. Під берегом море було зовсім прозорим — видно кам’янисте дно з водоростями, які ростуть із тріщин у породі; безліч молюсків із прямими й закрученими в спіраль раковинами, які виписували по дну химерні фігури. Але причиною мого замилування було не море взагалі, а рожевий кораловий риф, який косою тягся віддалік і омивався смарагдовими водами. Ніби й не було тут ніколи виверження. Жива зелень води, гладінь і тиша. В перервах між плескотом хвиль, здавалося, було чути, як шурхотять по небу хмарки. А сонце таке ж лагідне, що я не втримався і, роздягнувшись, простягся на теплому базальті. Приголублений промінням, я вже почав було дрімати, коли тишу порушило якесь хлюпання. Здавалося, внизу під берегом скидається чимала рибина. Я підвівся і глянув униз. А там при самій скелі вода аж кипіла. Тільки по хвилі я розгледів велетенського трилобіта, який виривався з довгих павучих лап потвори, що нагадувала скорпіона. На кінці двометрового тіла чудовисько мало замість хвоста гостру метрову швайку. Бідолашний трилобіт скрутився, як скручуються мокриці, коли їм загрожує небезпека, але потвора не випускала його з чіпких лап, двома коротшими лапами намагалася просунутись під черево трилобіта. Біля скель мілко, тому і напасник, і жертва то здіймали цілі буруни, то самі вискакували на поверхню, аж блискало на сонці чорними сегментами черево ракоскорпіона. Люто водячи очима, які в нього розміщені на панцирній спині, чудовисько намагалося прогризти хітин трилобіта, але зуби лише ковзали по твердій, як лакованій, поверхні. Нарешті ракоскорпіон випустив жертву — і та клубком відкотилася до стіни урвища. Хижак, розплескавшись на дні, видовжив телескопічне черево ще на добрих півметра і загнув його так, що швайка опинилася над головою. Трилобіт довго не розкривався, а коли наважився, ракоскорпіон, відштовхнувшись членистими павучими лапами від дна, чорною блискавкою метнувся до жертви… Це було жахливе й огидне видовище, я кинувся шукати каменюку, але поверхня була гола, аж блискуча. Трохи вгамувавшись, я подумав, що не маю права втручатись у життя істот палеозойської ери. Наситившись, потвора поволочила по дну своє обважніле сегментисте тіло з довгим хвостом-багнетом, лінькувато обмацуючи дно суглобистими кінцівками. Від трилобіта зостався тільки хітиновий панцир і голова, на які тут же накинулись молюски. Невідомо й звідки на той банкет ковзнуло кілька тіней, що тільки формою нагадували риб, бо були покриті суцільним сірим панциром. Учителю, те видовище зіпсувало мені настрій; я вже не дивився так розчулено на рожевий кораловий риф, у бік якого поповз триметровий ракоскорпіон. Пробу води я відібрав з допомогою монтажного дроту, до якого прив’язав банку. Біоаналізатор показав наявність тих же бактерій і примітивних водоростей, що й в усіх попередніх системах, тільки в іншому співвідношенні. Солоність води майже не змінилася з часів кембрію…”

У лабораторії раптом потьмянішало. Вхід заступила чоловіча постать. Чумак, підвівши голову від щоденника, не одразу і второпав, що то стоїть Мурченко. Васько Мурченко носив взуття на м’якій підошві і ходив майже нечутно.

— Сподіваюсь, ти не такий… щоб ображатись? — обізвався гість.

— Ні, я не такий… щоб ображатись на тебе, — відказав Чумак, підводячись і прямуючи до дверей.

Мурченко, пропускаючи його, відступив і опинився за порогом лабораторії.

— Зараз ідеться не про нас із тобою, а про велику проблему, — сказав він. — Слід піднятись над особистим.

— Покажи приклад.

— Але ж моя тема… Міністерство…

Багато хто вважав Мурченка зизооким. Насправді ж його очі мали дивну властивість дивитися при потребі кожне в інший бік. Найчастіше це траплялося тоді, коли він чинив якусь оборудку. І тепер одне його око дивилося на Чумака, інше обмацувало поглядом ту частину лабораторії, яку було видно знадвору.

— Ти що, збираєшся з допомогою високозольного вугілля, яке досліджують у твоєму відділі, розв’язати проблему енергетичного голоду?

— Hi, ну… Це один із шляхів…

— …Протриматись.

Мурченко виставив уперед руку, ніби на нього щось насувалось.

— Хвилинку… — в голосі прозвучала образа. — А ти знаєш, скільки цінних елементів містить у собі зола? Та в ній і германій, і галій, і все, що хочеш…

— То ти збираєшся розв’язати одразу дві проблеми: енергетичну і рідкісних елементів?

— Ну, — ствердно кивнув Мурченко, не відчувши іронії.

— Але ж для цього потрібні спеціалісти зовсім іншого профілю: хіміки, вуглехіміки…

— Будуть гроші — будуть і специ.

— А грошей ти збираєшся розжитися за рахунок палеонтологічної тематики? — спитав Чумак.

— Палеонтологічної не палеонтологічної — це для мене не має ніякого значення. Є мета, яку перед нами поставили…

Чумакові, котрий під час бесіди звик дивитись людині в очі, важко було розмовляти з Мурченком, бо він тільки вряди-годи міг піймати погляд котрогось із його очей. Розмова з ним скидалася на діалог з фокусником.

— А по-моєму, ти, Мурченку, самозванець. Перед тобою цієї мети ніхто не ставив. Її поставлено перед енергетиками.

Мурченко застережливо підніс руку:

— Хвилинку! Досі вугілля вважалося енергетичною сировиною.

— Отож-бо, що досі вважалося. Через це і виникла проблема енергетичного голоду. — Чумак раптом подумав: “А чого він, власне, прийшов? Щоб пом’якшити сказане на вченій раді чи з якоюсь іншою метою?” Аби перевірити свій сумнів, він одійшов від дверей і став так, що Мурченкові довелося повернутись до лабораторії спиною. І враз сірі очі того забігали, у них з’явилося щось шкодливе, як тоді, чверть століття тому, коли Мурченко проспівав модну на той час пісеньку “Если я тебя придумала — стань таким, как я хочу…” і витер кілька крапок на графіку, які заважали йому вивести пряму залежність. Та препарована “закономірність” побачила світ у одному з солідних журналів, а її автор поповнив куций тоді ще реєстр своїх наукових праць новою назвою. З роками, правда, він уже не співав тієї пісеньки, принаймні при колегах, натомість енергійно і з певністю в голосі відстоював будь-яку свою концепцію… Тим часом Мурченко повернувся в півоберта до Чумака і, притупцюючи, поглядав у відчинені двері лабораторії, немов хотів зайти туди.

— Ти не тямиш нинішньої ситуації, — сказав він. — Потрібна енергія. А що буде її джерелом, не так важливо. Зрозумій мене правильно, я нічого лихого тобі не бажаю, але за даних умов ніхто не дозволить тобі марнувати кошти на ілюзії. Адже всім відомо про твій геологічний календар.

— Мені дають гроші на інше, і я від завдання не відхиляюсь. А те, що той матеріал я використовую в роботі над календарем, то це нікого не обходить.

— Може, воно й так, а тільки громадська думка… Сам знаєш.