Тінь вітру

Тогочасний світ навіки зник у забутті, але образ батька я зберіг і дотепер: худорлявий чоловік у старому костюмі, завеликому на нього, й поношеному капелюсі, що його було придбано на вулиці Кондаль за сім песо; чоловік, який не мав змоги купити синові якусь нещасну ручку, що, може, не була й потрібна, але так багато важила для малого…

Коли я ввечері повернувся з дому Барсело, батько чекав на мене в їдальні. Вираз обличчя в нього був, як звичайно, турботливий та трохи журливий.

– Я вже почав був хвилюватися, – промовив він. – Дзвонив Томас Аґілар. Сказав, що ви домовлялися зустрітись. Ти забув?

– Це все Барсело. Коли він починає говорити, його неможливо зупинити, – відповів я, хитаючи головою. – Не знав, як його позбутися.

– Він добрий чоловік, але базіка невиправний. Ти, певно, зголоднів. Мерседітас принесла трохи супу, який варила для своєї матусі. Ця дівчина – янгол.

Я сів до столу й узявся до супу. Мерседітас була дочкою нашої сусідки з третього поверху. Усі говорили, що вона чеснотлива, немов черниця, хоча й не раз бачили її з мускулястим моряком, який проводжав її з крамниці і якого вона палко цілувала.

– Ти якийсь сумний, – сказав батько, прагнучи продовжити розмову.

– Напевно, усе через вологість. Барсело каже, вона погано впливає на мозок.

– А я так не вважаю. Тебе щось непокоїть, Даніелю?

– Ні. Просто розмірковую.

– Про що?

– Про війну.

Сумовито кивнувши, батько й далі тихо сьорбав свій суп. Він був дуже самотньою людиною – людиною, яка жила минулим, хоча навряд чи усвідомлювала це. Коли я був малим, я й не уявляв собі, що може існувати інший світ – світ, у якому немає цієї післявоєнної пригніченості, важкого безгоміння вулиць, принизливої бідності та прихованої образи, яка читалася з людських очей і здавалася мені звичною й цілком природною, як вода в крані. Мені уявлялося, що мовчазна печаль, яка сочилася крізь стіни скривдженого війною міста, і є його справжнім обличчям. Одна з пасток дитинства полягає в тому, що ми відчуваємо, ще не навчившись розуміти; коли розум іще не в змозі збагнути сутність подій, серце зазнає особливо глибоких ран.

Того літнього вечора, повертаючись додому крізь підступні сутінки Барселони, я ніяк не міг викреслити з пам’яті розповідь Клари про зникнення її батька. У моїй уяві смерть була чимось на кшталт безіменного посланця, який забирає матерів, жебраків та дев’яносторічних сусідів, наче розігруючи пекельну лотерею. Але я не міг збагнути того, що смерть може бути поряд зі мною, мати людське обличчя та серце – хай отруєне ненавистю, та все ж людське; що смерть може бути вдягнена у форму чи плащ, може стояти в чергах у кіно, сміятися в барах, уранці водити власних дітей на прогулянку до парку Сьюдадела, а ввечері змушувати когось зникнути у в’язниці замку Монжуйк чи в загальній могилі без імені та обряду. Коли я прокручував усе це у голові, мені спало на думку, що світ, який я сприймав як справжній, у дійсності являв собою ніщо інше, як штучні сценічні декорації. Це були вкрадені роки – роки, вкрадені в мого дитинства.

Ми їли суп – бульйон із другосортними копченостями та сухарями, – а у вуха нам гуло радіо: його приїсні відгомони крізь відчинені вікна долинали навіть на церковну площу.

– То розкажи мені, Даніелю, що ви поробляли сьогодні у Ґуставо?

– Я познайомився з його небогою Кларою.

– Сліпою? Я чув, вона справжня красуня.

– Не знаю. Я таких речей не помічаю.

– Краще й не помічай.

– Я сказав, що міг би завітати до них завтра, після школи, і почитати їй – вона така самотня… Якщо ти дозволиш, звичайно.

Батько поглянув на мене з підозрою, наче замислюючись, чи то він передчасно постарішав, чи то я росту надто швидко. Я вирішив змінити тему, але єдиним, що спало мені на думку, було питання, над яким я безперервно розмірковував останні кілька годин.

– Чи правда, що під час війни людей забирали до замку Монжуйк і більше їх ніхто не бачив?

Батько проковтнув ложку супу й пильно подивився на мене. З його вуст зірвалася коротка посмішка.

– Звідки ти це взяв? Від Барсело?

– Ні. Від Томаса Аґілара. Він іноді у школі розповідає різні історії.

Тато неспішно кивнув головою.

– Коли була війна, траплялися речі, які важко пояснити, Даніелю. Часто навіть я не знаю, що вони насправді означають. Іноді краще лишити все як є.

Він зітхнув та знову заходився сьорбати суп, уже з меншим задоволенням.

Я мовчки дивився на нього.

– Перш ніж померла твоя мати, вона змусила мене пообіцяти, що я ніколи не розмовлятиму з тобою про війну. Що я не дозволю тобі пам’ятати нічого з того, що сталося.

Я не знав, що відповісти. Мій батько напівзаплющив очі – ніби подумки шукав маму, щоб підтвердити свої слова.

– Іноді я думаю, що був неправий, послухавши її. Не знаю.

– Це не має значення, тату.

– Має, Даніелю. Усе змінилося після війни. Нічого не залишилося з того, що було колись. Так, це правда, що люди потрапляли в Монжуйк і ніколи звідти не виходили.

На якусь мить наші очі зустрілися; потім батько підвівся та сквапливо пішов до спальні.

Я прибрав зі столу й вимив тарілки в маленькій мармуровій раковині, після чого пройшов до їдальні, вимкнув світло й сів у батьків фотель. Вітерець з вулиці грався фіранками. Спати ще не хотілося. Я вийшов на балкон і довго дивився в далечінь, на імлисте сяйво ліхтарів із площі Пуерта-дель-Анхель. Нерухома постать чоловіка ховалася в тіні вимощеної кругляком вулиці, й бурштинові спалахи цигарки мерехтіли в його очах. Одягнений він був у все темне, одну руку ховав у кишені, другою тримав цигарку, від якої випліталося павутиння блакитного диму. Чоловік мовчки дивився на мене, я відчував це, хоча не бачив його обличчя – ліхтарі були позаду нього. Так він стояв близько хвилини – безтурботно палив, не зводячи з мене очей.

Коли соборні дзвони вибили опівнічну годину, фігура зробила ледь помітний кивок головою й усміхнулася; я відчув цю усмішку (адже бачити її я не міг) і хотів був теж привітатися, але мене наче паралізувало. Фігура повернулася, і я побачив, як чоловік пішов, ледь кульгаючи. Іншого разу я, можливо, й не помітив би незнайомця; але того вечора, щойно втративши його з поля зору, я відчув холодний піт на чолі й затамував подих: дихати було важко. Але найдивніше те, що саме такий епізод мені зустрічався в «Тіні вітру»: головний герой опівночі виходив на балкон і виявляв, що з темряви за ним спостерігає незнайомець, безтурботно палячи цигарку. Одну руку незнайомець ховав у кишені чорної куртки, а обличчя його завжди вкривав морок – бачити можна було лише очі, що палали, немов розжарені вуглини. Урешті-решт загадковий чоловік, накульгуючи, йшов геть. У романі Каракса цей персонаж був дияволом.

6

Наступного дня я майже не згадував про таємничий опівнічний епізод – глибокий сон без сновидінь оздоровив мене, а перспектива ввечері знов побачити Клару витіснила зі свідомості всі зайві думки. Я волів припускати, що то був просто гарячковий спалах фантазії, побічний наслідок раптового припливу енергії.

О сьомій рівно, вдягнений у найкраще вихідне вбрання й міцно напахчений батьковим одеколоном «Франтуватий мачо», я з’явився біля дверей будинку Ґуставо Барсело, готовий дебютувати у ролі приватного читця й вітальняного причепи. Книгопродавець із небогою мешкали у розкішній квартирі на площі Реаль. Служниця у форменому білому чепці з театральною улесливістю відчинила мені двері. Погляд у неї був невиразний, наче в солдата.

– Ви, мабуть, панич Даніель, – сказала вона. – Я Бернарда, до ваших послуг.

Вона намагалася вимовляти слова правильно, та естремадурський селянський акцент різав-таки вуха. З надзвичайною врочистістю Бернарда провела мене вздовж усієї резиденції Барсело. Резиденція (її й квартирою важко було назвати) займала увесь перший поверх будинку, утворюючи кільце галерей, віталень, коридорів. Мені – я ж бо звик до нашої скромної оселі на вулиці Св. Анни! – здалося, що переді мною мало не Ескоріал у мініатюрі. Виявилося, що крім раритетних книжкових видань, стародруків та манускриптів пан Ґуставо колекціонує статуї, картини та ікони, а також тварин та рослин. Я йшов за Бернардою крізь галереї, повиті вигадливими тропічними ліанами; темно-золотаве світло сочилось у вікна, і звідкілясь долинали ледь чутні звуки піаніно. Бернарда продиралася крізь зарості, послуговуючись руками, немов двома мачете; я крокував за нею, оглядаючись довкола й щохвилини натикаючись на котів, яких тут було з півдесятка. Ув одній з кімнат мені зустрілася пара яскравих папуг абсолютно неймовірного розміру, яких, як пояснила служниця, Барсело охрестив Ортеґа і Ґассет [7] .

7

Ортеґа-і-Ґассет, Хосе (1883–1955) – відомий іспанський письменник і філософ. Був професором Мадридського університету, у 1930-ті роки – депутат парламенту, республіканець. Під час громадянської війни емігрував. У своїх творах різко критикував сучасну цивілізацію.