Тінь вітру
Шрифт:
Ісак накинув мені на плечі кілька ковдр і запропонував філіжанку якогось паруючого варива, від якого йшов запах шоколаду та чогось спиртного.
– Ви розповідали про Каракса…
– Тут нема чого довго розповідати. Уперше ім’я Каракса я почув від Тоні Кабестані – це було двадцять років тому, коли він іще був книговидавцем. Кабестані багато подорожував, бував у Лондоні, Парижі, Відні, а коли повертався, неодмінно заходив до мене, й ми трохи балакали. Ми обидва були вдівцями, й він жартував: за дружин нам, мовляв, стали книжки – мені мої старі, йому його гросбухи. Ми були добрими друзями. Якось він розповів мені, що буквально за копійки придбав
– То Каракс писав іспанською чи французькою?
– Хтозна? Можливо, обома. Його мати була француженка, викладала музику. Гадаю, він мешкав у Парижі з дев’ятнадцяти-двадцяти років. Однак Кабестані говорив, що рукописи Каракса надходили іспанською. Чи то були оригінали, чи авторські переклади – Кабестані було байдуже: його найулюбленішою мовою були гроші, решта не мала значення. Кабестані спало на думку: якщо фортуна йому сприятиме, він продасть на іспанському ринку кілька тисяч примірників.
– І продав?
Ісак насупився й налив мені ще трохи свого тонізуючого засобу.
– Гадаю, найбільше продалося «Червоного будинку» – дев’яносто примірників.
– Але він і надалі видавав книжки Каракса, незважаючи на збитки, – припустив я.
– Так. Не можу цього збагнути! Кабестані точно не був романтиком. Але кожен має свої таємниці. У період з 1928 до 1936 року він видав вісім романів Каракса. Хай там як, насправді Кабестані заробляв гроші на катехізисах та дешевих сентиментальних романах із провінційною героїнею на ім’я Віолета Ла Фльор – ці продавалися, як ті гарячі пиріжки. Припускаю, що романи Каракса він видавав, бо вони збуджували його фантазію. А може, й просто всупереч Дарвіну.
– І що сталося з паном Кабестані?
Ісак зітхнув, підвів очі.
– Старість – ось та ціна, яку всі ми мусимо сплачувати. Він захворів та зіткнувся з певними фінансовими труднощами. У 1936 році фірму очолив його старший син, але хлопець був з тих, хто не може прочитати навіть розміру своєї білизни. Видавництво розвалилося менш ніж за рік. На щастя, Кабестані так і не побачив, що зробили спадкоємці зі справою його життя, а війна – з його містом: у ніч усіх святих із ним стався удар. У нього в роті була кубинська сигара, а на колінах – молода дівчина. Гай-гай, хіба ж у такому віці можна так поводитись?.. Натомість його син, пихатий, як і всі йолопи, мав на думці продати всі книжки з батькових складів у макулатуру. Батькову спадщину – і в макулатуру! Але якийсь приятель, власник вілли в Кальдетас та італійської спортивної автомашини, переконав того хлопчиська, що рицарські романи з ілюстраціями та «Майн кампф» будуть продаватися як скажені, – так, що може й паперу не вистачити.
– І як він урешті-решт вчинив?
– Не знаю, як би він вчинив, якби одного дня в його кабінеті зненацька не з’явився якийсь тип і не зробив йому щедрої пропозиції: продати весь наклад романів Хуліана Каракса за ціну, утричі вищу за ринкову.
– Далі можете не казати. Покупець хотів спалити книжки, – промимрив я.
Ісак здивовано осміхнувся.
– І справді, так.
– Хто ж був той чоловік?
– Хтось на прізвище Обер чи Кубер, не пам’ятаю.
– Лаїн Куберт?
– Що, знайоме ім’я?
– Так звали одного з героїв «Тіні вітру», останнього роману Каракса.
Ісак
спохмурнів.– Вигаданий персонаж?
– У романі Лаїном Кубертом звуть диявола.
– Дещо театрально з боку того покупця, як на мене. Але хто б він не був, принаймні в почутті гумору йому не відмовиш, – підсумував Ісак.
Я досі ясно пам’ятав несподівану зустріч, що відбулася кілька годин тому, й не бачив у цьому нічого смішного, але волів наразі залишити свої думки при собі.
– А цей чоловік – Куберт чи як його там – мав обгоріле, спотворене обличчя, так?
Ісак знову всміхнувсь і подивився на мене. У його погляді читалося водночас задоволення й занепокоєння.
– Не маю найменшого уявлення. Той, хто мені про це розповів, сам ніколи його не бачив, а дізнався про це від секретарки молодшого Кабестані. Я нічого не знаю про обгоріле обличчя. Ти певен, що не почув про це в якійсь радіопрограмі?
Я відкинув голову назад, ігноруючи його іронію.
– То чим усе скінчилося? Син видавця продав книжки Кубертові? – спитав я.
– Безглуздий телепень переоцінив свою спритність: він зажадав іще більше грошей, ніж пропонував Куберт, і той відмовився від власної пропозиції. Невдовзі однієї ночі склад Кабестані в Пуебло-Нуево згорів до самісіньких підвалин. І абсолютно задарма.
Я зітхнув.
– І всі книжки Каракса згоріли?
– Майже всі. На щастя, секретарці Кабестані дещо було відомо, крім того, вона мала непогану інтуїцію. З власної ініціативи вона пішла на склад і взяла по одному примірнику кожного з романів Каракса. Саме вона вела офіційне листування з Караксом, і з роками в них зав’язалося щось на кшталт дружби. Її звали Нурія, і я гадаю, що у видавництві, а можливо, й у всій Барселоні, вона була єдиною людиною, яка читала романи Каракса. Нурія завжди мала прихильність до тих, на кого всі вже махнули рукою. Змалечку вона приносила додому маленьких тварин, яких підбирала на вулиці. З часом вона стала «підбирати» письменників-невдах – може, через те, що її батько хотів стати письменником, та ніколи ним не став.
– Здається, ви непогано її знаєте.
Ісак знов натягнув на обличчя свою диявольську усмішку.
– Краще, ніж вона вважає. Вона моя дочка.
Я мовчав. Мене гризли сумніви. Що далі я слухав, то далі заплутувався.
– Безсумнівно, Каракс повернувся до Барселони у 1936 році. Дехто каже, тут він і помер. Чи залишилися в нього родичі? Хто може знати про нього більше?
Ісак зітхнув.
– Хтозна! Його батьки давно розлучилися. Мати поїхала до Південної Америки, де вдруге вийшла заміж. А батько… Не думаю, що син з ним помирився.
– Чому так?
– Не знаю. Людям подобається ускладнювати собі життя, наче воно й без того недостатньо складне.
– Чи ви не знаєте, батько Каракса досі живий?
– Сподіваюся. Він молодший за мене, але я нечасто виходжу на вулицю й кілька років уже не читаю некрологів: знайомі мруть як мухи, й це, чесно кажучи, лякає. До речі, Каракс – це дівоче прізвище його матері. Прізвище батька – Фортюні. Він – власник крамниці капелюхів на вулиці Св. Антоніо.
– А як ви вважаєте, коли Каракс повернувся до Барселони, чи міг він забажати зустрічі з вашою дочкою Нурією? Вони ж були друзями, а з батьком він не ладнав…
Ісак гірко розсміявся.
– Я б дізнався про це останнім. Зрештою, я її батько. Колись, 1932 чи 1933 року, Нурія поїхала у справах Кабестані до Парижа. На кілька тижнів вона зупинилася у помешканні Хуліана Каракса. Це розповів мені Кабестані. А мені дочка сказала, що мешкала в готелі. Тоді вона ще не була заміжня. У мене є підозра, що Каракс був у неї трохи закоханий. Моя Нурія з тих жінок, для яких украсти чоловіче серце – так само просто, як і сходити до крамниці.
– То вони були коханцями?