Тістечка з ягодами

— Пане доктор… я тільки… тільки… — затнулась Юлька, червона від сорому.

— Анджей Акула, — подав він мені суху долоню. — Відомий із того, що обдирає пацієнтів і у хвилини люті сягає п’яти балів за шкалою ВВС.

Я спробувала усміхнутись.

— Ягода. Дуже приємно.

— Що тобі ще наплів той язикатий розцяцькований транссексуал у блискітках?

— Докторе!!! — Юлька вхопилася за пурпурні щоки.

— У блискітках? — запитала я. — У яких іще блискітках? І що ви мали на увазі з тим транссексуалом?

— Ну ви ж не хочете сказати, що прийняли Юліана за жінку?

Я не заснула до опівночі, думаючи про Юльку. Он звідки цей підозрілий альт і це обличчя, яке Альмодовар охоче зняв би у своїх фільмах. А з іншого боку, граційність у рухах і нечувана зичливість до інших людей. Ким, властиво, є така людина, як Юлька? Чоловіком із душею жінки? Жінкою, ув’язненою в тілі чоловіка? Я запитала в тата.

— Мама твого Бартека сказала б, що якщо тіло не погоджується з душею, тим гірше для душі, — відказав він, на хвилину відриваючи погляд від комп’ютера.

— Але що ти про це думаєш?

Тато закусив губу, шукаючи властиву відповідь.

— Я можу тебе запевнити, що маю душу чоловіка. Тобі не треба цим перейматись, Ягідко.

— Перейматися? — здивувалась я, але тато не пояснив, що він мав на увазі, бо знову відплив у широкі води Інтернету.

Я зателефонувала до Ані.

— Люди зразу мусять добирати якісь визначення. Якщо баба, то до шухлядки ліворуч, якщо хлоп — до шухлядки праворуч, — роздратовано буркнула вона. — А якщо невідомо, до якої, то відразу дивак. Я знаю, бо сама через це пройшла.

— Ти?!

Ну прошу дуже, зараз стане зрозуміло, звідки цей прикрий язик і схильність до чоловічих дезодорантів.

— Ну я, тільки не через стать. Що, розчарована?

— Ні, чого ж, — збрехала я. Але це нитка до розкриття Великої Таємниці Ані. — А з чим ти мала проблему?

— З віком. Я боялася зізнатися, що мені сороківка, бо люди миттю робили великі очі й питали: «Скільки-скільки? Я думала, що максимум тридцять». В аптеці, коли я подавала рецепт, то казала, що це для старшої сестри, бо зараз же починалося: «Пані касирко, ходіть сюди, ЩОСЬ побачите». І шепотіння по кутках. А одразу потім: «Боже, а так молодо виглядає». Я відчувала себе фальшувальником картин або мутантом. Врешті усвідомила, що це не моя проблема, якщо якийсь ідіот має складнощі із сортуванням оточуючих. І тепер мені начхати, що думають люди.

— Я теж так хотіла би, — зітхнула я. На жаль, і далі переймаюся думкою інших.

— Ягодо, скажи мені щиро, що тобі дасть, якщо ти матимеш певність?

Двадцять третій

— Я можу і далі називати тебе Юлькою? — запитала я, а Юлія зробила такий рух, наче хотіла сховатися за аптечкою. Проте за хвилину підійшла й міцно мене обняла. Без єдиного слова.

— Юлько, я хотів запитати, що там із тими халатами, бо в мене знову репнула блуза під пахвою. То через нові вправи, — похвалився Мацек і зразу змовк. — Соррі, дівчата, я вже не заважаю.

— Ой, припини! — схаменула його Юлька. — Ми тут вирішуємо важливі справи, а в тебе, як завжди, асоціації з дільниці трусів. Мабуть, ти і справді повинен завести собі гарем.

— Та ти що, Юлько! Не згадуючи все інше, я не потягнув би це фінансово. Особливо тому, що незабаром мушу закупити із тонну корму.

— Рисек сказав, що тобі допоможе. Адже це його ідея.

Я чогось тут не розумію. Мацек качає м’язи, бо так хоче його директор? Тому так переймається виглядом персоналу «швидкої», що спонсорує їхнє харчування? Цікаво, що він запрагнув би від мене?

— Йдеться про звичайний корм, — спростував Мацек. — Для коней. Рисек подарував мені одного бешкетника. Коник польський. Ти колись бачила?

— Тільки на картинках. Маленький, сірий, із великою головою?

— І ще з більшими зубами, не згадуючи вже про шлунок. Ну і коли Рисек побачив, скільки той Качок жере, то сам запропонував допомогти мені з кормом.

— Трохи копіткий подарунок.

— Я не нарікаю. Щоправда, і без коника маю не забагато часу, але хоч моя мадам покатається.

— Коли Акула хотів відкупити одного коня, Мацек майже образився.

— А в тебе їх багато? — здивувалась я.

— З кіньми, як із дітьми, Ягодо. Маєш одного, хочеш наступного. А потім тебе вже несе. Зрештою, один кінь нудьгував би. А так вони можуть попліткувати собі за вівсом. Пожартувати чи пошепотіти щось одне одному на вухо. А власне, про що це ви шепотілись?

— Ягода вже знає. Від Акули.

— Ну нарешті, — з полегшенням зітхнув Мацек. — Ти знаєш, скільки ми сушили собі голови, як тобі про це сказати?

— Треба було напрямки.

— Напрямки, напрямки. Кожен так говорить. А коли дізнається, то робить дивну міну й витирає руки об штани. Ніби боїться, що я чимось його заражу.

— Ти розумієш, люди зазвичай думають: ага, він переодягається в сукенки, все з ним ясно: Бой Джордж, накладні вії, розпуста й кокаїн.

— Але я не переодягаюся, Мацеку! — обурилась Юлька. — Це для мене нормальний одяг, як для тебе «боксерки» та штани від спортивного костюма.

— А стосовно розпусти, то зараз у тебе буде нагода подивитися на це зблизька, — втрутився Болек. — Ми маємо виклик на вулицю Філіпа.

— Брати Потоцькі? — здогадався Мацек. — То на тебе саме тепер чекає видовище. Юльчина історія відпочиває. Зрештою, ти й сама побачиш.

Я побачила. Стара халупа з утолоченою на камінь глиною замість підлоги й фанерками на місці давно вибитих шиб. Посередині хати, серед сотень порожніх пляшок, велетенський матрац, а на ньому кілька шарів брудних ковдр, перин і пледів, під якими ховається кілька (а може, й кільканадцять?) життєрадісних осіб.

— Доброго дня! «Швидка»! — верескнув Мацек. — Хто тут нас викликав?

Із-під сірого пледа невідь-яким дивом спочатку вигулькнули дві обвислих груді, відтак розчухрана голова, а за нею і решта виснаженого тіла.

— Здається, я, лікарю, — бовкнула його власниця, чаруючи нас беззубим усміхом. — А от пощо, цього я вже не пам’ятаю.

— Тобі, Зосько, кололо в грудях, — нагадав їй хтось, хто лежав під брудно-голубим пледом.

— Ну і ти ревіла, — додала особа, що ховалася під бежевою накидкою.

— Ну так. Бо мене обсів страшенний смуток, коли я побачила мого Сташека з Анітою. То подумала, що піду і заб’ю її. Але дорогою нагледіла будку, а на ній номер: дев’ять дев’ять дев’ять. То й задзвонила. І прошу дуже — з’явився мій ангел-утішитель.