Тістечка з ягодами
Шрифт:
— Навіть якщо ти виразно бажаєш їсти свинину?
— Бажати можна, але хто на це зважає? — Він замислився. — Я розповім тобі одну історію, саме з Китаю. Коли я там навчався, за кожну крадіжку карали смертю. Дарма, чи хтось поцупить кіло золота, а чи мішечок найдешевшого рису. Якщо тебе накрили, тобі хана. Я вибрався на базар у Пекіні, неподалік мого гуртожитку. Купую «левіси», тоді у Польщі страшенний дефіцит. Питаю ламаною китайською, чи їх шили в Гонконзі, а чи в них. Бо про оригінальні немає й мови. Гендляр божиться, що в Гонконзі. «Точно?» — запитую я. «Щоб я до вечора не дожив, якщо брешу. Присягаю своєю родиною, їх шили не в нас». Тоді я кажу: «Ти знаєш, що загрожує злодіям? То добре подумай, бо якщо я дізнаюся,
— Сьогодні нікому не можна довіряти, — зітхнула Юлька.
— Ви маєте рацію. Хіба що фірмі «Ле Міракль», — поінформував нас незнайомець із течкою в руках і зачіскою ведучого ТВН. — Але поки я розповім вам більше, передовсім хотів би всіх сердечно привітати. Доброго дня, — він запрезентував міцний потиск долоні, демонструючи досконалу знайомість із порадником «Як справити враження за сім секунд». — Як ви вже напевно здогадались, я є представником фірми «Ле Міракль». Фірми виняткової, з багаторічними традиціями, яка водночас використовує найновіші досягнення сучасної фармакології…
— Чудово, — обірвав його Болек. — Де ми мусимо поставити печатку?
— Я хотів би спершу представити шановним колегам останній знеболювальний засіб нової генерації, «Антивідбійник».
— Я розумію ваш запал, але ми саме збираємось обідати і…
— Так, так, обід — це важлива річ, але, шановний колего, знання — це теж різновид живлення, тому я з приємністю перелічу широкий спектр застосування тих ліків. Як доводять результати досліджень, основною проблемою сучасного світу є біль. Головний, зубний, спинний і ревматичний. На нього скаржаться дедалі молодші особи, навіть діти. На жаль, більшість теперішніх препаратів уже не є…
— Шановний колего… Можна до вас так звертатись?.. Я ціную ваші зусилля. Ми віримо, що «Антивідбійник» — це чудовий препарат, але і коштує він значно дорожче, ніж по два злоті за упаковку.
— Ну звісно, але дієвість і ефективність компенсують…
— Так, дієвість і ефективність — це, без сумніву, прекрасні речі, і ми могли б подискутувати про них хвилин із п’ятнадцять. Проблема в тому, що я кваплюся обідати, а вам, напевно, треба відвідати інших лікарів.
— Але…
— Я знаю, що ви радо впихнули б нам тонну цього чудо-відбійника, але прошу подивитися на устаткування нашої амбулаторії. — Болек прочинив дверцята шафки. — І це не підлягає змінам на найближчу чверть сторіччя. Якщо вам цього мало, прошу скинути оком на мою уніформу. — Він показав на обтріпані шворки і халат, який застібався ззаду на липучки. — То як? Ви й надалі збираєтеся мордувати себе і нас непотрібною лекцією?
— Тоді прошу поставити мені печатку. — Представник фірми простягнув Болекові зошит. — А це кулькові ручки вам на згадку.
— Добродій хотів показати, скільки він визудив напам’ять, а ти загасив його, як ліхтарик на ялинці, — кинула я, розправляючись із гарячими варениками Ядзиного приготування.
— Я позбавив його непотрібних зусиль. Адже всі ми добре знаємо, що ні лікарні, ні станції не вистачить на коштовні винаходи штибу «Антивідбійника».
— Мені його трохи шкода, — сказала Юлька.
— І слушно, бо це гівняна праця. Я знаю, бо сам колись був консультантом. Цілих півроку.
Спершу ти приголомшений багатством обіцянок і перспектив. Заробіток удвічі вищий від пересічної зарплати в поліклініці. Новісінький «комбі», завантажений подарунками від фірми. Щокварталу премія чи заохочувальний виїзд на Майорку. Цікаві семінари у вишуканих місцях Польщі чи Європи. А все це за шість годин безтурботного відвідування клінік, аптек, лікарень і поліклінік. Шість годин на день, під час яких ти мусиш переконувати
лікарів, які чудові мікстури продукує твоя незрівнянна фірма. Чар розвіюється вже після першого семінару, на якому пирскаючий штучним ентузіазмом інструктор намагається навчити тебе втулювати лайно за допомогою чотирьох фокусів: теплого усміху, енергійного потискання долоні, елегантного костюма й одноразових кулькових ручок. Нехіть зростає, коли ти дізнаєшся, що оспівуваний засіб відрізняється від інших винятково вишуканою упаковкою та високою ціною. А ти повинен розхвалювати його перед невиспаними лікарями, вдаючи, що приносиш їм магічний еліксир. Маєш, як засмаглі інструктори, випромінювати енергію та життєдайний оптимізм. Мусиш заохочувати, рекламувати, вмовляти і спокушати.— Ти починаєш копіткий обхід по погрузлих у боргах лікарнях і залюднених поліклініках. Бачиш убогих хворобливих людей, що чекають на чудо, якого не буде. Врешті позбавляєшся решток ілюзій. І що тоді? Кидаєш цю роботу чи… береш додаткове навантаження в іншій фірмі.
— Я обрав перший шлях. Але знаю типів, котрі тягнули цей віз для трьох різних фірм. Наприклад, Януш, той, що чкурнув до Норвегії.
— Ну так, доктор Анемон. Він був майстром, — утрутився Мацек. — На фармацевтичних ярмарках опікувався водночас двома стендами. І ніхто його на цьому не прилапав.
— Тоді ні, тільки коли він переборщив із третьою фірмою, — нагадав йому Болек. — Але його так чи йнак залишили у двох інших, бо він складав найпринадливіші рекламні слогани. Вже не кажучи про пісеньки. Він повинен писати шлягери для учасників Євробачення чи гімни для футбольних фанів.
— Усе це дуже сумно, — зауважила Ядзя. — Людина складає стільки іспитів, щоб потім на чергуваннях писати дурнуваті пісеньки.
— Тому я й торочу всім дітвакам, які пнуться на медичний, а не мають впливових знайомих, щоб краще вибрали річний курс для копірайтерів або збирачів полуниць. Вони заощадять час, гроші і купу нервів.
Двадцять дев’ятий
— Ягідко? В тебе є вільна хвилинка? — Ядзя зазирнула до телезали. — Рисек прислав до тебе пацієнтку. Стажистку. З душею чорною, як деревне вугілля, — пошепки додала вона.
— Ну то давай її сюди, бо за півгодини має прийти вже відомий тобі добродій із лимонами.
— Карино, давай хутенько. І не бійся, наша пані Ягідка дуже мила.
— Я зовсім не боюся. Нічого, — відказала синьоволоса стажистка і сміливо ввійшла до кімнати. Усілася на фотель тут-таки поряд, окидаючи мене гострим недовірливим поглядом із-під густо нафарбованих чорною тушшю вій. — Власне, я анітрохи не потребую психолога. Але директор затявся, щоб я з вами порозмовляла. Начебто є про що.
— А немає?
— Ні, — твердо відрубала вона й облизала напацькані темно-фіолетовою помадою губи. — Хіба так дивно, що я думаю про смерть?
— Кожен про неї думає, — відповіла я. — Про смерть, про самогубство. І кожен часом відчуває порожнечу чи безглуздість існування. Проблема в тому, як часто ми про це думаємо. І як інтенсивно.
— Я думаю щодня, — кинула вона таким тоном, наче розповідала про поїдання салату з помідорів. — Зачиняюсь у кімнаті, читаю оповідання Сильвії Плат або слухаю «Нірвану» й думаю. А деколи малюю турпістичні картини.
— А звідки така тематика?
— Бо я відчуваю, як усе довкола мене проминає. Відчуваю запах розкладу. Відчуваю смерть, яка чаїться в кожному закапелку мого тіла, — пояснила вона, розглядаючи свою чорну туніку. — І що ви на це?
— Моя думка тут найменш суттєва. Питання, як ви з тим почуваєтесь. І чи хочете щось змінити.
— І що? — допитувалась Юлька.
— Цікавий випадок. Дівчина не видається мені депресивною.
— Я теж казав це Рисеку, — визнав Болек. — Жодної апатії. Точно накреслені цілі. Знаєш, що вона сказала, коли прийшла на стажування тиждень тому?