Таємні стежки

Бахрам-ходжа поклав на підводу в'язки, сів сам і рушив.

Нічна темрява поглинула гарбу.

Юргенс відхилив борт халата, застромив руку за пазуху і помацав хрусткий папір.

Вони стояли кілька секунд мовчки. Потім Раджимі став рачки, придивився до ледве помітної стежки і підвівся.

– Ходім… – ледве чутно сказав він і різко змахнув рукою.

Йшли поволі, крадучись, прагнучи не робити ніякого шуму. Раджимі попереду, Юргенс – позаду.

«Фр-рр…» щось вилетіло з-під ніг. Обидва здригнулись і завмерли.

«Туртушка! Куріпка! – з полегкістю подумав Раджимі. – Це хороша ознака… Але як вона налякала!». Рушили далі.

Поли халата чіплялися за колючки кущів, під ногами почало траплятися каміння. Десь близько дзюркотів ручай. Стежка спустилась у неглибокий ярок. Вона звивалася між кущами і нарешті вивела нагору. Величезні кам'яні брили стали на шляху.

Раджимі на мить зупинився, вдивляючись уперед, і пішов уже сміливіше.

– Стій! Хто йде? – пролунав з темряви голос.

Відповіддю була тиша. Юргенс і Раджимі, наче по команді, кинулись на землю.

– Хто тут? Виходь! – вимогливо наказав хтось праворуч.

Раджимі, звиваючись, наче гадюка, поповз назад, у яр, по його дну. Юргенс насилу встигав за ним рачки.

Бах! – гримнув постріл і голосно віддався у вухах. – Бах!.. Бах!..

Позад втікачів почулися стримані голоси. Юргенс озирнувся – нікого не видно.

«Тікати! Втекти!.. Темно – не знайдуть».

Попереду чорнів гай. Там, і тільки там, порятунок!

Ось і сухе русло. Тепер до гаю недалеко. І тут можна бігти, вже не пригинаючись. У роті пересохло. Дихання виривалося зі свистом. Раджимі біг попереду, і Юргенс ледве наздогнав його.

– Прокляття! Як могло трапитись таке?.. Кому ми довірилися? – прошепотів він.

Знову пролунали один за одним три постріли. Кулі зі свистом пройшли горою, і знову почувся вимогливий і грізний вигук:

– Лягай! Не втечете!

Юргенс вийняв з кишені восьмизарядний «вальтер». Треба було перепочити, відбитися і виграти хоч би одну-дві хвилини.

Мозок працював, незважаючи на фізичну втому, чітко і ясно. Юргенс добре розумів, що мертвий він нікому не потрібен, що стріляють не по ньому, а вгору, лякають, що його хотять вимучити, загнати і взяти живцем.

– Стій! – вже зовсім близько пролунав вимогливий голос.

– Стій! – луною відгукнувся другий.

Юргенс зважився на останній захід: він дав Раджимі підніжку, збив з ніг і прикрився його тілом.

– Що ви робите? – з хрипом вирвалось у Раджимі.

– Лежіть! – наказав Юргенс і послав у темряву один за одним чотири постріли.

У відповідь пролунав чийсь стриманий сміх. Юргенс вистрілив ще раз.

– За що ви губите мене? – почав благати Раджимі і попробував вирватися з-під важкої руки Юргенса.

– Тихше… – прошипів Юргенс.

Раджимі вдруге спробував звільнитись.

Юргенс заскреготів зубами і пустив шосту кулю в потилицю Раджимі. Той здригнувся і завмер.

«Залишилося дві кулі», підсумував Юргенс. Дихати стало легше. Він поплазував назад і відчув під собою траву. Виходить, гайок зовсім поруч. Він повз хвилину… другу… третю по м'якій запашній траві. А коли ноги вперлися в кущі, швидко схопився на ноги. Схопився – і наче вріс у землю: перед ним стояла людина. Удар… «Вальтер» відлетів убік. Рука повисла, як батіг.

– Сюди, товаришу майор! – гукнула людина.

Підійшли двоє. Людина чиркнула сірником, запалила цигарку Юргенс подивився в її обличчя.

Перед ним стояв Ожогін.

ЕПІЛОГ

Минуло кілька років…

Експрес, залишивши позаду російські простори і такі схожі на них польські пейзажі, швидко мчав на захід. Довгий шлейф із диму й пари, то густо-чорний, то сірий, тягнувся слідом, слався по дахах вагонів, залітав у вікна і безслідно танув у синяві серпневого дня.

– Одер! – голосно сказав хтось.

І всі, хто сидів, лежав, читав, спав, потяглися до вікон. Поїзд пересікав кордон Німецької Демократичної Республіки.

Андрій та Алім – делегати від московського студентства на Всесвітній фестиваль молоді і студентів – теж підійшли до вікна і стали дивитись. Ось вона, Німеччина, та сама, звідки прийшла страшна війна, що залила кров'ю землю, спустошила міста й села… Друзі мовчали, згадуючи важкі картини недавнього минулого.

… Опівдні, у спеку, поїзд ввійшов до заскленої галереї Східного берлінського вокзалу і застиг біля перону. Заграв оркестр, долинув шум вітальних голосів.

Андрій і Алім, схвильовані, зупинилися біля виходу.

Вибратися з вагона було не так просто: перон заповнили тисячі юнаків і дівчат. Вони обіймали гостей, тиснули їм руки, підносили квіти.

Зазвучав гордий, бойовий Гімн демократичної молоді. Здалося, що перон розширився і навколо стало ще світліше, красивіше, святковіше.

… Напередодні відкриття фестивалю друзі прийшли на Потсдамську площу, на нічим не позначений і не окреслений кордон двох зон – західної і східної.

На тому боці юрмилася молодь, чулися вигуки суперечки. Вулицю перегороджували штуммівські поліцаї, які не пропускали у східний сектор Берліна. Вгодовані, озброєні пістолетами і кийками, вони відтісняли натовп, а він усе зростав і зростав. Молоді руки міцно тримали й піднімали високо над головою червоні прапори, плакати з зображенням голуба миру.

Зростав натовп, зростало напруження, зростав шум голосів… Перед поліцаями розгорнувся і замайорів на вітрі великий голубий прапор.

Прапороносець – засмаглий чоловік років тридцяти, з закачаними рукавами – подав команду:

– За мною! Хай живе мир у всьому світі! – і зробив крок вперед.

Усі заспівали. Натовп заворушився. Утворилася струнка колона. Поліцаї в заміщанні відступили, ланцюг розірвався, і колона вступила у східний сектор.

– Так було і в червні, у день всенімецького зльоту молоді, – сказав юнак, який стояв поруч з Андрієм. – Вони й тоді намагалися нас роз'єднати, а молодь прорвалася… Вагнер, здрастуй! – кинувся він назустріч прапороносцю, що наближався.

– Здрастуй, Едуард! – озвався той, витираючи спітніле обличчя.

– Прийшли?

– Як бачиш.

Прапороносець посміхнувся і потиснув руку другу.

Колона витягнулась і зупинилась.

Андрій, не відриваючись, дивився на прапороносця. Вагнер… Це прізвище говорило про щось знайоме і близьке:

– Карл Вагнер? – не втримався він і підійшов впритул до прапороносця.

– Авжеж.

– Син Альфреда Вагнера?

Прапороносець широко посміхнувся.

– Здається, я знаю, хто ви, – після деякого замішання сказав він по-російськи і простягнув руку.