Таємні стежки

Їли мовчки, непомітно, спідлоба поглядаючи один на одного, думаючи кожний про своє. Раджимі вирішив відпочити, попоїсти і тільки тоді заговорити про справу. А Джаліл із ввічливості чекав, поки заговорить гість.

Коли нарешті Раджимі, добре попоївши і випивши п'ять піал чаю, сказав, чого він прийшов, Джаліл коротко відповів:

– Подумаю. Думати треба.

Скільки не намагався Раджимі викликати господаря на відвертішу розмову, той незмінно відповідав:

– Думати треба.

Раджимі так і не зміг добитися від Джаліла іншої відповіді.

Лігши на ватні ковдри, він почав чекати. Господар теж ліг і швидко заснув. У кімнаті стало тихо. Стомлений за день Раджимі задрімав, але незабаром прокинувся: здалося, що хтось ходить по кімнаті. Він подивився на постіль Джаліла: вона була порожня. «Пішов», майнула думка. Раджимі встав і підійшов до прочинених дверей. Тиша… Ледве чутно донісся голос Джаліла з другої кімнати:

– Іди швидше і зараз же повертайся.

Заговорила жінка, напевно, дружина господаря:

– Замкни двері і вартуй… Навіщо ліг в одній кімнаті з ним?..

Раджимі миттю зірвав з гвіздка халат, безшумно, наче ящірка, шмигнув у двері і крадькома поспішив геть з подвір'я.

Залишився один Бахрам-ходжа, але до нього – добрий десяток кілометрів. Встигнути б тільки до світанку! Раджимі йшов, з кожним кроком втрачаючи віру в успіх справи, і в його душі накипала злість.

– Піду звідси і більше не повернуся! – шепотів він крізь зуби. – Нехай буде проклятий той день, коли я погодився залишитись тут!

Певності в тому, що виручить Бахрам-ходжа, було мало, але Раджимі йшов до нього, йшов тому, що іншого виходу не було. Можливо, Бахрам-ходжа все-таки виручить. Він людина іншого ладу. Він усе життя був імамом[5], другом батька Раджимі, разом з ним ходив у Мекку. Бахрам-ходжа знає в горах усі стежки. Якщо Бахрам-ходжа і відмовить у допомозі, то ніколи не видасть.

На сході гасли зірки, блідло небо, коли Раджимі досягнув мети. В будинок Бахрам-ходжі він зайшов без побоювань, але й без надій.

Імам уже встав. Обличчя його, помережане глибокими зморшками, було схоже на горіхову шкаралупу; вузька, довга борода сягала до поясної хустки.

Але Бахрам-ходжа був ще бадьорий, ходив твердо, жартував, у голосі його і жестах відчувався душевний спокій.

– З очима тільки поганувато, – поскаржився він.

Це помітив і Раджимі. Очі імама сльозилися, він раз у раз витирав їх.

Згадав Бахрам-ходжа і свого друга – батька Раджимі.

Дім імама свідчив про достаток. Кімнати були застелені м'якими килимами, скрізь – пишні ковдри, подушки, у стінних нішах багато посуду.

Раджимі подумав, що служити аллаху не так уже й погано.

Починати розмову відразу про справу було незручно. Це не Убайдулла і не Джаліл, це імам – поважна людина, яка тричі ходила в Мекку. Він може й образитись. Треба було терпляче слухати господаря.

А старий перебирав минуле, називав давно забуті імена.

Сонце вже залило подвір'я яскравим світлом, коли сіли до їжі. Масло, каймак[6], цукор, кишмиш, коржі з білої муки, запашне бараняче м'ясо, виноград…

«Великий і милостивий аллах, і нема кінця його щедротам», згадав Раджимі і вперше за добу посміхнувся своїм думкам.

Про справу говорили після ситої їжі, попиваючи чай. Імам уважно вислухав гостя, але сам вести його через кордон не погодився.

– Підете самі, а дорогу покажу я, – сказав він.

Раджимі був радий і цьому: іншого вибору все одно не було.

– А туди, на той бік, я дам листа до Мамед-ходжі, він дасть вам притулок і про все потурбується. Мамед-ходжа перебуває при гробниці великого імама Рези, і в нього багато вірних шиїтів. Він знав твого батька. Утрьох ходили ми в Мекку…

До гостя повертався хороший настрій. Імам говорив спокійно, впевнено, і Раджимі здавалося, що все уже залишилось позаду. І тривога за завтрашній день, і боязнь провалу – все-все… В думках він уже бачив себе в чужому далекому місті, де таким людям, як він, – боятися нічого.

– Тільки не баріться, – попередив Бахрам-ходжа: – через два дні треба відвозити корм худобі на ферму. Повезу я сам і вас захоплю.

XV

Мейєрович з дружиною цілий день нудився від неробства й чекання. Суворо дотримуючись вказівок Раджимі, вони навіть не визирнули з подвір'я на вулицю.

Коли зовсім стемніло, у двері постукали. Це були. Раджимі і Юргенс. Господар почав квапливо засвічувати лампу. В кімнаті стало світло.

– Знайомтеся, – промовив Раджимі. – Це мій друг. Ваша доля в його руках.

Юргенс назвав себе Казіміром Станіславовичем, люб'язно потиснув подружжю руки і сів на поданий стілець. Згорток, який був у нього, він передав Раджимі, а сам попросив дозволу закурити.

Мейєрович з цікавістю розглядав нового знайомого, його солідна зовнішність, упевнений голос, манера триматися справляли добре враження. «З таким не пропадеш», подумав він.

Дружина вибігла з кімнати і повернулася з вазою, наповненою виноградом.

– Прошу, вгощайтесь, – запропонувала вона і уважно подивилась на гостя. П думка збіглася з думкою чоловіка.

– Спасибі, встигнемо, – подякував Юргенс і з посмішкою додав: – Давайте спочатку поговоримо… З документами все гаразд? – звернувся він до Мейєровича.

– Гаразд, – поквапно відповів той.

– Вони при мені, – пояснила дружина, – весь час при мені.

– Це не зовсім зручно. Передайте їх Раджимі. Сьогодні вночі все вирішиться, – сказав він і подивився на годинник. – Останнє, що нам необхідно зробити, – це продумати все так, щоб позбавити ваших земляків змоги завдати вам неприємностей в майбутньому.

Мейєрович широко розплющив очі: йому було незрозуміло, про які неприємності може йти мова.

– Я вам зараз поясню, – вів далі Юргенс. – Зникнення документів, очевидно, вже викликало переполох. Не виключена можливість, що ваші вороги нападуть на ваш слід… Ну, припустимо, через тиждень, через два… і тоді ви можете опинитись у скрутному становищі, навіть перебуваючи за кордоном. Адже в зв'язку з розтратою вами державних коштів совєти можуть звернутись до сусідньої держави з вимогою видати карного злочинця. Тому нам треба щось вигадати.