Таємні стежки

– Дуже добре.

– Я обрав його для вашої майбутньої резиденції. Містечко зручне.

– Це на той випадок, якщо… – почав Юргенс.

– Так-так-так… саме на той випадок! – І Марквардт голосно зареготав.

XXII

Опам'ятався Леонід Ізволін на кам'яній підлозі. Голова палала від нестерпного тупого болю. Ледве розплющивши очі, він почав роздивлятися навкруги. Перед ним – сіра стіна, мабуть цементна, в кутку на лавці – два німецькі солдати з автоматами. В кімнаті тихо…

Леонід заплющив очі і спробував відновити в пам'яті те, що сталося. Але біль не давав можливості зосередитись. Він тихо застогнав. Мозок заслало туманом.

Один з солдатів нахилився, щоб підвести Леоніда, але він напружив усі сили і встав сам. У голові запаморочилось, біль став ще гострішим. Леонід захитався і в ту ж мить відчув на зап'ястях холодний дотик металевих наручників, його штовхнули в двері і повели по довгому коридору, йшли повільно. Назустріч траплялися конвоїри з арештованими, звідкись лунали крики, стогони. Леонід пішов швидше, щоб не чути тих звуків.

Ось сходи, що ведуть на другий поверх. Знову крики і стогони. Горло стиснули спазми. Через кілька хвилин з ним буде те саме, що з цими нещасними.

– Сюди, – наказав конвоїр і штовхнув Леоніда в невелику кімнату.

В кімнаті було світло, дуже світло. Очі мружилися самі собою, не витримуючи яскравого потоку електричного проміння. Солдати посадили Леоніда на високий табурет і завмерли по боках. До Леоніда підійшов маленький на зріст гестапівець.

– Прізвище? – пильно подивившись в обличчя арештованого, промовив він по-російськи.

Леонід стримав подих. Починається… І він раптом відчув приплив рішучості й енергії, наче вступив у двобій з цією маленькою людиною, яка нахабно і злісно дивилася на нього.

– Не пам'ятаю, – спокійно відповів Леонід і, щоб підтвердити свою байдужість, обвів очима стіни і стелю кімнати.

– Що?!

– Не пам'ятаю, – тим же тоном повторив Ізволін.

– Не прикидайся дурнем!

Ізволін промовчав.

– Я тебе в землі згною, живцем! – Гестапівець схопився з місця.

– Це не дуже страшно: земля своя, рідна.

– Відповідай тільки на мої запитання! – крикнув гестапівець і заніс кулак над головою Леоніда. – Я тебе в дугу зігну.

– Не все гнеться, пане фріц, – дещо ламається. – А я не повинен бути зламаний. Вам потрібно дуже багато дізнатися від мене. Чи не так?

– Ти назвеш себе?!

– Ні!

– Назвеш?!

– Ні!

Гестапівець підійшов до Леоніда і, схопивши його, з силою ударив головою об стіну.

Леонід опам'ятався знову на холодній кам'яній підлозі.

– Наче в могилі, – мимовільно пробурмотів він і, ледве піднявшись, почав обстежувати похмуру камеру.

Вона була дуже маленька, з низькою стелею, яка не давала можливості випростатись, з вогкими, слизькими стінами. В кутку вперто шкреблися й гидко попискували пацюки. Леонід кашлянув. Пацюки замовкли. Але через хвилину вони знову почали шкребти, ще сильніше, впертіше…

На другий допит Ізволіна привели до іншого слідчого – огрядного кремезного чоловіка років під сорок. Голова з коротким волоссям, наїжачені вуса, круглі очі – все в гестапівця нагадувало Леоніду відгодованого кота. Навіть рухи у нього були м'які, котячі.

Слідчий розпорядився нагодувати арештованого, але Леонід від їжі відмовився.

– Ситі? – спитав гестапівець з люб'язною посмішкою.

– По горло.

– Вчора ви сказали моєму помічникові, що добре знаєте своє майбутнє?

Леонід ствердно хитнув головою.

– Своє і навіть ваше, – додав він.

– Ви оракул! – І гестапівець підняв догори вказівний палець.

Леонід посміхнувся.

– Прошу вас, говоріть усе, що почуваєте, і вимагайте, що хочете. Це невід'ємне право кожного арештованого. І позбавити, вас цього права ні я, ні хто інший не в силі. Закон є закон. Не церемоньтесь.

– І не думаю, – відповів Леонід. – Вас цікавить майбутнє? Ви пана Роде, сподіваюсь, знали?

– Так, знав.

– От і добре. Багатьох з вас чекає така сама доля.

– Не в вашому становищі говорити про це, – холодно промовив гестапівець. – Ви не врахували однієї маленької деталі. Німецька армія не тільки в Росії, але й ще десь. У наших руках Чехословаччина, Австрія, Бельгія, Польща, Франція – майже вся Європа.

– А от з Росії вам доводиться п'ятами кивати. На Росію замків вам не надіти – ні замків, ні наручників, ні намордників…

– Ми відхилилися від теми, – спокійно сказав слідчий.

– Від якої? – здивовано спитав Леонід.

– Від головної. Мене звуть Роберт Габбе. Як називати вас?

Леонід посміхнувся:

– Не вийде.

– Що не вийде?

– Відносно знайомства.

Слідчий знизав плечима і схилив голову набік.

– Даремно ви так поводитесь. Зовсім даремно. Ця тактика себе не виправдує. Я раджу вам змінити лінію поведінки. Все залежить від вас.

– Умовляти марно. Та й, наскільки мені відомо, гестапівці менш за все здатні на умовляння.

– Мій обов'язок пояснити вам, що ваше життя залежить від вас самого, від вашої поведінки під час слідства. Так, наприклад, у погребі, де вас арештували, був виявлений оцей списочок. У ньому чотирнадцять прізвищ. Він вам знайомий?

Ізволін ствердно хитнув головою.

– От і чудово! Я вважав і вважаю вас людиною розсудливою. Я твердо впевнений, що ми знайдемо спільну мову.

– Спробуємо. – В голосі Леоніда відчулась іронія.

– Це справжні прізвища чи вигадані?

– А як ви гадаєте?

– Я? Я гадаю, що це підпільні клички.

– Похвальна кмітливість.

– А хто такий «Грізний»?

– «Грізний»?

– Так-так.

– «Грізний», мабуть, людина і патріот.

– А звати його як?

– Це військова таємниця. Цього нікому не можна знати.

Слідчий різко встав з стільця і почав ходити по кімнаті.

– Виявляється, я помилився: з вами не можна домовитись.

Він шумно видихнув з легень повітря і, наблизившись до Ізволіна, поклав йому на плече руку. Леонід зморщився. На обличчі гестапівця з'явилася посмішка.