Таємні стежки

– Наповал! – махнув рукою Денис Макарович. – Гнат вліпив у нього три штуки.

Єдиний син Гната Несторовича Тризни Вовка, якого й мати і батько нестямно любили, хворів на черевний тиф і зараз лежав у нетопленій кімнаті. Сама Євгенія Дем'янівна готувалась знову стати матір'ю. Тризна побоювався за її здоров'я. Євгенія Дем'янівна часто втрачала свідомість і довго не приходила до пам'яті: давалися взнаки голод, нужда і нескінченні хвилювання, викликані страхом за чоловіка, який брався за найнебезпечніші справи.

Гнат Несторович і Андрій стояли біля ліжка хворого. Хлопець марив, його запалі щоки гарячково палали, очі напружено, але безтямно перебігали з однієї речі на іншу. Вовка весь час звільняв з-під ковдри схудлі руки, силкувався встати, але Гнат Несторович укладав його на місце і вкривав до самісінької шиї.

– Спи, карапузе мій… заплющ оченята, рідний…

Хлопчик знову скидав ковдру, бурмотів щось про шпаків, скаржився на кота Жулика, що втік із дому, просив пити…

Бліда, ледве тримаючись на ногах, Євгенія Дем'янівна напувала його з ложечки перевареною водою.

– Женя скоро ляже в лікарню. Хто ж тоді з Вовкою залишиться? – журився Тризна. – Доведеться, мабуть, віднести до діда.

Дід – батько Євгенії Дем'янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик – жив недалеко від них у власному будиночку.

Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, – казав він, – тут і я богу душу віддам».

– Чи зможе він Володю доглянути? – із сумнівом похитав головою Грязнов.

– Дати ліки і погодувати зможе. Старик він дбайливий і по хаті без сторонньої допомоги ходить… Ну, що ж, лізьмо до Леоніда, – зітхнувши, запропонував Гнат Несторович. – Женю, піди до хвіртки, подивись…

Леонід Ізволін зрадів приходу Андрія, бо давно вже його не бачив.

– Який тебе вітер приніс? – міцно потискуючи Грязнову руку, запитав він.

– Справи привели.

Андрій сів на тверду постіль Ізволіна і тільки тепер помітив купу вже надрукованих і облямованих акуратною вузенькою рамкою листівок.

«В Поліській області, – прочитав Андрій, – гітлерівці цілком знищили населені пункти: Шалаші, Юшки, Булавки, Давидовичі, Уболять, Зеленоч, В'язівці. В Пінській області лише в трьох районах спалено сорок три села і вбито чотири тисячі стариків, жінок і дітей. В селі Великі Мілевичі фашисти вбили вісімсот чоловік, у Лузичах – сімсот, у церкві села Хворостово під час відправи були спалені всі, хто там був, разом з священиком…»

– Мерзотники! – перериваючи читання, прошепотів Грязнов. – А про визволення Новгорода, Красного Села і Гатчини тобі відомо?

– Звичайно. В мене ж зв'язок з Москвою.

– А про другий фронт що там, в ефірі, чути?

Шкіра на чолі в Леоніда зібралася в зморшки.

– Поки що нічого… Але ми як-небудь здолаємо Гітлера і без союзників, – додав він.

– Безумовно здолаємо. – Андрій вийняв текст телеграми і передав її Леоніду. – На сьогоднішній сеанс.

Ізволін швидко пробіг текст очима і, присівши до столика, почав зашифровувати.

Андрій оглянув погріб. Все було як і раніше: в нішах лежали вибухівка, боєприпаси, капсулі, запальний шнур; на стіні висіли гвинтівка, автомати. Тільки в кутку він помітив щось нове. Там стояли великі червоні прапори на довгих древках.

– Для чого це? – поцікавився Андрій, звертаючись до Тризни, який сидів поруч з ним.

Але відповіді не було. Гнат Несторович, спершись ліктями на коліна і поклавши голову на руки, здавалося, дрімав, його великі, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Може він думав про сина, який метався в гарячці, або про дружину, пригнічену нестатками і горем. «Зовсім погано», подумав Андрій і відвернувся.

В глибокій тиші чулося тільки постукування ключа передавача.

Леонід прийняв дві телеграми і передав одну.

– Все! – сказав він нарешті і зняв з голови навушники. – Тепер розшифруємо, що говорить Велика земля.

Гнат Несторович стрепенувся і обвів очима погріб.

– Давай закуримо, – запропонував він Андрію.

Грязнов вийняв пачку німецьких сигарет і подав їх Тризні. Той гидливо скривився і відсунув.

– Візьми кисет під подушкою! – розсміявся Леонід. – Дуже вже звик до махорки…

Андрій встав, дістав кисет з самосадом і подав його Тризні. Той скрутив велику цигарку і зібрався запалити, як раптом пролунав радісний вигук Леоніда:

– Браття! Товариші!

Тризна і Грязнов насторожилися і запитливо подивилися на Ізволіна.

– Це ж свято! Справжнє торжество!

– Що таке? Читай! – різко сказав Гнат Несторович.

– Без відома «Грізного» розшифровую військову таємницю. Слухайте! «Грізному крапка На ваше подання нагороджені двокрапка орденом Червоного Прапора тире Тризна Гнат Несторович, орденами Червоної Зірки тире Повелко Дмитро Федорович і Заломін Єфрем Власович крапка Вільний крапка».

Гнат Несторович встав, випростався на весь зріст, зробив кілька кроків і відразу, схопившись за груди, ліг на тапчан, намагаючись стримати кашель.

Леонід і Андрій перелякались. Ізволін підбіг до друга і схилився над ним:

– Гнате… рідний…

– Почекай, Льоню… почекай… – Гнат Несторович говорив глухо, уривчасто.

Приступ був тяжкий, болісний. Безсонні ночі, напружена робота остаточно підірвали здоров'я Гната Несторовича.

Нарешті він підвівся і сів на ліжку, судорожно ковтнувши повітря. Леонід і Андрій сіли по боках. Гнат Несторович ледве перевів подих і обняв друзів:

– Ні, це ще не кінець! У такий день помирати не можна, мої хороші хлопці! Ми ще поборемось!

Він устав, пройшовся по погребу і вже своїм звичайним тоном спитав, що пишуть у другій телеграмі. Леонід відповів:

– Сьогодні о двадцять третій годині радянська авіація буде бомбити залізничний вузол.

XVIII

Лікар не дозволив Микиті Родіоновичу вставати з ліжка. Всі книги, які знайшлися на полицях шаф, були перечитані, але і це заняття надокучило. Останнім часом усе частіше виникали думки про брата.

На Велику землю надіслали дві радіограми, що пояснювали становище. Їх, звичайно, зрозуміли і вжили заходів. «Гостя» зустрінуть, як належить. Костянтин, мабуть, уже все знає і допоможе влаштувати посланцю Юргенса належну зустріч.