Таємні стежки

– Дядечку, дорогий… У мене до тебе важлива справа. Я вважаю тебе своєю людиною, а тому звертаюся до тебе з проханням, – несподівано промовив Рудольф. – Від тебе залежить моє майбутнє…

– Про що це ти? Мені не зовсім ясно, – сказав Вагнер.

Неспокійні очі Рудольфа бігали з однієї речі на іншу.

Він затримав погляд на дядькові, потім перевів його на заповітний чемодан, що стояв біля каміна, кілька секунд дивився на нього, голосно зітхнув, наче скинув з плечей якийсь тягар, поквапно заговорив знову:

– Прошу тебе тримати цю розмову в найсуворішому секреті… Ти бачиш оцей чемодан? – Рудольф встав з крісла, підійшов до каміна і, взявшись за міцну металеву ручку, підняв чемодан. – У ньому більше двадцяти кілограмів, – усміхнувшись, промовив він. – Було б краще, коли б він важив ще більше… Від нього залежить не тільки моє, а й твоє майбутнє. Ти самотній. Крім мене, у тебе нікого немає. Чим ти живеш?

– Надією на майбутнє, – спокійно відповів старий.

Рудольф нервово зареготав:

– На яке майбутнє?

– За поганим завжди йде добре, як за ніччю – день, як за бурею – хороша погода…

– Ти все філософствуєш і не враховуєш, що при будь-якому майбутньому потрібні гроші. Без них немислиме ніяке майбутнє. Дивись сюди… – Рудольф став на коліна, відімкнув маленьким ключем чемодан і обережно підняв кришку. – Дивись, дивись… Я б не довірив цього батькові, а тобі довіряю. Тільки тобі.

В чемодані було золото: самородки, злитки, монети різної вартості, кільця, брошки, браслети, табакерки, портсигари, ложки, футляри від годинників…

– І чого ж ти хочеш від мене? – спитав Вагнер.

– Щоб ти все це зберіг, – пошепки промовив Рудольф. – Я нікому не можу цього довірити. І возити з собою не можна: війна ще не закінчилася.

– Гаразд. Закрий, – трохи подумавши, сказав Вагнер.

– Я ж не знаю, де буду в момент розв'язки… Я хотів утекти за кордон, але Ріббентроп заборонив. Через золото я можу згубити себе.

– Гаразд. Закрий! – роздратовано повторив старий.

Вечеряли сьогодні мешканці будинку нарізно: Вагнер – з племінником. Ожогін – з Грязновим, Абіх – з Ризаматовим. Після вечері прийшов невідомий і запропонував Микиті Родіоновичу і Андрію йти за ним у гестапо.

Перед входом у гестапо Ожогін і Грязнов ледве не наштовхнулися на Моллера. Не звернувши на них уваги чи не помітивши їх, господар готелю швидкою ходою перейшов вулицю.

– Падлюка! – прошепотів Андрій.

– Так, напевно, Абіх має рацію, – сказав Микита Родіонович.

Приймав їх той самий майор Фохт, який колись викликав Вагнера і розмовляв з ним відносно вселення до нього Ожогіна й Грязнова.

В кабінеті плавали блакитнуваті хмари тютюнового диму, і можна було подумати, що незадовго до приходу друзів тут було щонайменше з десяток чоловік: велика попільниця була повна недокурків.

– Прошу сідати, – сказав, посміхаючись, майор. – Мене, звичайно, ви не знаєте, але ви мені відомі. Радий познайомитись! Розповідайте, як вам живеться у цього старого лиса – Вагнера.

Друзі насторожились. Вони не думали, що розмова почнеться саме з цього.

– Скарг у нас поки що немає, – поспішив відповісти Ожогін.

– Не заважає він вам?

– Ніскільки. Він, здається, боїться нас. а тому дуже люб'язний і гостинний.

Майор знову посміхнувся:

– Спробував би він бути іншим… Але, крім вас, у нього, як мені відомо, з'явилися ще квартиранти?

– Один був до нас, а другий поселився недавно, під час нашої відсутності, – відповів Ожогін, добре розуміючи, що приховати факт проживання в будинку Абіха неможливо.

Граючись великим шестигранним олівцем і намагаючись утримати його на кінчику свого пальця, гестапівець продовжував:

– Знаю. Знаю обох… Перший мене не турбує.

– Він учасник нашої групи, – твердо сказав Ожогін.

– Ах, ось навіть як! Чудово… Я забув, хто він за національністю?

– Узбек.

– Так-так, узбек. Цілком вірно… Військовополонений. Рудольф Вагнер говорив про нього. А якої ви думки про другого? – Фохт примружив очі.

Ожогін знизав плечима:

– Важко щось сказати про людину, яку так мало знаєш. Але він, на мою думку, справжній німець.

– У це поняття можна вкласти дуже багато, – сказав майор. – Мені хочеться знати, чим дихає цей Гуго Абіх.

Микита Родіонович усміхнувся:

– Як і всі ми: повітрям.

Посмішка на обличчі майора погасла, і холодні очі на кілька секунд затримались на Ожогіні.

– Це в прямому значенні, – сухо, але ввічливо промовив він. – Поки є можливість, нехай собі дихає. Мене цікавить його настрій.

– Коли б хто-небудь із нас трьох помітив у поведінці Абіха або Вагнера щось підозріле, то можу вас запевнити, що не більше як за півгодини про це знав би пан Юргенс.

Видно, відповідь і тон, яким говорив Ожогін, сподобались гестапівцю.

– Інакше й бути не може, – сказав він. – Пан Юргенс вами задоволений, але я особисто прошу вас бути уважнішими і добре дивитися за Абіхом.

Ожогін схилив голову на знак згоди.

– Ви повинні розуміти, – м'яко продовжував Фохт, – що сусідство з неблагонадійними людьми може пошкодити і вам, а в цьому ні ви, ні я, ні Юргенс не зацікавлені. Власне кажучи, з цього приводу я й вирішив з вами поговорити. Він, оцей Абіх, не догадується, хто ви насправді?

– Думаю, що ні, – відповів Микита Родіонович. – Ось тільки сьогоднішній виклик дасть привід для міркувань.

– Це дурниці! – сказав майор. – Ви можете сказати, що ми цікавилися вашим минулим.

Ожогін кивнув головою.

– Ще раз прошу бути уважнішими з Абіхом і про будь-що підозріле в його поведінці негайно повідомити мене. – Майор встав.

Коли Ожогін і Грязнов сходили з другого поверху, їм знову потрапив назустріч весь обсипаний снігом Моллер. Він, мабуть, квапився, бо не зупинився навіть поговорити і лише, жартівливо посварившись пальцем, кинув:

– Пропащі! Днями обов'язково забіжу провідати.

На вулиці йшов сніг, тротуари і брук були вкриті білим пухом.

Друзі перейшли вулицю і попрямували додому. Двері відчинив сам Вагнер.

– Ну як? – спитав він.

– Є про що поговорити! – весело відгукнувся Грязнов.

– У нас теж є що розповісти, – сказав Вагнер і, замкнувши двері, провів друзів у свій кабінет.

Там сиділи Гуго й Алім. Між ними лежав відкритий чемодан, наповнений золотом.

– Що це таке? – здивувалися Ожогін і Грязнов.