Таємні стежки

– Таємниця, яка вас цікавила.

– От так штука! Ну, а де ж сам племінник? – спитав Андрій.

– Ого! Він уже далеко.

Вагнер повідомив, з яким проханням звернувся до нього Рудольф, і розповів історію чемодана. Цінності, які зберігаються в ньому, – російські. Один із сподвижників Гітлера, Вільгельм Кубе, був призначений генеральним комісаром Білорусії: його ще минулого року партизани відправили на той світ. Частину золота, яке привласнив Кубе, сховав якийсь Манішка – з людей, близьких до Кубе. У Бресті Манішка зустрівся з племінником Вагнера. Там Манішка, за словами Рудольфа, підхопив висипний тиф, зліг і помер. Як видно, без Рудольфа тут не обійшлось, але це не має значення. Головне те, що цінності, привласнені Рудольфом, належать Радянській Росії, і їх треба повернути справжньому власникові.

– До цього ми ще повернемося, – промовив Микита Родіонович, коли Вагнер закінчив розповідь. – А тепер давайте поговоримо про Абіха і Моллера.

Вагнер, Гуго й Алім здивувалися.

– Так-так, – сказав Ожогін. – І розмова буде серйозною.

XII

Сніг колючими сухими патлами бився у вікно. Завивав поривчастий вітер. Усі мешканці будинку зібралися в мезоніні, який тепер регулярно опалювався, і скупчились навколо маленького столика, на якому лежали навушники. Крізь виття і свист бурі друзі жадібно ловили ледве чутний голос Великої землі, голос Москви.

Опівночі, коли обговорення подій було закінчено і всі почали готуватися спати, з'явився Моллер.

– Я вам не перешкодив? – спитав він, струшуючи сніг з шапки і оглядаючись на сліди, які залишив після себе.

Всі мовчали: в таку пізню годину хазяїн готелю ще ніколи не з'являвся з візитом.

Не чекаючи, запрошення і розтягнувши губи неначе посміхаючись, Моллер сів на стілець і засунув руку у внутрішню кишеню пальта і вийняв звідти якийсь аркушик.

– Ви добре читаєте по-німецьки, – сказав він, подаючи аркушик Ожогіну. – Прочитайте. Це ж комедія!

Микита Родіонович взяв аркушик і зразу визначив, що то одна з листівок підпільної антифашистської організації. Про це яскраво свідчили формат, папір, шрифт і звичайний підпис у кінці.

Зберігаючи на обличчі спокій, Ожогін почав про себе читати листівку, складену за його участю.

Присутні байдуже дивилися на Микиту Родіоновича, і на їх обличчях Моллер навряд чи міг що-небудь прочитати, хоч очі його метушливо перебігали з одного на іншого.

– Я прошу вас прочитати голосно, це ж дуже цікаво, – попросив Моллер.

– Нічого цікавого в цьому я не бачу, – різко відповів Микита Родіонович. – За читання, а тим більше за поширення таких речей ви можете заробити неприємності. Я дивуюся з вас, пане Моллер! Ви завжди передавали новини, про які ніхто, крім вас, нічого не знав, і тепер притягли якусь погань. Як вона до вас потрапила? – Ожогін шпурнув листівку Моллеру.

– Я знайшов її на східцях вашого будинку… – промовив Моллер після деякого замішання.

Ніхто нічого не сказав. Вагнер встав і, демонстративно грюкнувши стільцем, вийшов з кімнати.

Він не міг переносити присутності Моллера і вважав нижче своєї гідності розмовляти з ним. Навіть порада Микити Родіоновича терпляче ставитись до візитів Моллера і тримати себе в руках не допомогла: в цьому питанні Вагнер не йшов ні на які компроміси.

Вчинок Вагнера не збентежив Моллера. Не гаючи часу, він, з властивим йому азартом, почав повідомляти міські й міжнародні новини.

Микита Родіонович підморгнув Моллеру і, вийшовши з-за стола, піднявся до себе в мезонін.

Закінчивши розповідати чергову плітку, господар готелю теж побіг нагору.

– Я вас правильно зрозумів? – спитав він, зайшовши до кімнати. – Ви хочете залишитись зі мною віч-на-віч?

– Цілком вірно… Сідайте. Хочу з вами серйозно поговорити.

Зробивши здивовану міну, Моллер присунув до себе стілець і сів навпроти Микити Родіоновича.

– Скажу відверто, – почав він, – я не люблю серйозних розмов.

– Дурниці! – уривчасто кинув Ожогін і закурив. – Поводите ви себе щонайменше безглуздо.

Моллер насторожився.

– Зовсім безглуздо! – продовжував Микита Родіонович. – І якщо ви не зміните своєї поведінки, я, як собі хочете, змушений буду повідомити про вас у ту установу, де ми з вами недавно зустрічалися. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли?

Моллер заперечливо покрутив головою і озирнувся на двері.

– Не прикидайтесь дурнем! – різко сказав Ожогін, – у серйозних справах я жартів не люблю.

– А хіба я жартую? – спитав Моллер.

– Не знаю. Я б на вашому місці так не робив. Нам нічого кривити душею один перед одним. Ви знаєте, хто ми, і, можливо, тільки ви один про це й знаєте. А про те, що ви співробітничаєте з гестапо, знають усі.

– Цього не може бути! – злякано пробелькотав Моллер і ще раз озирнувся на двері.

– Як не може бути, коли всьому місту добре відомі ваші зв'язки з гестапо!

Моллер зблід.

– Вас цікавить зараз людина, яка і нас цікавить не меншою мірою. Навіть дурень може зрозуміти, що ви ходите сюди заради Гуго Абіха.

– Абіх – підозрілий тип. Він безперечно має зв’язки з комуністами, – прошепотів Моллер.

– Коли б це було безперечно, – підвищив голос Микита Родіонович, – то він не був би зараз унизу, в їдальні, а сидів би в іншому місці. Це треба довести.

– І я доведу… доведу…

– Нічого ви не доведете! – обірвав Ожогін. – Ви тільки зриваєте роботу іншим. Ви провалите всю справу, якщо вже не провалили. Завтра я буду там і скажу свою думку майору Фохту. Ви не тільки заважаєте, ви кидаєте тінь на нас з Грязновим. Прикриваючи свої візити сюди дружбою з нами, ви насторожуєте проти нас Вагнера і Абіха. Якщо вас вважають співробітником гестапо, то почнуть вважати і нас. Ось чого ви доможетесь своїми відвідинами!

Моллер вийняв з кишені бруднувату носову хусточку і витер спітніле чоло.

– Ви цього не зробите, – прогугнявив він.

– Чому ви так упевнені?

– Я вас вважаю своєю людиною.

– А якщо своя людина буде ставити нас під удар?

– Ні-ні… Цей Абіх у мене кісткою в горлі стоїть. Вожуся з ним стільки років… Але якщо справа набирає такого напрямку, я згоджуюсь послухатись вашої поради. Врахуйте, однак, це хитра бестія.

– Тим більше, – Микита Родіонович встав. – Але якщо ви порушите свою обіцянку і знову почнете лізти куди не слід, то нарікайте на себе.