Таємнича Африка

На березі, десь недалеко від води, у піску або під захистком кущів, самиці крокодилів кладуть свої яйця, до шістдесяти штук у гніздо. Крокодиляче яйце завбільшки як гусяче. Крокодили завжди тримаються поблизу гнізда і навперемінки охороняють його. Тропічне сонце вигріває яйця, і через чотири тижні з них вилуплюються малята. Маленький крокодил скручений у тісній яєчній шкаралупі спіраллю. Вилупившись, він уже досягає тридцяти сантиметрів завдовжки. Відтепер крокодили-батьки більше не турбуються про дітей, які тут же сповзають у воду і самі добувають собі їжу. Спочатку вони харчуються різноманітними дрібними істотами. З шістдесяти крокодиленят виживає понад сорок. Тому легко уявити собі, що крокодили стали справжнім лихом для населення.

Я полював на крокодилів не вперше і знав, що ця небезпечна ящірка дуже живуча. Щоб убити її одним пострілом, треба влучити точно між оком і вухом. Навіть з розтрощеним черепом у більшості крокодилів вистачає сили кинутись у воду. Добре прицілившись, я стріляв у крокодила, потім трохи чекав, а як тільки він починав рухатися, стріляв ще раз у те саме місце. Аж після цього крокодил був смертельно поранений і не міг уже добратися до води.

М'ясо крокодила на вигляд схоже на риб'яче, однак місцеве населення гидує ним, бо в річках вистачає риби. Навіть після того, як я знімав з крокодила шкіру, тіло його ще довго здригалося, наче під дією електричного струму. Негри, бачачи це, казали: «Цей ганду (так вони називають крокодилів), мабуть, їв людей, бо он який живучий».

Якщо мені ще колись доведеться побувати в Західній і Центральній Африці на річках, де є багато крокодилів, то я знищуватиму цих тварюк безшумною зброєю, а саме — електричним струмом. Щоб убити крокодила, треба мати напругу від 400 до 600 вольт. Для вола ж чи коня, наприклад, досить 140. Отже, в майбутньому цих допотопних потвор знищуватимуть не рушницею чи гарпуном, а струмом: як тільки крокодил торкнеться принади, він в одну мить буде мертвий.

Мені щастить побачити окапі

— Стій! — крикнув я, зупиняючи невеликий загін негрів, що ланцюжком ішов за мною безкраїми джунглями вздовж річки Ітурі. І тут же гукнув перекладачеві:

— Мінделло, дожени того голого хлопчика. Швидше! Приведи його сюди!

Густий ліс поглинув чорне тіло Мінделло. Всього кілька секунд тому хлопчик виглянув з гущавини, мабуть, бажаючи дізнатися, хто це пробирається джунглями, але, угледівши нас, кинувся навтіки. Певно, я був першою білою людиною, яку він бачив.

Що привело хлопчика сюди? Та ще й голого. Він здавався приреченим на смерть.

Незабаром Мінделло повернувся з хлопчиком. Той простодушно позирав на мене чорними очима, його маленьке тіло було дуже мускулясте й сильне. У правій руці хлопчик тримав списа. Отже, він все-таки не був беззахисний серед небезпечних хащів. Я знав, що переді мною представник пігмеїв бамбутті, правда, ще дитина.

— Спитай його, Мінделло, як він сюди потрапив і що тут робить, — звелів я перекладачеві.

Хлопчик довірливо відповів, що його «покинув» у лісі батько. Пігмеї вкладають у це слово особливий зміст.

Щоб хлопці-пігмеї в майбутньому могли прогодувати свою сім'ю, їх змалку привчають до полювання. Батько вчить сина з самого дитинства полювати з списом серед непролазних тропічних хащів на антилоп та диких свиней. Навчають їх також стріляти з лука. Наука ця сувора і ставить до хлопчиків неймовірні вимоги. Батько хоче, щоб його син не був кволим, і навіть утому вважає ганебною слабкістю. Якщо син по дорозі виб'ється з сили, він залишає його десь серед лісу, савани чи степу. Батько вважає цілком природним, що хлопець сам знайде шлях додому. Так виховують найкращих мисливців і слідопитів, послугами яких люблять користуватися європейці. Я бачив дванадцятирічних хлоп'ят, що влучали в сірникову коробку за сорок метрів.

На небезпечних великих звірів, таких, як слон, буйвол чи леопард, полюють з отруйними стрілами. Отруту добувають із строфантуса, куща, який росте в тропічних лісах. Проте у пігмеїв вистачає хоробрості й на те, щоб підкрастися ззаду до слона, з блискавичною швидкістю підскочити до нього і ножем перерізати йому задні ноги. Пігмеї, як і їхні більші на зріст брати, дуже люблять м'ясо, і тому, коли їм пощастить здобути таку гору його, це повністю винагороджує їх за небезпеку.

Тропічний ліс не забезпечує їх рослинною їжею, і чоловіки змушені полювати з ранку до вечора. Більше нічим вони й не займаються, всю іншу роботу виконують жінки.

Отже, хлопчика, якого ми знайшли, теж покинув у лісі батько.

Я звелів Мінделло спитати, чи зуміє хлопчик знайти дорогу додому. У відповідь пролунав сміх, який, певно, мав означати: «Звичайно, зумію!»

Через Мінделло я попросив Олані — так звали хлопчика, — щоб він провів нас до селища. У такий спосіб я сподівався здобути довір'я батьків хлопчика чи вождя селища і дістати від них кількох провідників, які допомогли б мені шукати окапі. Я вже давно збагнув, що без них мені ніколи не пощастить побачити цю боязку тварину.

Було видно, що Олані вважав за честь супроводжувати нас до селища. Він гордо йшов на чолі нашого загону, насилу продираючись крізь густий чагарник. Невдовзі ми вийшли на стежку, протоптану слонами, — ці стежки рятують мандрівників від довгих блукань по лісі. Знаходити їх уміють тільки такі слідопити, як Олані.

Наблизившись до селища, ми почули великий гамір. Олані побіжно, ніби це була звичайнісінька справа, сказав нам, що його сестра саме виходить заміж. Люди біля хатини, до якої ми вийшли з лісу, були такі захоплені своїм ділом, що навіть не звернули на нас уваги. Батько нареченої торгувався з зятем за ціну на дочку.

Я мав час зблизька роздивитися їхнє житло. Це була сплетена з ліан хижа, вкрита банановим листям. У дощ вона, мабуть, протікає наскрізь. Але пігмеям не треба міцних жител: вони довго не залишаються на одному місці, а весь час кочують. Куди переходять звірі, туди перебираються й вони. Хижки в пігмеїв низькі — десь біля метра заввишки і мають форму вулика чи труби. Пігмеї в них тільки ночують, залазячи всередину крізь невеликий отвір. Вдень їхнє життя проходить поза хижею, як, наприклад, сьогодні, під час весілля сестри Олані.

Коли суперечка між тестем і зятем досягла найвищої точки, з хижі з'явилася теща. Обидва чоловіки відразу замовкли, і торгуватись почала мати нареченої. Через якийсь час наречений побіг геть. Я гадав, що заручини розладналися, але Мінделло запевнив мене, що саме зараз усе тільки й починається. І справді, незабаром наречений з'явився знову, навантажений шкурами леопардів і бивнями слонів. Спочатку він розклав перед хатиною нареченої тільки дещо з принесеного. Це не сподобалося батькам дівчини, і теща не заспокоїлась, аж поки він не виклав усі до останньої шкури. Очевидно, нареченого треба було переконати, що їхня дочка найкраща з дівчат і заслуговує відповідної ціни. Переглянувши скарби, тесть і теща задоволено кивнули зятеві.