Таємниця підземної галереї
Шрифт:
— От і поговоримо, — повторив юнак і висмикнув з деревини ніж.
Чунту стогнав, тримаючись за плече, і з безсилою люттю дивився на того, хто порядкував у нього в корчмі. Перелякана Султана, не зводячи очей з вродливого хлопця, підступала до батька. Чунту вдарив.ї ногою.
На цей раз парубок вдав, що нічого не бачив, і тільки закусив губу. Присунув стілець і сів, граючись ножем.
— 18 вересня 1934 року, — говорив він, — один вантажник з порту зайшов у “Якір”, де ти працював тоді кельнером. Єдиним офіціантом, — уточнив одразу. — Цього молодого вантажника,
І замовк, запитально дивлячись на шинкаря.
— Ну й що? Спитай у Сави, — мовив Чунту.
Парубок важко зітхнув.
— Сава помер. А вантажник більше не вийшов з “Якоря”. В усякому разі, він не вийшов звідти живим.
— Ти впевнений у тому? — спитав Чунту. — Бо я вперше чую…
— Я вважаю, що тобі все відомо. Ти ж працював там.
— А ти мене бачив?.. Чи, може, тебе прислали з поліції?.. — зашипів Чунту, наче злякавшись цієї несподіваної думки.
— Ні, — стиха заперечив парубок. — Я його брат…
З кутка, де зачаїлась Султана, почулось приглушене зітхання. Було жарко і тихо, тільки мухи набридливо дзижчали, намагаючись одірватися від клейкої смужечки паперу, що звисав із стелі. Чунту глянув на дівчину і повільно вимовив:
— Не пам’ятаю, туди приходили сотні… Ти кажеш — справжня людина… Всі ми люди… Чому не спитаєш у пана Арістіде? Він їх записував до книги…
Наче говорив уже лагідніше, однак докінчив досить глузливо.
— Ще спитаю, — сказав юнак. — Я тільки сьогодні довідався, що слід Грігоре загубився в “Якорі”.
Дзижчали мухи. З вулиці долинали приглушені голоси перехожих.
— Здається, тоді велося й слідство, — пригадав Чунту. Він говорив неохоче, тримаючись за плече. — Поліція нічого не виявила. В усякому разі, Януліс виплутався….
— Знаю, — сказав юнак і підвівся, зрозумівши, що шинкар більше нічого не скаже. — Щоб ти не смів бити її, — додав, кивнувши головою в куток, де стояла перелякана Султана.
— Коли захочу, то й уб’ю, — мовив Чунту з якоюсь глузливою веселістю. — Вона моя дочка.
Юнак прикусив губу. Лише тепер глянув на дівчину, і вона, — круглолиця, з гострими вилицями, з косими татарськими очима, — зніяковіла.
— Моя дочка, так, — глумливо повторив Чунту.
Він розумів, що юнак вважав її за наймичку і тепер трохи збентежився.
— Як би там не було, а битися не смій, — мовив похмуро незнайомець і вийшов з корчми. А Чунту все сидів на стільці, тримаючись за плече.
Сторопіла Султана, зачаївшись в кутку, боялась глянути на батька. Озирнула лампу, велику картину з зображенням корабля, захопленого бурею на морі, і вже не відривала погляду од неї, наче вперше побачила.
— Постарів я, Султане, правда ж? — зненацька спитав Чунту якимсь дивним голосом. Дівчина здригнулася і глянула на нього, беззахисного і немічного. У неї стиснулося серце — цього суворого чоловіка ще ніхто не перемагав при ній. Розчулена, підійшла ближче і шепнула:
— Тату…
Чунту блискавично підвів очі,
і вона аж перелякалась тієї ненависті, яка палала в них. Його пронизливий погляд колов, наче отруєний ніж.— Передчасно ти мене жалієш, Султаніко! — мовив Чунту лагідно, що її дуже здивувало.
Сидячи згорблений, хотів щось додати, але раптово одчинилися двері. Він неохоче глянув на відвідувача. Той прошкутильгав через кімнату і сів біля корчмаря, обережно ставлячи на підлогу покалічену ногу.
— Привіт! — гукнув він досить веселим тоном. — Чого ти засмутився, дядьку Чунту?
— Ат, дурниці! Трохи ниє плече, — відповів шинкар, поглядаючи спідлоба на Султану. — Мабуть, на переміну погоди…
— Тоді зрадіють німці, — посміхнувся гість, — бо досі, між нами кажучи, вона їм не сприяла…
— Сміється той, хто сміється останнім, — сказав похмуро Чунту. — А хто базікатиме, тому… — і показав на стіну, де висіло письмове розпорядження властей.
— Тому п’ять років копати сіль, це я знаю, — додав відвідувач, не звертаючи уваги на похмурість корчмаря. — Все, я здаюсь. І вітаю Султану. Прошу вибачення, що не привітався раніше.
— Ти такий же балакучий, як і був, — мимоволі посміхнулась дівчина.
— Парикмахера видно не по тому, як він стриже, а по тому, як базікає, — засміявся Горе, блиснувши білими зубами. — Покажи мені мовчуна-перукаря, і я його з’їм.
Обличчя в нього було вродливе, губи видавалися ще червонішими через невеличкі вусики, а чорне блискуче волосся він зачісував на проділ так, як усі італійські офіцери.
— Дивлюсь я на тебе і дивуюсь, — мовив сердито Чунту. — Наче зовсім недавно біг перед фаетонами Януліса…
Корчмареві хотілося чимсь дошкулити юнакові, і він зрадів, бо Горе в ту ж мить спохмурнів. “Так, так, вгамуйся, базіко!”
— Не згадуй того, — промимрив Горе, намагаючись сховати під стіл покалічену ногу. — Я прийшов… Коли не заперечуєш… один хлопець хоче піти увечері з Султаною в кіно…
— Облиш, їй ніколи, — крикнув Чунту, трохи суворіше і голосніше, ніж це було потрібно.
Веселість Горе як рукою зняло.
— Може, ще передумаєш, дядьку Чунту, — мовив він благально. — Ти ж знаєш мене вже давно…
Який він не був балакучий, а все ж не знайшов більше слів і змовк, втупивши погляд у корчмаря
— Я з охотою, чом ні? — відповів Чунту вже трохи лагідніше. — Але ж їй ніколи… Так? — обернувся, міряючи Султану чорними, наче зерна перцю, очима.
— Не гнівався, Горе, — шепнула дівчина. — Мені треба ще прати…
Юнак зітхнув, засмучений Мовчки підвівся і вийшов. Корчмар встав і собі з стільця. Гнів, що його викликав перший відвідувач, змінився вдоволенням. Чунту радів, що завдав неприємності Горе. Раптом він побачив на підлозі сірникову коробку і підбив її ногою. Коробка була не порожня і, вдарившись об стіну, затарахкотіла. Скупердяга, який підбирав на вулиці всякий дріб’язок, нагнувся, вхопив коробку.
Крім сірників, побачив у ній складений удвоє папірець. Вийняв його і розправив на руці. Лише три слова прочитав шинкар, але не міг одірватися від них.