Таємниця підземної галереї

— Так, так… — прошепотів, криво посміхаючись.

Раптом здригнувся і повернув голову до Султани. Та дівчина дивилась на вулицю. Зітхнувши, засунув цидулку в коробку і сховав у кишеню.

Напевне, щось незвичайне писалося в тому папірці, бо старий глибоко замислився. Довго думав, турбуючись, що так і не дізнається, хто загубив ту коробку. Адже в неділю у шинку побувало багато відвідувачів.

— Хай йому чорт! — вигукнув Чунту, мимоволі стежачи за Султаною. А вона змітала сіль, яка розсипалась, коли батько стягнув з столу скатертину.

Враз думки його прояснилися. Як колись випадок допоміг Архімедові, про якого Чунту нічого й не чув, хоч усе життя переливав рідини, йому теж поталанило випадково розгадати таємницю.

Адже о третій годині ночі корчма спорожніла, і він пішов у свою кімнату, щоб трохи поспати. А Султана взялася підмітати. Чунту навіть не уявляв, щоб дочка не підняла коробки, якби вона там уже лежала. А після того до шинку заходило лише двоє: брат вантажника, який зник кілька років тому, і Горе.

“Евріка!” — вигукнув колись Архімед

— Ось воно, ось… — промимрив тепер Чунту, замислено потираючи короткопалі руки.

Султана давно вже поприбирала в корчмі, а він усе ще сидів, наче старий папуга, за прилавком і думав. Потім несподівано спитав, порушивши тишу, в якій чулося лише безнадійне дзижчання мух:

— Може, тобі все-таки хочеться піти в кіно?

Його сухий голос був тепер лагідним, наче старий тамував у собі якусь радість. Та дівчина пригадала, якою ненавистю горіли недавно його очі.

— Мені треба прати, — відповіла мляво. — Чого ж ти питаєш?

Чунту вийшов з-за прилавка, взяв дочку за руку і довго дивився на неї, наче тільки побачив її.

— Ти вже виросла, Султано… — стиха промовив. — Сів біля столу і притяг дочку до себе, посадив на стілець. — Давно ми розмовляли з тобою, ще тоді, коли ти бігала скаржитись на дітей, що проганяли тебе з гурту… Пам’ятаєш?

Султана намагалася помітити на батьковому обличчі вираз якогось глузування. Та лице його було лагідним, а в голосі бриніла давно вже забута ласка.

— Вони не хотіли гратися зі мною, з татаркою, — прошепотіла Султана, на якусь мить згадавши своє безрадісне дитинство. — Чому ти мене ненавидиш? — спитала зненацька, глянувши на батька.

— Ти схожа на свою бідолашну матір, хай її бог простить, бо вона померла мовчки, як і жила, — зауважив шинкар, наче й не чуючи її останніх слів. — Я міг одружитися з ким захотів би, а вибрав собі татарочку в шароварах!.. Викрав її, — засміявся несподівано, але одразу ж похопився. Голос його пом’якшав. — Звісно, я поводжуся з тобою суворо. Але для кого ж і дбаю, як не для своєї доньки? Не заберу ж добро з собою в могилу… І вже постарів я, Султано, сама ж бачила.

Це вже вдруге згадав про поразку, свідком якої була дівчина, але на цей раз говорив тихо, без гніву, наче схиляючись перед тим, хто його переміг. Не звикши бачити батька таким лагідним, Султана кусала собі губи, щоб не розплакатися.

— Я був з тобою досить суворий, — говорив Чунту, — не пестив тебе… А сьогодні дивлюсь і бачу, що ти вже на виданні…

— Тату…

— Цить! Нічого, нічого, — взяв її за руку і легенько погладив. — А Горе відколи тут крутиться… Хіба це неправда? Так… Він хороший хлопець. Хоч і сирота, але зумів стати людиною. А той, другий, теж!..

— Який? — спитала Султана, дуже здивована. Не розуміла, сниться це чи справді вона розмовляє з своїм батьком, якого боялася гірше, ніж п’яниць, що збиралися в їхній корчмі.

— Отой, який недавно приходив, — мовив Чунту. — Дивуєшся?.. Хіба ж ти знаєш життя, дочко? Легко не піддавайся. Треба побачити, на що він здатний… Сподобався мені, як тільки увійшов. Гляди, познайомся з ним, Султано! Чуєш? Хтозна-звідки може прийти щастя?.. Зустрічайся з обома, подружися з ними. Узнай, як вони живуть, що думають. І розкажи мені, бо один батько у тебе на світі. Хто тобі порадить, коли не я? Поговоримо, поміркуємо і, дасть бог, скоро й весілля справимо… Чи, може, маєш когось іншого? — спитав, впиваючись в дочку чорними очима.

Дівчина, закривши лице долонями, приглушено засміялася:

— Що це тобі спало на думку!

— А ти часом не криєшся? — допитувався старий, одхиляючи її руки від обличчя. Зазирнув у соромливі заплакані очі. — Гаразд, ти добра дитина, — мовив похапливо. — Ну, йди з Горе до того… як його?

— Валенте… Освалдо Валенте.

— Так, так! Тільки не забувай. Чоловіка треба пізнати до весілля, бо потім уже буде пізно. А щоб добре розкусити його, радься зі мною, з тим, хто тебе по-справжньому любить!..

Султана нахилилась і, перш ніж він вгадав її намір, схопила батькову руку і піднесла до уст. Разом з теплом доччиних губів шинкар відчув на долоні її сльози. І коли дівчина втекла, довго сидів нерухомо. Це вперше, відколи він пам’ятає, дочка поцілувала йому руку.

2. ТРИВОГА

Того вечора, поки Султана і Горе з жахом стежили за розгортанням кривавих подій “Банкету божевільних”, вродливий юнак з чубчиком, який спадав на чоло, швидко простував темними вулицями. Вдень кожен будинок скидався на немічне тіло хворого, наліплені на шибках паперові стрічки видавалися дивовижними візерунками. Тепер вікна і вітрини були затулені зсередини чорним папером і не пропускали на вулицю світла.

Час від часу чулися голосний свист і вигуки:

— Гей, там, нагорі, погасіть світло! Світло!

Юнак зупинивсь, підняв голову і побачив, що з вікна вибивався промінь. Вуличні ліхтарі, замазані чорною фарбою, ледве миготіли, розсіюючи навколо слабке мерехтливе світло,

Юнак блимнув ліхтариком на того, хто кричав і свистів. Це був знайомий босяк у матроському тільнику. На грудях у нього витатуйовано два голубих якорі, навколо яких звивалися сирени.

— Наводиш порядок, Агоп? — засміявся юнак.

— Через них усі можемо загинути, Павле, — відповів, Агоп. І знову гукнув: — Світло! Погасіть там світло!

Та ніхто не зважав на його крик. Тоді Агоп нагнувся, підняв камінь, розмахнувся і кинув. Шибка розбилась, але не впала, — скло трималося на паперових стрічках.

— Погасіть світло! — ще раз крикнув Агоп. У вікні показалася голова переляканої жінки.

— Знаєш, хто це? — запитав бродяга..

— Не маю уявлення, — признався Павло. — А хто?

— Пані резидентша Клонару. Розумієш?.. Куди ти тепер, братіку?