Таємний посол. Том 1

Арсен нахмурився. Радість, що сповнювала його серце, раптом поблякла, зів’яла, як ряст на морозі. Слова товариша по нещастю враз нагадали про їхнє страшне, рабське становище, з якого не видно було ніякого виходу.

СЕЛЬ

1

На крем’янистому березі бурхливого Кизил–ірмаку стоїть саманна закопчена олійниця. Вона приносить Гамідові чималі прибутки, бо він підрядився постачати олію для всіх військових залог санджака ^[50]. З раннього ранку тут палахкотить вогонь під залізним барабаном, в якому підсмажується ріпакове та рижієве насіння. Гримить кам’яний коток. Біля велетенського преса хекають потомлені люди.

Дим і чад виїдають очі.

Звенигора, Спихальський і Квочка уперлися грудьми в товсті дубові балки, котять по дерев’яному жолобу велетенський круглий камінь, схожий на жорно. Камінь перетирає насіння. Він жовто–зелений від густої тягучої олії.

Арсен і Квочка мовчать, а пан Спихальський, вирячивши від натуги очі, зачіпає робітників–каратюрків:

— Що, Юсупе, я чув, сьогодні у вас байрам? ^[51]

— Байрам.

— Не схоже. Ти сьогодні такий же зароплений і прокопчений димом, як і завжди. Який же це байрам?

— Цить, гяуре! — шипить старий висохлий Юсуп і погрожує пальцем. — Не розвереджуй душі! Бо зозла як заїду тобі кулаком у вухо! Смердючий шакал! Ішак!

І Юсуп, і його товариші ще зранку були сердиті: навіть у свято Гамід примусив їх працювати. Яке йому діло до того, що правовірні не зроблять вчасно омивання і не прочитають намаз ^[52]? Йому аби олія була! Кожного дня її великими бочками відправляють з Аксу в усі кінці округу. Пливе їхня праця в чужі краї, як потоки у зливу, щоб потім повернутися золотим струмочком у кишеню хазяїна.

Юсупа заспокоює Бекір:

— Юсупе, притримай свого язика! Гяур правду каже: собака Гамід уже всім сів на голову. Земля наших батьків і наша земля майже вся опинилася в його руках. Щоб побудувати халупу, ми залазимо до нього в кабалу. Я вже шість років працюю на нього, мов каторжник, а кінця не бачу…

— А я відробляю батьків борг, — сказав Реджеп, молодий довгорукий чолов’яга, і сплюнув набік. — Як запрігся з п’ятнадцяти років, то й до цього часу… і, думаєте, той борг зменшується? Аякже! Женився — мусив позичити у Гаміда знов. Кожної зими, щоб не здохнути з голоду, позичаю теж… і так без кінця. Хай шайтан забере таке життя і самого Гаміда! Кажуть, біля Ешекдагу знову з’явився зі своїми хлопцями Мустафа Чорнобородий… Плюну я на все та піду до нього!

— Ти здурів, Реджепе! Шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Дізнається про це Гамід — пропала твоя голова, — зашипів Юсуп і люто крикнув на невільників, що, скориставшись розмовою, зупинилися. — Крутіть коток, прокляті собаки! Нічого тут прислухатися! Брудні свині!

Невільники знову налягли грудьми на перекладини. Заскрипів коток, забрязкотіли кайдани. Але в цю мить знадвору долинув пронизливий крик. Усі кинулися до дверей.

По дорозі від Аксу щодуху мчала дівчина з кошиком у руці. То була Іраз, донька Бекіра. Її доганяв Осман і намагався зловити за довгий білий шарф, перекинутий у дівчини через плече. Позаду їхав на коні Гамід і щось кричав сміючись.

Бекір розштовхнув плечем товаришів і побіг назустріч. Хоча Осман мав зброю і на голову був вищий за Бекіра, олійник налетів на нього, мов яструб, і зацідив кулаком у вухо. Іраз вирвалась із рук охоронця і вскочила в гурт людей.

Ошелешений нежданим нападом, Осман спершу розгубився. На його круглому ситому обличчі промайнув подив. Та враз охоронець налився кров’ю і накинувся на Бекіра з нагайкою. Посипалися градом важкі удари.

— Стривай, Османе, — спинив його Гамід, під’їжджаючи на красивому коні. — Я хочу поговорити з Бекіром. Облиш свій нагай!

Осман, кленучи все на світі, відійшов убік. Бекір теж не хотів залишатися в боргу і бажав своєму кривдникові звернути шию, здохнути, як паршивому собаці, або підхопити десяток щонайгірших болячок.

— Та замовкніть, дияволи! — гаркнув на них Гамід, злазячи з коня.

Бекір рушив до олійниці. Гамід не відставав од нього.

— Я не знав, що в тебе така гарненька донька, Бекіре, — сказав Гамід. — Скільки їй років?

— П’ятнадцять, ага, — відповів похмуро Бекір.

— Ти міг би давно позбутися боргу, коли б послав її в замок на роботу. Вона могла б чесати вовну, прясти або слугувати в гаремі…

Вони зупинилися на горбочку.

— Йок! Йок! ^[53]— вигукнув Бекір, рвучко повертаючись обличчям до спагії. — Не чіпай її, Гамід–бею! Вона ще молода, з неї вистачає роботи вдома. У мене хвора дружина…

Але Гамід наполягав на своєму.

— Ти вже багато років відробляєш позичку, яку взяв на будівництво хати, Бекіре, а борг не зменшується, бо, крім того, треба ще їсти й пити… А так ти заразом позбувся б його, як болячки! Подумай!

— Я сам відроблю тобі свій борг, Гамід–бею! Я працюватиму ще два роки, але доньки в замок не пошлю! То місце не для молодих дівчат!

Гамід спалахнув.

— Думай, що мелеш, Бекіре! — вигукнув роздратовано. — Однак рано чи пізно муситимеш послати її до мене. Борг давно прострочений… Ну, чого упираєшся? Одумайся!

— Ні, Гамід–бею, цього не буде! — рішуче відповів Бекір. — Усім відомо, що дівчат, які слугували в замку, ніхто не бере заміж! Невже ти хочеш зробити нещасними зразу чотирьох людей: мене, мою дружину, доньку і її жениха Ісмета?

— Поганий собако! — верескнув спагія. — Ти ще пожалієш! Я не забуду цих слів!.. Паршива свиня, смердюча гієна, як ти смієш базікати про свого господаря?.. Даю тобі тиждень для сплати боргу! Якщо не сплатиш чи не відробиш разом зі своєю дружиною і дочкою, я викину тебе з хати і вижену з Аксу!

— Ла хавла! ^[54]— підняв догори руки Бекір. — Хай буде те, що має бути! Але дочки я тобі не віддам! Візьмеш її тільки після моєї смерті, Гамід–бею! Це моє останнє слово!

Бекір сказав це так рішуче, що всі з подивом глянули на нього. До цього часу він ніколи ні в чому не суперечив ні Гамідові, ні його охоронцям, що ні на крок не відступали від хазяїна. Тому Гамід, вважаючи його за розумного і досвідченого олійника, настановив старшим над іншими батраками і невільниками. Виконував він свою роботу старанно, і Гамід був ним задоволений. А зараз просто не можна впізнати Бекіра — очі палають, кулаки стиснув, скажи йому ще слово — так і вчепиться в горлянку!

Гамід нічого не відповів. Тільки пильно глянув на Іраз, що визирала з–за плечей олійників, мов злякане звірятко, скочив на коня і погнав чвалом. Осман поколивав слідом.

— Собака! Брудна свиня! — прохрипів Бекір. — Я вільний турок, а він хоче перетворити мене на раба. Він хоче посягнути на честь моєї доньки і на мою честь! Але ми ще побачимо, чий день буде довший! Недарма з’явився Мустафа Чорнобородий у наших краях: він знайде стежку і до замку Аксу.

— Хвалилася курка, що буде на байрамі в турка, та й справді побувала — смаженою на столі! — охолодив його запал Юсуп. — Ти даремно роздражнив цього дикого кабана! Тепер не жди від нього пощади. А можна було обійтися ладком — він і не приставав би до Іраз. Він правовірний, і серце у нього таке, як і в нас…