Таємний посол. Том 1

Він одступав усе далі до закривавленої і заваленої трупами загати. Потім раптово зробив глибокий випад. Воєвода змушений був податися назад й уперся в спину Стояна. Проти молодого гайдука фехтував теж лише один яничар.

— Стояне, слухай мене уважно, — повернувши набік голову, впівголоса промовив Младен. — Зараз ми відступимо до воріт… Ти у нас найкращий бігун. Спробуй утекти звідси до наших. Передай мій наказ: усім вийти з бою і розтектися по горах і лісах. Треба рятувати людей!

— Гаразд, — шепнув Стоян і потіснив супротивника назад.

З боєм, супроводжувані гуртом яничарів, дійшли вони до підворіття, і Стоян, ударом знизу вибивши з рук супротивника шаблю, шмигнув у ворота. Яничари не догадалися, що гайдук тікає, тому в першу мить ніхто не погнався за ним. Коли ж стало ясно, що він вислизнув з рук, було пізно доганяти. Кілька стрільців з луків випустили стріли, але Стоян стрибнув з урвища в кущі і зник з очей.

Підбадьорений успіхом молодого воїна, воєвода рішуче пішов у наступ. Розумів, що приречений на смерть, і бажав тільки одного: забити Сафар–бея!

Сафар–бей теж бився з виглядом приреченого. Гордість не дозволяла йому просити допомоги у своїх підлеглих. Незначна, на перший погляд, рана дуже кровоточила і завдавала великих страждань. Смертельна блідість свідчила про неймовірне напруження всіх сил.

Бюлюк–баша відчув, що досить йому спіткнутись — і він загине. В нього уже не вистачить снаги вивернутися з–під шаблі проклятого гяура.

Цей стан свого старшини помітив хитрий і всюдисущий Карамлик. З криком: «Він уб’є його!» — яничар розкрутив над головою аркан, накинув петлю воєводі на шию, потім різко потягнув назад.

Воєвода упав. Карамлик стрибнув уперед і наступив ногою на шаблю воєводи, щоб він не рубонув по аркану.

Сафар–бей, засліплений ненавистю і страхом, ринувся вперед з наставленою сторчма шаблею, готовий пронизати подоланого ворога.

Але крізь гамір, стогін поранених і вигуки яничарів до нього раптом долинув од воріт короткий окрик:

— Ненко!

4

Сафар–бей зупинився, очманіло повів очима. Яничари, вирішивши, що поєдинок закінчено, накинулись на воєводу і почали в’язати йому руки. Карамлик підійшов до Сафар–бея і з простакуватим виразом, за яким, однак, крилася хитрість, сказав:

— Пробачте мені, ага, що я втрутився в двобій. Мені здалося, ви от–от прикінчите воєводу. А я ж пам’ятаю ваш наказ — узяти його живим…

— Гаразд, Карамлик, дякую, — відповів Сафар–бей і відвернувся, зайнятий зовсім іншою думкою.

Хто зупинив його? Хто вигукнув оте дивне, таємниче слово «Ненко», що переслідує його все життя? Він оглянувся.

Од воріт поспішав яничар. Щось дуже знайоме привиділося Сафар–беєві в його обличчі і ході. Ба! Та це ж купець!.. Чи то пак — козак… Ні, невільник… Тьху!.. Втім, один Аллах знає, хто він такий насправді! Може, шайтан в образі людини?

— Ти? — кинувся йому назустріч Сафар–бей, ще не вірячи своїм очам.

— Я. Слава Богу, встиг вчасно! — промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спітніле чоло.

— Що це все значить? Як ти опинився тут?

— Про це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговорю з тобою, — і додав тихше: — наодинці…

Сафар–бей якось чудно подивився на козака й наказав відвести воєводу та його дружину в будинок і приставити до них варту.

Чи то від втрати крові, чи від раптової зустрічі з колишнім невільником, що знає якусь таємницю його минулого, він ще більше зблід і видавався дуже схвильованим. Чорні очі поблякли, стали каламутні.

Та ніхто з яничарів не помітив зміни на обличчі бюлюк–баші.

Віддавши розпорядження йти на допомогу загонові Гаміда і допомогти пораненим, Сафар–бей підкликав Карамлика. Тихо сказав:

— Бачиш цього яничара? — показав поглядом на Арсена.

— Так, ага.

— Невідступно слідкуй за ним!

— Слухаю, ага.

Сафар–бей узяв Арсена під руку, і вони разом пішли до будинку. Карамлик рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця.

У напівтемному похмурому приміщенні нишпорили яничари, заглядаючи в усі закапелки, — шукали гайдуцьких дорогоцінностей.

— Геть звідси! — накинувся на них Сафар–бей. — В ущелині і досі триває бій, а ви, гультіпаки, тиняєтесь по закутках! Гайда туди! Швидше!

Яничари зіслизли, мов їх вітром здуло. Лишились тільки двоє, що вартували полонених.

Сафар–бей понурим поглядом обвів невелику кімнату. Порожньо і непривітно. Над головою — сіра стеля. Підлога, як і стіни,

застелена шкурами диких звірів, вузькі вікна–бійниці. Попід стінами — важкі дерев’яні лави. Посередині — такий же важкий, незграбний, потемнілий від часу смерековий стіл. Навпроти і збоку, праворуч, — низенькі двері до бічних кімнат.

Якась згадка зринула в пам’яті аги. Радість — нарешті захопив це гайдуцьке гніздо, що стільки років не давало спокою туркам, — поступилася місцем тривозі. Коли він був у цій колибі? Чому здається йому, що колись бачив оці шкури під ногами і ці широкі лави попід стінами? Марення це чи сон? Ні, не сон! Він справді тут бував. Тільки не пригадує — коли!?

Сафар–бей збентежено провів рукою по очах. Арсен з цікавістю стежив за ним. Що відбувається зараз у його душі? Невже далекі спогади дитинства зринули в його пам’яті?

А Сафар–бей справді напружував пам’ять. Йому ніби пригадується, що за тими дверима, що прямо перед ним, повинна бути кімната з одним високим стрілчастим віконцем. Стіни її теж позавішувані шкурами диких звірів і зброєю. А з неї є двері до іншої кімнати, меншої… «О Аллах, невже я в чомусь завинив перед тобою, що ти хочеш помутити мій розум?» — прошепотів Сафар–бей, відчиняючи темні дубові двері.

Кімната справді мала високе вузьке вікно. На стінах висіли шкури ведмедів, диких баранів і плямистого барса. Праворуч — двері до сусідньої кімнати… Сафар–бей заглянув і туди. Зразу за дверима — широке дерев’яне ліжко, заслане квітчастою вовняною ковдрою, над ним — роги гірського оленя…

Сафар–бей розгублено подивився на Арсена, що невідступно ішов слідом за ним. Побачивши Карамлика у нього за плечима, насупився.

— Геть звідси! Не набридай!

Здивований і ображений Карамлик знизав плечима і зачинив за собою двері.