Таємний посол. Том 2

— Варочко, я радий, що майже через двадцять років побачив тебе… Але у нас ще й діло є до тебе…

— Яке? — Варвара–ханум насторожилась.

— Ми хочемо визволити одну дівчину, сестру цього козака, — і Палій показав на Арсена.

— Де ж вона?

— У тебе… Тобто вивіз її з Немирова Чора.

— Чора?.. Як же її звати?

— Стехою…

— Стехою?!. — Варвара–ханум вражено глянула на козаків.

— Чому це тебе дивує?

— Тому, що я відпустила її додому разом з тими двома невільниками, які передали тобі ярлик!

— Відпустила?.. Додому? — Палій перезирнувся з Арсеном. — Тут щось не так… Ті двоє її не бачили… Вони повернулися без неї і сповістили, що Стеха залишилася тут.

Варвара–ханум мовчки дивилася на козаків. Обличчя її пополотніло. Міцні білі пальці, що, видно, давно не знали важкої роботи, мимовільно жмакали барвисту шовкову шаль.

Нарешті, пересиливши себе, жінка плеснула в долоні. Ввійшла невільниця.

— Гукни Чору! Хай зайде.

Чора вбіг веселий, розпашілий.

— Що, нене?

Варвара–ханум показала на міндер поряд із собою.

— Сядь сюди! — І коли син сів, запитала твердо, з притиском: — Чоро, де поділася та дівчина? Стеха…

— Стеха? — В чорних очах хлопця промайнув переляк. Він не зумів приховати збентеженості. Рум’янець на шоках почав гаснути. Однак він зробив вигляд, що напружує пам’ять. — Ах, Стеха!.. Як же — пам’ятаю! А от де вона поділася — не знаю…

Варвара–ханум поклала руку йому на гостре коліно.

— Ну, як же не знаєш? Ти ж мав відправити її додому… Я ж наказувала тобі!

— Я й відправив.

— Коли?

— Тоді ж. Разом із тими невільниками.

Чора зблід. Очі його горіли. На лобі виступив піт. Але відповідав він чітко, твердо.

Варвара–ханум була збита з пантелику.

— Ти правду кажеш, сину?

— Нене! — вигукнув Чора, але відвів погляд убік.

Мати пильно подивилася на нього і сказала:

— Ну, гаразд… Іди, Чоро!

Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує… Але як примусити його сказати правду?

Чора підвівся і швидко вийшов.

У кімнаті запала мовчанка. Козаки зціпили зуби і думали, що робити далі. Варвара–ханум теж не проронила жодного слова.

Порушив мовчанку Палій.

— Отже, виходить, дівчина зникла безслідно… Але ж такого не буває! Повинен же хтось знати, де вона поділася! Як ти гадаєш, сестро?

— Не знаю… Просто гублюся в здогадках.

— А не приховує чогось Чора?

Варвара–ханум пильно подивилась на брата.

— Ти так гадаєш, Семене? Я поговорю з ним… Сьогодні увечері…

5

Ніч була темна й тепла, навіть задушлива. На небі висіли мерехтливі сріблясті зірки. З широкого дністровського лиману долинали пахощі водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб.

Чора ніяк не міг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожні думки. Після розмови з матір’ю він зрозумів, що приїзд дядька і козаків зовсім не випадковий. Вони приїхали по Стеху! Хочуть викупити її і забрати з собою!..

Він лежав на кожушанці, простеленій просто на землі, під кущами винограду, і дивився в темно–синє небо, на далекі манливі зорі. А думав про своє.

«О Аллах, допоможи мені! — шепотіли його губи. — Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька і матері, всупереч усьому світові, стала моєю першою дружиною!.. Вона мені народить синів, які шаблею слугуватимуть тобі, о Всевишній! Прокладатимуть шляхи в країну невірних для твоєї величі і слави!»

Зашелестіли кущі. Чора підвів голову.

— Ти тут, синку? — почувся тихий материн голос. — Не спиш?

— Не сплю, нене.

— Я присяду біля тебе…

— Сідай, нене.

Варвара–ханум сіла на кожушанку, поклала теплу руку синові на голову, пригладила шорстке волосся. З її грудей вирвалося легеньке зітхання.

Чора мовчав. Він здогадувався, чого прийшла мати, але не знав, що їй відповісти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось від болю й тривоги.

— Чоро, — промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, — я знаю, ти не відіслав тоді тієї дівчини… Бо коли б відіслав разом з невільниками, вона була б дома… Скажи, навіщо ти так зробив? Чому не послухав мене? Га?

Чора не відповів.

Варвара–ханум пильно подивилась в його широко розплющені очі, в яких мерехтіли відблиски зірок.

— Ну, чому ж мовчиш? — Її рука знову погладила синову голову.

Чора раптом схопив ту руку, притиснув собі до щоки, і мати відчула, як з його очей бризнули сльози.

— Я кохаю її, нене! — аж задихнувся він. — Як ти не розумієш?!. Кохаю над усе на світі!

Тепер замовкла мати, знічена, вражена гострим болем, що прозвучав у синових словах. Той біль відізвався в її серці ще гострішим болем. Вона безмірно любила Чору, свого первістка, єдиного сина, любила такою ніжною й глибокою любов’ю, що ладна була за нього, за його щастя віддати не тільки руку на відруб, а й саме життя.

Чим же вона тут допоможе йому?

— Чоро, скажи мені правду, адже я не ворог тобі, а найкращий друг і порадник… Ти не відіслав її?

— Ні, — глухо відповів Чора.

— Приховав від батька?

— Так.

— Де?

— Нене, я не можу сказати. Не питай мене! — з болем у голосі вигукнув юнак.

— Мені можеш казати все! — суворо промовила мати і зразу ж пом’якшила голос. — Бог свідок, я не використаю твої слова на шкоду тобі.

— Нене!

— Кажи! — В материному голосі знову прозвучали тверді, майже суворі нотки, притаманні її характерові.

Настала довга пауза. Чора не відповідав.

Нарешті знов заговорила мати. На цей раз голос її був лагідний, трохи смутний.

— Дурненький мій! Якщо ти вже так закохався в ту дівчину, то хіба ж я стану проти того, щоб ти взяв її собі за дружину?.. Навпаки, я хочу допомогти тобі… Адже і дядько Семен, і брат Стехи завтра про все розкажуть батькові, і хто зна, як повернеться діло… Я ж казала, що відіслала дівчину додому, а виявиться, що вона тут. Чи не накаже батько перевернути все в улусах, щоб знайти її? Для них.