Таємний посол. Том 2

— Арсене, годі побиватись — думати треба! — підійшов він до запорожця.

— Що ж тут довго думати? — з болем, що спотворив йому обличчя, відповів Арсен. — Златці нічим не допоможеш… Залишається одно — убити негідника!

— Кого?

— Юрася… Кого ж іще?

Ненко скрушно похитав головою.

— Ні, я не дозволю вбивати його! Азем–ага доручив мені доставити в’язня в Стамбул, в Семивежний замок… І я виконаю цей наказ!

— Чого ж тоді питаєш, що робити?.. Я поїду з тобою в Стамбул, проберуся до Кара–Мустафи і вб’ю його!

— А Златка?

Арсен задумався.

— А Златку вирву з неволі!

— Ти це говориш серйозно, другарю? — підвівся Младен. — Адже сам чув, де зараз наша Златка!

— Де?

— В гаремі…

— Ну й що? — Арсен враз насупився, пригадавши раптом далекий Кизил–Ірмак, замок Ак–су і Гамідову жертву Іраз, яку Ісмет мертву ніс на витягнутих руках…

— Але ж… — Младен запнувся і похилив голову.

Арсен зрозумів стан воєводи, який вважав, що тепер, дізнавшись, що Златка в гаремі, козак відмовиться від неї. «Батьку, батьку, — обняв його за плечі, — як же ти так можеш думати про мене?»

А вголос сказав, звертаючись до всіх:

— Дорогі мої, тепер, коли знаємо, де перебуває Златка, хіба можемо ми помишляти про щось інше, крім одного — як її визволити? — Він говорив тихо, а всім здавалося, що він кричить і кожне слово — то згусток болю. — І що б з нею не трапилося, вона наша… Вона моя! А, до речі, ми ще не знаємо, що з нею. Де вона…

— Що ж ти пропонуєш? — спитав Ненко.

Арсен повернувся до нього.

— Я поїду з тобою в Стамбул, і ми там про все дізнаємося… Слід певний! Під страхом смерті Юрась сказав правду… Отже, слово за нами. І передусім за мною! Життя покладу, а Златку знайду і вирву з лабет Кара–Мустафи!

Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку.

— Дякую, сину!

— Дякую, брате!

Їхні руки сплелися в дружньому потискові.

До них підійшли Роман і Стеха.

— Може, і ми з вами? — тихо спитав Роман.

— Ні, ні, — заперечив Арсен. — Ви зі Стехою поїдете своєю дорогою. Ось вам ярлик мурзи. Тепер вас ніхто не переслідуватиме, бо Чору ми відпустимо аж на Дунаї. Ви ж на той час досягнете Бугу і там зустрінетесь із Палієм, який з товариством не примусить довго чекати на себе. Їдьте прямо до Києва, а там на Ірпінь — до наших. Матір вітайте, дідуся… Скажіть, що люблю їх і думаю про них весь час. А додому повернуся тільки зі Златкою. Або не повернуся зовсім…

— Братику! — схлипнула Стеха.

— Дурнесенька, ну чого ти ховаєш мене заздалегідь? Повернусь я! От побачиш… — І він поцілував сестру в заплакані очі.

12

Палій погостював три дні і ввечері оголосив, що завтра від’їздить додому.

— Пора і честь знати, — сказав на припрошування сестри залишитися надовше.

— Хіба тобі у нас погано? — вставив своє слово Кучук.

— Непогано… Дякую за гостинність. Але самі знаєте: в гостях добре, а дома краще.

Палій не сказав, що так було домовлено з Арсеном і Романом: якщо їх не буде протягом трьох днів, то він разом із товариством має подякувати за хліб, за сіль і рушати в путь. Вони визначили точно дорогу на Київ і урочище на Бузі, де повинні були зустрітися.

Три дні минуло. Отже, Арсен з Романом і Стехою вже в безпечному місці і чекають на нього.

Одно турбувало Палія — раптове зникнення Чори. Варвара–ханум на запитання брата відповіла, що хлопець, мабуть, гайнув з однолітками до моря. Але Палій не повірив цьому: не міг уявити, як би це племінник без поважної причини гайнув на море від гостя–дядька, якого бачить уперше, а може, й востаннє. Крім того, завважив якусь нещирість у словах сестри.

Це його насторожило.

Зрозумівши, що Палій твердо стоїть на своєму, Кучук–бей і Варвара–ханум влаштували гостям урочисту вечерю.

Простора світлиця була застелена пухким килимом, на який невільниці наставили полумисків із їжею, глечиків з вином та шербетом.

Кучук–бей посадив Палія поряд із собою і сам частував його. Варвара–ханум пригощала козаків.

Коли випили по кухлю вина, зав’язалася розмова. Привід їй подав мурза, назвавши Палія братом і другом. На це Палій відповів:

— Так, сьогодні ми з тобою друзі, мурзо… Ба навіть родичі… І недалекі — адже держиш мою сестру. Тож давай вип’ємо за те, щоб жити нам по–родичівськи! Ти не нападай на Україну, не пали наших сіл і міст, не вбивай людей, не бери ясир… А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Білгородську…

— Ти хочеш неможливого, Семене, — заперечив Кучук, тримаючи в руці недопитий кухоль. — Як же ми житимемо без війни? Невже ти думаєш, що ногаї оратимуть, сіятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарі степів, приростуть до землі, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Ні, Аллах створив ногаїв людьми вільними і войовничими! Сьогодні ми тут, а завтра — за Бугом чи за Дніпром! Шаблею і стрілою ми здобуваємо свої багатства — одяг, коней, збіжжя, рабів!

— Але ж це суперечить доброму сусідству і здоровому глуздові! — запально вигукнув Палій. — Якщо так триватиме далі, то наші землі знелюдніють, зубожіють, розоряться і стануть легкою здобиччю кого–небудь третього. Султана, приміром… Він і так наклав на вас лапу. Та й до нас було простягнув, поки ми не вдарили по ній.

— Не вмовляй мене, Семене. — Кучук допив вино і тильною стороною руки витер губи. Не вмовляй, бо це безнадійно. Ми нападали на вас і будемо нападати. Це так же природно, як те, що вранці — по волі Аллаха — сходить сонце, а взимку стає холодно і падає сніг… Ногай зрісся з конем, шаблею і луком, як риба з водою. Сам Аллах не в силі змінити його природи. А ти хочеш, щоб це зробив я…

Козаки вже сп’яніли і ледве стримувалися, щоб не наговорити господареві різких слів. Метелиця червонів, пирхав, але під поглядом Палія замовкав і знай підливав у кухлі собі, Шевчикові і Сікачеві вина. Сікач сидів як на голках, а Шевчик розкрив рота і витріщився на мурзу, мов на диво.

Палій відчував, що починає сердитись.

— Тоді не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твій улус та інші улуси ногайців…

— Я не ображаюсь. Тут — хто кого…

Палій блиснув очима.

— Так, хто кого… Це буде війна довга, затяжна, аж поки один із супротивників не зрозуміє, що карта його бита!

— Сподіваюся, це буде карта не наша, — сказав, підсміюючись, Кучук.

— Хтозна… Невже ти гадаєш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи, скажімо точніше, п’ять–сім тисяч вершників зможуть протистояти нам? Невже гадаєш, що ви в змозі винищити такий великий народ, як наш? Проти вас і Москва, і Варшава…

— Ойє, мошкови і ляхи далеко… Не завжди вони зможуть допомогти вам… А ми нападаємо несподівано, як буря, і так же, як буря, потрощивши все на своєму шляху, зникаємо.