Такий він був...

Чи не віщує цей неспокій, цей рух у таборі нових, болючих змін? Фік дивився в очі Марії з виразним запитом. Тоді вона гладила його голову, пестила його шовкові вуха і зідхала з журбою. Що скаже йому: він же все одно не розуміє. А те, що станеться, пізнає скоро сам. Тож єдине, що могла тепер зробити, пестила його й приговорювала:

— Ти моя рукавичка шовкова, ти моя зірочка біла. Ти мій вірний приятель, мій товариш добрий.

Фік заривав ніс у згортки її сукні, заплющував очі і раював. Вертів тільки хвостом і час від часу засягав язиком Маріїне підборіддя. О, як добре чути ласку, яке щастя мати кого любити й знати, що тебе люблять!

А час ішов. Час біг тепер з неймовірною швидкістю. Усе вже поладнане, і Марія пакує свої й Івасеві речі. Появилася в кімнаті нова, біла, дерев’яна скриня, окована смужками бляхи по боках. Її покришка постійно відчинена, і Марія підходить і щось кладе до скрині. Фік обнюхує новий предмет, потім стає на задні ноги і заглядає всередину. Ага, Івасеві іграшки, його книжки, трохи посуду. Очевидно, господиня порядкує, як це часто буває. Фік заспокоюється, лягає біля скрині й подрімує.

Марія дивиться на нього і перестає пакуватися. Не може, ні, не може його покинути! Але що робити? Фік підносить голову, і в його очах запит. Марія залишає кімнату. Марія не йде до бюра ІРО. Вже не до тих панів, що в комісії. Старається побачити панночку, що працює в таборовій управі перекладачкою. У неї знайомства, і вона заручилася з американським вояком.

Чекає, аж Галя Гніздій покінчить працю. Ходить біля будинку управи туди й назад. Вітер розвіває її волосся, накрапає дощ. Марія ходить туди й назад. Інколи погляне на годинник на вежі будинку і чекає.

Нарешті годинник вибиває шосту. Відчиняються двері і виходить Галя. Ясноволоса, гарно одягнена, нафарбовані губи. Марія здержує її і просить:

— Чи можу вас провести трохи, панно Галю? У мене дуже важлива справа!

Галя бачить перед собою схвильовану жінку і спиняється, хоч поспішає на побачення з милим.

— Я.. знаєте… на мене… чекають.

— Так, знаю. Тому я до вас і прийшла. Я проведу вас трохи і постараюся розказати мою справу.

Ідуть таборовою площею, минають будинки, і Марія розказує нашвидку історію Фіка. І його, того пса, їй не вільно взяти з собою!

— Не вільно. Знаю еміґраційні приписи.

— Але ви знаєте американців. Спробуйте розвідати: може є якийсь спосіб. Прошу, о, дуже прошу!

Вони вже минули браму, прибрану американськими і українськими прапорами. Марія все ще вияснює і просить. Біля автобусової зупинки Галя подає їй руку і обіцяє зробити все, що можливе. Може її наречений щось порадить...

Марія вертається до кімнати і далі пакується. Інколи перериває пакування, приклякає біля Фіка і говорить:

— Бідний мій, шовковий, маленький. Але я зроблю все, щоб ти поїхав з нами.

Фік виляє хвостом і з довір’ям дивиться на господиню. Від того її жаль збільшується і з очей течуть сльози. За тими, що їх так нагло втратила, за днями вдома, за всім пережитим, і на думку про розлуку з тим, що, хоч і є псом, став нерозлучною істотою, символом дому, сім’ї, втіленням розгублених у мандрівці страждань і надій, болів і радощів.

Пізно ввечері хтось стукає до Маріїної кімнати. Це Галя.

— Вибачте, що так пізно, але я хотіла вам сказати про те, що довідалася від мого хлопця. Ви ж післязавтра їдете? Ну, то може до тої пори зможете ще влаштувати вашого пса…

РОЗЛУКА

Сірий ранок встає над табором. У будинках рух, метушня. Докладають до ручних валізок те, що потрібне на дорогу, йдуть снідати, ті, що не вспіли вчора попрощатися, біжать до знайомих, що теж уже не сплять; загальне схвилювання передається всім — і тим, що їдуть, і тим, що ще залишаються.

Вже гуркотять автомашини, в магазині вантажать скрині. Хто вспів, став уже в черзі біля брами, в руці пашпорт, у другій валізка чи торбина. А то дитина за руку чи на руках.

Сім’я Жуків між ними. Микола в старому вилинялому пальті, в руці бляшана, на зелено помальована валізка. Стефа в своєму приношеному, колись модному кожушку з баранців, в руці червона подорожня торбина. Івась і Василь. У Василя через плече батькова ловецька шкіряна торба, в ній пластова сорочка, червячок, підручник пластового вишколу, фотоапарат, дві пари шкарпеток, перекуска, їдунка прикріплена зверху. Коц звинений, зв’язаний ремінцями, навскіс через спину. На голові берет, плащ кольору кгакі поверх светра; бурі штани, тяжкі, німецькі підковані черевики. Ні, справді здавалося, що Василько не їде до Америки, а вибирається на гірську прогулянку з пластунами. Але він придержується пластової форми, навіть еміґруючи в світ.

У Івася такий же виряд. Біля ніг хлопців валізки.

Немає ще Марії. Невже вона вирішила залишитися?

У кімнаті панства Яремів світиться. Пані Валя в нашвидку накиненому халатику тримає на ремінці пса. Біля пса клячить жінка, пригортає його до себе, цілує одне вухо і друге, цілує чоло із скісним рубцем і говорить. Тихо і тільки для нього й для себе:

— Мусиш залишитися. Будь чемний до нових господарів. Але люби тільки нас, так, як любив досі, як любив майже все своє життя. Бо й ми любимо тебе і любитимемо завжди. Ти наш коханий, дорогий, єдиний.

— Перед нами далека, тяжка дорога. Хто знає, чи доїдемо до Нової Землі. Хто знає, яке життя, а може й нові нещастя нас там чекають. Бо немає в живих нашого дорогого Пана, немає Марточки.

— Але, Фіку, я обіцяю тобі: працюватиму й ощаджуватиму гроші, заплачу всі кошти, і ти приїдеш до нас. Ти знову будеш з нами вже раз на завжди. О, як я хотіла б, щоб ти зрозумів, що покидаю тебе тільки під примусом і тільки на якийсь час!

Марія встає, підходить до столу і кладе на ньому жмуток німецьких паперових грошей: усе, що могла заощадити в таборовому житті. Щоб йому нічого не бракувало. Повертається і, не оглядаючись, швидко зникає за дверима.

Фік виривається від Валі і підбігає до дверей. Б’є в них лапами, дере пазурями, підстрибує, щоб досягнути до ручки. Але двері не піддаються. Ліг біля них, ніс встромив у щілину під дверима і заплакав: довго, глухо, виючи.

Люди, що ходили до праці, кожного ранку бачили пса. Він ступав, не поспішаючи, в напрямі бльоку «С». З понуреною головою, з обвислими вухами, з охлялим хвостом, що знехотя тягнувся за своїм власником. В очах заклопотаність чи журба. В дорозі він не звертав уваги ні на кого, йому було байдуже до цілого світу.