Такий він був...
Шрифт:
Пройшовши площу, він звертав наліво поза будинок таборової управи, ішов уздовж кухні, минав два бльоки і, приспішуючи ходу, доходив до брами бльоку «С». Тут сідав і чекав. Непорушно, терпеливо. Коли хтонебудь відчиняв ворота, Фік входив до сіней і швидко вибігав на третій поверх. Тут завертав у бічний коридор і спинявся біля дверей. Обнюхував їх старанно, вкладав ніс у щілину і нюшив. Чи ловив носом запах своїх колишніх господарів? Можливо, що дещо з нього ще залишилося в житлі. Тож спочатку скавучав і добивався всередину. Але коли двері відчинялися, Фік на порозі відразу помічав, що все тут змінилося, що живуть чужі люди, і їхні речі висять на стінах, а їхні валізки стоять по кутках.
Оглянувши й обнюхавши житло, Фік переконувався, що нічого не лишилося
Десь після обіду Фік залишав будинок. Бо господарі не приходили обідати, а чужі люди харчувалися у таборовій харчівні, і в їхній кімнаті не пахнуло вареною стравою. Від того погасала надія, росла зневіра-туга. Підводився тяжко і, не хапаючись, ішов назад до будинку, де його залишила Марія, до нових господарів. До їхньої хати він не добивався і не просився. Лягав біля дверей і знову западав у дрімоту. Інколи крізь сон скавучав або вив. Або злегка погавкував, і тоді його ноги тремтіли, ніби бігли. Так у сні Фік доганяв своїх господарів. Але ні сон, ні ява не скорочували далекої, далекої дороги, яку зверстали його господарі у невідомий світ.
— Що зробити з псом? — радилася чоловіка Валя. — Як би не було, я обіцяла Ставничій, що ним піклуватимусь. Але пес рішуче не хоче їсти. Інколи тільки води хлепне. Схуд, шкіра й кістки. Боюсь, щоб не згинув.
— Він тужить за своїми. Я читав, що собака може з туги згинути. Рід самогубства. Але яка на це рада?
— Я пробую говорити до нього, пробую його гладити. Але він до всього байдужий, і ніщо не прихиляє його серця до мене.
— Мабуть, ми зле зробили, що прийняли його. Навіщо нам оці турботи? Перед нами еміграція, так багато треба поладнати, а ми мусимо панькатися з чужим псом. Хай собі робить, що хоче!
Але у Валі було співчутливе серце, як в усіх жінок. Для неї тварина була похожа на дитину, і їй було боляче дивитися, як вона страждає.
— Спробую завтра порадитись лікаря. Правда, він не ветеринар, але може дасть яких вітамінів чи іншого ліку. Може він хворий? Адже три тижні вже минуло, і пес ледве волоче ногами.
Вранці Валя взяла Фіна на ланцюжок і повела до лікаря. Того самого, що колись врятував його від загибелі з рук живолупа. Фік пам’ятав лікаря і звичайно, зустрічаючи на подвір’ї, лащився до нього.
На чергу довелось підождати. Забившись під лавку, пес лежав непорушно. Слабий і охлялий, він не помічав нікого, ніким не цікавився. Все ж, коли Валя ввела його до приймальні, злегка завиляв хвостом і заскавучав.
— Така біда, докторе, — розказувала Валя, — і біду цю я сама взяла собі на голову. Пес зовсім не приймає харчів, погляньте як схуд, ледве ходить. А ви знаєте, чим він був для Ставничої. Що ж мені тепер робити? Може маєте які ліки для нього?
Доктор нахилився і став гладити Фіка. Пес з вдячністю дивився на нього. Але його очі не мали ані того полиску, ані тієї радости, яку мають очі у щасливих, задоволених псів. Вони глибоко запалися, і під ними зморшками звисала шкіра. Все ж хвостом Фік повідомляв, що пізнав приятеля і що пестощі справляють йому приємність.
— Сестро, підіть до кухні і принесіть у горщику трохи молока. Спробуємо хворого полікувати, — усміхнувся доктор.
Фік лежав на столі, доктор міряв йому температуру, заглядав до рота, промацував черево.
— Хвороби не знаходжу, алеж то шкіра й кістки, справді. Бідний, бідний Фік!
Доктор підійшов до шафки, знайшов якийсь порошок і змішав його з молоком. Взяв ложечку і, розхиливши псові пащу, влив туди молоко. Пес, хотів чи ні, мусів проковтнути. Так доктор погодував його склянкою молока.
— Відваги, будуть ще з нього люди! Спробуйте вполудне й увечері так само погодувати. Ось і вітаміни, домішайте їх до молока. Разом з харчем вони піднесуть апетит і повернуть йому
охоту до життя.Так Фік став пацієнтом, що його треба було насильно годувати. І вже за кілька днів прокинувся в нього апетит. Але їв не хапаючись, знехотя, так, як хтось виконує неприємний обов’язок.
До дверей своїх давніх господарів ще підходив, але щораз рідше, мабуть, зрозумів, що нічого чекати і що господарі не вернуться. Може пригадалось йому тяжке вичікування під дверима дому Диких. Коли господарів немає день і другий і низку днів — значить, покинули вони хату, покинули свого пса.
До нових господарів Фік не звик і не прив’язався. Харчі приймав без охоти й радости, ніколи ні до кого не лащився. Вони були чужі йому, байдужі люди.
І добре сталося, що не прив’язався. Не минуло й чотирьох місяців, як вони теж емігрували. І пса Валя передала Оксані Манько.
Перехід від одних до других Фік прийняв зовсім байдуже. Їв і спав, як завжди, і дні його та ночі поринали в беззмістовній дрімоті. Плентався по кімнаті, виходив з Оксаною на подвір’я, поладнавши свої справи, вертався назад, так само байдуже, як і виходив.
Тоді і я, Читачу, побачила його знову. Він різнився від того пса, якого я знала у Ставничих, ще з дому. Постарівся, збайдужів, не привітався зі мною. Раз тільки, коли я погладила його, поглянув з-під лоба, і мені здалося, що в його очах заграв вогник спогаду. Але зразу після того пішов у куток, ліг на свій килимчик і, зідхнувши, задрімав.
ЛИСТ І ЙОГО НАСЛІДКИ
Він не прийшов і не приїхав. Він перелетів понад двома суходолами й великим простором Атлантику і залетів до зелено-бурих будинків табору.
Оксана уважно розглядала гостя з далекої країни. Це була синя, тонка коверта, згорнена на червоних боках прямокутника. Окрім її прізвища й адреси, у лівому кутку, нагорі, дрібним письмом було написано:
Mrs. Mary Stavnychy,
1037 — West
Cleveland, Ohio, USA
Лист був від Марії, з Америки.
«… пишу в справі Фіка. В першу чергу щиро дякую, що Ви його передержали після того, як пані Ярема, виїжджаючи, передала Вам. Ви напевно нерадо прийняли його, та ще й в таборових умовах і без надії, що його позбудетесь. Аж оце прийшла пора, коли він має Вас покинути.
Як тільки я дістала працю, негайно почала відкладати гроші, потрібні для покриття коштів його подорожі. Думка ця не покидала мене ніколи. Не дивуйтеся: з моєї сім’ї залишились тільки син і пес.
Він був для нас вірним товаришем, вдома сторожем, опікуном і приятелем в дорозі. Він — живий спомин про моїх дорогих, він — дух нашого житла і жива пам’ятка з України. Я б не могла покинути його, як це зробило багато людей. А ось і чек на п’ятдесят долярів: гроші, потрібні на його спровадження. Дуже прошу цим зайнятися і якмога швидше влаштувати його виїзд.
Щиро вдячна за все, що Ви зробили для нього і для мене.
З привітом. Марія Ставнича
П. С. Посилаю маленьку посилочку для Вас: панчохи-нейлони, хустинку-бабушку і шалик для Пана. М. С.»
Якби Фік умів читати, лист цей приніс би йому велику, дуже велику радість.
Он там, далеко, десь далеко його дорога господиня думає про нього, не забула його. Кінчаються довгі місяці скитання. Десь там є дім і любов, якої так дуже бракує йому.
Фік збирався в дорогу. Пакувався? Ні, виряджала Оксана. Його власні речі: нашийник із ланцюжком та адресою Ставничої і сітка на мордочку; їх він дістав за два тижні перед від’їздом і мусів до них за той час звикнути. Нашийник — дурниця, але сітки він не зносив, бо вона була для нього рівнозначна з небезпекою. Для оборони себе і господарів він міг потребувати зубів, а сітка позбавляла його можливосте вжити їх. Тому він нервувався, і почуття безборонности супроти ворога збільшувало його хвилювання. Чи й тепер небезпека загрожує господарям? Але де вони, де їхнє житло?