Танґо смерті

— Ай, Ріта! — аж сплеснула руками Ґолда. — Яка ти мудра! Ти мені то просто з язика смикнула! Можна не хвилюватися, за ними ніхто не прийде.

— Ну, то так, — сказав Ясь, — але що далі робити з тими трупами? То ж не оден і не два, а цілих вісім.

— Їх треба поховати, — сказала моя мама. — І я навіть знаю як.

Навіть не конче було, аби вона при цьому промовисто зиркнула на мене, я відразу дошолопав, куди вона хилить, але я потряс головою і сказав, що ні за які скарби не піду до пана Кнофлика, бо відколи він збзікував, з ним важко порозумітися. Але Зельман заломив руки і так благально поглянув у мої очі, а пані Зельманова пообіцяла великого начиненого карпа і цибульового пляцка, аби-но я лише пішов, що я скрушидуха погодився.

— Орцю, — сказав Зельман, проводжаючи мене за двері, — повідж му, жи я ся розрахую цьмаґою. Бо і так стільки не вип'ю, скільки до хати привіз.

Яким же було моє здивування, коли я застав пана Кнофлика при гарному настрої, у випрасуваному одязі, гладко зачесаного і поголеного, уздрівши мене, він пішов одразу назустріч з розкинутими руками й обняв мене:

— Прокрістепана! Сакра-кумакра! Кого я бачу! Тебе, камераде, мені послали шестикрилі херувими. Знайомся, це моя дружина Ленка, — і потягнув у глиб приміщення, де біля оздобленої ружами домовини порядкувала дебела білявка з пишними персами і не менш пишним животом. — Бачиш? Бачиш? — гладив він дружину по животику. — Нарешті буду мав Іржика або Власту.

Його радість була зрозуміла, адже покійна Власта не могла мати дітей, а тепер пан Кнофлик як на світ народився. А там далі самозаглиблено шурхав гимблем пан Боучек і щось собі наспівував під ніс, я помахав йому рукою, але то було однаково, що махати вербам при дорозі.

— Як добре, що ти прийшов, мені тебе бракує, — торохтів пан Кнофлик, — твого естетичного ставлення до справи, твого поетичного дару, з яким ти підходив до кожного покійника. Можеш хоч зараз братися до роботи. Маю для тебе ексклюзив: чудовий, сексуальний, свіжесенький труп оперової співачки з янгольським голосом, яка виглядає так, що, здається, ось-ось заспіває арію Аїди. А чому? Чому вона так чудово виглядає? Бо була мудра і передбачлива і не повісилася, не втопилася, не викинулася, не отруїлася якоюсь гидотою, яка б спотворила її делікатні риси, а гарненько залізла в теплу ванну в готелі «Жоржа» й акуратно потяла собі жили на руках. Оце я називаю найвищою ознакою шляхетності й естетизму! Як сказав поет, краса врятує світ.

Я ледве зупинив нестримний потік балаканини пана Кнофлика, повідомивши йому про тих вісім покійників, які раптом упали нам на голову…

— Прокрістепана! Боже, яка радість! — сплеснув у долоні пан Кнофлик і звернув свій вдячний погляд у небо. — Недарма мені снилося вісім линів, які я упіймав голими руками у власному ліжку! А в мене, абисьте знали, є якраз вісім домовин вищої якості.

— Пане Кнофлик, ці вісім небіжчиків не прості небіжчики, — додав я пошепки. — Це наші визволителі.

Пан Кнофлик вмить роззирнувся, схопив мене за руку і потягнув до свого кабінету і, посадивши біля себе, наставив вуха.

— Ці славні наші визволителі загинули, як герої, — продовжив я. — Рятуючи легендарну горілчану фабрику Бачевського, вони полягли смертю хоробрих.

— Тедка йо! Так-так-так, — пожвавився пан Кнофлик, — дуже цікаво. Ми влаштуємо для них величний тріумфальний похорон. Я найму хор жіночої гімназії, вони вберуться в білі грецькі туніки з вельонами і віночками, мовби то ідуть зрозпачені наречені, і будуть, заламуючи руки, оплакувати героїв, як то робили троянки, оплакуючи троянців.

— Пане Кнофлик! Дайтеся на стримання! Герої померли справді, як троянці. Але троянським конем виявилася горілка. Це вона поклала їх трупом. Вісім, як скло, товариства лягло.

— Ов! Горілка! Темна справа. Величний похорон відпадає.

— Їх треба поховати на жидівському цвинтарі, як жидів. Пан Зельман Мількер усе оплачує. Горілкою.

— Чудово. Бо тоті наші злоті скоро на сміття перетворяться. То ті покійники були жидами?

— Чи хтось може бути на сто відсотків певним, що він бодай трохи не жид?

Пан Кнофлик похитав головою в глибокій задумі і сказав:

— Кдєпак *! Навіть я не можу. Але вісім домовин, які будуть в один час їхати на цвинтар, можуть привернути увагу. Нині до мене заходив якийсь чубарик * зі звіздою на шапці і сказав, що я вже не директор, бо досить мені гнобити пролетаріат. Тому директором тепер буде представник пролетаріату товариш Боучек. Я ніц не мав проти. Товариш Боучек і так глухий, як пень, а тому я іно головою кивав і вигукував: «Долой буржуїв і попов!» Усе чудово складається, я буду мав святий спокій, а товариш Боучек буде ходити на збори, мітинги і дифіляди. Ага… то як нам з тими домовинами бути?

— Справді це надто ризиковане видовище. А може, ми їх поховаємо, як жидів, у білих простирадлах без домовин? Тоді ви усі вісім трупів поскладаєте у своєму катафалку штабелями і вісьта-вйо.

— Так теди йо! Так і зробимо. Тільки годилося б іще, аби за катафалком йшла дорога родина в траурі. І щоби хтось таки плакав. І як я вже не зароблю на домовинах, то бодай на вінках, нє? — Пан Кнофлик поклав на столі перед собою картку паперу і рахівницю та почав робити калькуляцію. — По два вінки на кожного — шістнадцять вінків з чорними стрічками. Плюс вісім букетів, вісім свічок… Свічки парафінові чи лоєві?

— Нехай будуть парафінові.

— Па-ра-фі-но-ві… Так… Вісім простирадл… Полотняних чи шовкових?

— Полотняних.

— По-ло-тня-них… М-м… О! Геле! * А вони у військовій формі?

— Аякже.

— Мусите їх перевдягнути в цивільне. Ану ж яка хулєра захоче глянути. Ну і останнє: скільки має бути могил? Хоча, що я питаю! Вісім могил — то вже епідемія! Щойно тільки нас визволили, як люди почали вмирати. Недобре. Але… най я на тому страчу… покладемо їх у дві могили. Тільки мусить хтось піти на цвинтар і домовитися.

Пан Кнофлик записав адресу й обіцяв прибути з катафалком над вечір, як почне уже сутеніти, а я помчав додому, аби втішити бідного Зельмана, що так усе гарно складається. Вислухавши новину, Зельман з Ґолдою стали нас просити, аби ми погодилися супроводжувати катафалк, зображаючи убиту невимовним горем родину, і що було робити — ми погодилися, відтак наші мами подалися до Зельмана перевдягати визволителів у цивільне. Зельман, на щастя, перед тим ще й привіз кілька мішків одягу з розбомбленої крамниці, то проблеми з тим не було. Йосько мотнувся на цвинтар, дав гробарям по три пляшки горілки, й ті погодилися поховати вісім трупів у двох могилах. Над вечір усі були готові й на місці, я вбрав чорну сорочку і чорні штани, Йосько насадив мені на голову свою ярмулку, йому вона була ні до чого, бо він і так скидався на жида, Ясь і Вольф вбрали чорні капелюхи, з під-яких стирчала, кучерявлячись, руда пакля замість пейсів. Пан Кнофлик діловито розпорядився загортати трупи в полотна і вантажити до катафалка. Поклали їх чотирьох уздовж і чотирьох зверху поперек, але навскоси, бо інакше не поміщалися. Стільки мештів Зельман не знайшов, тому покійники мали босі ноги в солдатських онучах. Солдатське вбрання Зельман спалив, пошкодувавши тільки кирзаки і ремені, з яких передбачливо познімав металеві пряжки з зірочками. Ну і врешті жалобний похід рушив з місця, пан Кнофлик сидів на козлах і прицмокував до коней, а ми йшли, тримаючи попід руки матерів, які, схиливши голови в чорних хустинах, невгавно торохтіли про все на світі і вмовкали лише тоді, коли минали перехожих, на совість працювала тільки наша бабуся, вона заводила внебоголос на мові, яку крім неї, либонь, ніхто не розумів, але кожен би зробив висновок, що то жидівський похорон. Коли ж ми прибули на цвинтар, то побачили дві свіжовикопані могили, на дні яких лежали п'яні гробарі — по два в ямі. Витягти їх нам так відразу не вдалося, тому поприв'язували їм до ніг шлеї, якими вони зазвичай спускали труни в могили, а другий кінець шлей вчепили до катафалка і так ото витягли та поскладали під кущами, а опісля спустили в могили визволителів, засипали їх глинистою землею, сформували горбики й обклали вінками та букетами. Зельман запалив вісім свічок і встромив у землю.

— Гарна в них смерть була, — сказав він з усією комуністичною прямодушністю, — спочатку собі добре попили, а потім заснули вічним сном серед райських пахощів… Кожному можна таке побажати, особливо в наш тривожний час…

21

У неділю Данка з Марком прийшли з самого ранку, аби допомогти поприбирати в хаті й зготувати вгощення, Ярош не вирізнявся особливим педантизмом, тому в нього всюди панував більший або менший розгардіяш, речі мали властивість зникати з тих місць, де їм належалося бути, й опинялися в куди невідповідніших місцях, але господар якось у тому всьому орієнтувався, тепер же, коли для кожної речі знаходила місце Данка, він з хвилюванням думав про всі наступні дні, коли доведеться розшукувати те чи інше кухняне приладдя, недочитану газету чи олівець, карточки паперу з занотованими телефонами, рахунки за газ і світло, а при тому всьому щось летіло і до смітника, доведеться і його завтра перетрусити, бо ніхто не в стані визначити цінності того чи іншого папірчика з якимись каракулями, окрім господаря. А що все це робилося дуже швидко, то Ярош, спочатку відстежуючи переселення усіх тих міштиґалків *, врешті махнув рукою і зайнявся гускою, яку спеціально для такої нагоди придбав учора на ринку. Він її спочатку обсмалив, потім вийняв усі нутрощі, перебрав їх і перемолов разом з намоченою булкою, додав смажену цибулю, подрібнену зелень, два сирі яйця і добре вимішав руками, потім гуску начинив і зашив гачкуватою голкою, яку йому подарував знайомий хірург.