Танґо смерті

— Як ви це вправно і швидко робите! — захоплено вигукнула Данка. — Я б із цим воловодилася півдня.

— Бо ви, мабуть, звикли усе робити старанно, а я отак — валь-паль, — засміявся Ярош. — Ручаюсь, що на смак це не вплине.

— Не сумніваюсь.

Після того, як гуска опинилася в братрурі *, Данка вийняла з торбинки кілька аркушів і попрохала подивитися на її переклади, вона переклала ще кілька віршів Люцилія. Ярош запропонував піти в кабінет, Марко махнув їм: «Ідіть, ідіть!», а сам увімкнув телевізор. Ярош відчував, як у нього тремтить голос, і не тільки голос, але й руки. Вони сіли біля столу, Ярош, намагаючись приховати хвилювання, втупився у текст. Данка перекладала досить вправно, намагаючись підбирати давні слова, щоб надати текстові своєрідного звучання. Ярош хотів зробити якесь зауваження, але відчув, що голос може його зрадити, він встав, підійшов до шафки, вийняв пляшку вина, налив склянку і випив одним духом.

— Вибачте, але я трішки хвилююсь перед візитом ваших батьків. Вам можна теж налити?

— Я, між іншим, якраз хотіла про це попросити, бо в мене теж мандраж.

— А у вас чого? Ви ж бо своїх батьків добре знаєте, — засміявся він, наливаючи їй келих.

— Власне тому, що знаю.

Він налив собі знову, і вони цокнулись. Приємне тепло розлилося по грудях, йому здалося, що разом із тим теплом вливається в нього неймовірна хоробрість, ось зараз він візьме й скаже… скаже… що скаже?.. слова згурдилися, збилися в некеровану отару і затупцяли на одному місці, насправді він не міг промовити ані слова, врешті знову сів за стіл і взяв у руки аркуш. Згадалося, що це вже в його житті було, коли дівчина, з якою він протанцював усю забаву, збиралася йти, і на неї чекав її кавалер, а вона не йшла і стояла біля Яроша, проте він так і не видушив із себе тих слів, які б дали змогу їм зустрітися знову, він відпустив її, і вона пішла, кинувши йому прощальний погляд, повний здивування й жалю. Рядки стрибали йому перед очима, відчув, як піт проступає на чолі, і коли вже хотів його змахнути хустинкою, помітив, що Данка дивиться не на текст, а на нього, якась сила повернула його голову до неї, їхні очі зустрілися, і чи то справді, чи йому лише здалося — у кутиках її очей помітив блискітки, так блищати могли тільки сльози, але вони не текли, вони застигли на узбережжі очей, Ярош силувано усміхнувся і пробурмотів: «Ваш переклад дуже добрий», — відтак відвів погляд, але вона продовжувала мовчки дивитися на нього, він відчував це, хоч і намагався не зиркати зизом *, у нього засіпалося віко, він витер з чола піт, це вже починало бути нестерпним, набравши в груди повітря, сказав, дивлячись просто себе у вікно, за яким виднілася яблуня і вертлява сорока на гілці, що вила собі гніздо (треба буде її зігнати, ще йому тут сорок не вистачало, особливо, якщо вони почнуть красти курчат у сусідів): «Ви хочете щось запитати?». Голос його лунав, мов з якихось потаємних глибин, він і не упізнав його, ба навіть здалося, що нічого насправді не промовив, що то все в його уяві, «бійся полуденного біса». Сорока злетіла з яблуні, а за мить повернулася з вовняним віхтем у дзьобі, от із чого вона снує собі гніздо — з гуцульського ліжника, якого Данка вивісила на балконі, щоб перевітрився, так чого доброго повисмикує усе, треба її прогнати, та й сорока ця якась дивна, восени — гніздо? Що це могло означати? Але сорока недовго відволікала його увагу, він повернув голову до дівчини і поглянув на неї з неприхованим острахом, в очах її уже не було того блиску — можливо, вона їх непомітно для нього витерла, — Данка закусила нижню губу і дуже повільно похитала головою, не зводячи з нього задуманого погляду, здавалося, вона думками перебувала зараз десь далеко-далеко, він кивнув, лизнув пересохлі вуста і знову взявся за її переклад, рядки стрибали йому в очах, наїжджали одні на одні, ставали дуба в зударах, розпливалися, але тут її долоня лягла на текст, рядки враз завмерли і виструнчилися, зате її тоненькі пальці тремтіли. Вона запитала:

— Як ви гадаєте? — Пальці повільно стулилися в кулак, злегка зіжмакавши папір. — Я роблю все правильно?

Питання було надто абстрактне, могло стосуватися будь-чого — і перекладу, і заняття давніми мовами, і зашлюбин… І він хотів уже було сказати щось про її наукові перспективи, про те, що вона дуже талановита, але голова несамохіть хитнулася з боку на бік, і в цей момент його охопив страх, адже він цим видав себе, зрадив щось таке, що тримав тривалий час на прив'язі, та вона прочитала на його обличчі те, що, либонь, хотіла прочитати, і сказала:

— Я теж так думаю.

А потім притулила свої вуста до його вуст, і він відчув, які вони м'які і податливі, які гарячі і солодкі, він обняв її, пригорнув до себе, і, здавалося, уже жодна сила не розімкне їхніх обіймів, але здоровий глузд узяв гору, за якусь хвилю перед тим, як двері відчинилися й увійшов Марко, вони відірвалися одне від одного, і Ярош почав голосно, може, навіть надто голосно, декламувати переклад, розгладжуючи пальцями пожмаканий папір. Обоє були зарум'янені, але Марко витлумачив це по-своєму:

— О, ви тут без мене уже зарядилися.

— Ми подумали, що нас чекає неабиякий стрес. Налий собі.

— Не відмовлюся. Вам ще багато? Вони уже виїхали. Якщо не заблукають, то хвилин за десять будуть тут.

— Ну, тоді пора… — сказала Данка і підвелася з крісла.

Вона чудово володіє собою, про мене цього не скажеш, подумав Ярош і відчув, що зіпрів од хвилювання, а коли вони вийшли, перевдягнув сорочку, потім став проти дзеркала і запитав у свого відображення: що це було? Можливо, там, у задзеркаллі прокотилося відлуння його слів, відповіді він не отримав, проте відчував уже не страх, і не паніку, і не бажання втечі, а радість, тепер уже його переповнювало відчуття щастя, хоча це щастя було ще надто туманним і незвіданим, і невідомо, чим воно ще обернеться для нього, але це його не надто хвилювало, баглося, щоб події розгорталися з дедалі більшою швидкістю, щоб розкручувалися і несли його вперед і вперед. Пролунало бібікання авта на вулиці, Данка і Марко поквапилися зустрічати. Ярош провів рукою по обличчю, мовби стираючи з нього все попереднє хвилювання, нерви і страх.

U

У перші ж дні визволителі захопили на двірці товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із Центральної Польщі, вони спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а все, на їхню думку, зайве скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на двірець почали збігатися власники того майна, й намагалися показувати квитанції на вантаж, їх тихенько відводили набік і розстрілювали. Грабунок сягнув апогею, коли вояки розбили двері вагона, в якому були ящики з алкоголем, почалася шалена пиятика, з часу до часу хтось в екстазі стріляв у небо, щойно тоді прибігла міліція і спинила те буйство. А на вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня, пхати поперед себе тачку з яким-небудь комодом чи бюрком, конфіскованим у буржуя, було для них звичною буденною справою, і жоден військовий патруль ніколи не звертав уваги на таку принизливу для військової еліти картину.

Лія повернулася з прогулянки містом і була переповнена вражень.

— Чи пригадуєш крамницю пана Зумпфа на вулиці Охоронок? — запитала вона.

— Звичайно, — сказав я, — у дитинстві я там часто бував. Усередині вона скидалася на якийсь турецький чи єгипетський ринок, а вже від порога запах приправ і солодощів лоскотав носа.

— Так… На одному кінці ляди громадилися високі конуси цукру, наче снігові вершини Гімалаїв, занурені в голубі картонні коробки, поруч кришталеві брили крижаного цукру, що виблискували в променях сонця, наче діаманти, і неможливо було без жалю дивитися, як пан Зумпф маленьким молоточком відколює кусні цієї краси і запаковує у папір.

— А далі були цілі гори усілякого печива, слоїки, наповнені розмаїтими цукерками, барвистими льодяниками, ірисами, чоколяда в картонних пуделочках, довгі прямокутники «Данусі», біла чоколяда «Еос», чоколяда «Нової Фортуни» — «Сянка», «Тарас», «Одарка»…

— А друга половина ляди, — замріяно промовляла Лія, — аж згиналася під великими куснями масла, кулями і прямокутниками сирів, бляшанками сардин, оселедцями-матіясами, а під стіною на полицях — бляшанки чаїв, кави і какао, слоїки приправ…

— І над усім цим королював пан Зумпф, застебнутий на всі ґудзики, завжди з ввічливим усміхом, пан Зумпф, невисокий, з короткими, але жвавими руками, увінчаними ковбасками пальців, пан Зумпф, «цілую ручки, чим можу служити?», відкривав зошита і вписував покупки, а потім клієнти, які тішилися його довірою, могли раз у місяць усе оплатити… І що? Чому ти про нього згадала?

— Я щойно звідти. Йшла попри крамницю і зазирнула всередину. Навіщо я це зробила? Я зруйнувала частинку своїх дитячих спогадів. — Видно було, що вона нервує, і хоча відвернулася до вікна, я помітив у її очах сльози. — Там зараз нічого цього нема… геть нічого… Там зараз стоїть бочка оселедців. Велика картонна коробка з сірниками. І кілька ящиків оцту. Це все… Хоча ні… Там ще є сіль. Великий дерев'яний ящик солі, яку набирають туфелькою і закручують у газету. Між іншим, оселедці теж запаковують у газети. У польські й українські.

— А пан Зумпф?

— Він, як і раніше, усміхнений, але усміх уже не такий… під очима мішки, він уже не каже «цілую ручки, чим можу служити?», він уже нічого не каже, коли бачить покупців, тільки запитально дивиться… але мене упізнав… «а-а, то панна Лія… приємно вас бачити… як мамця?..». Потім наблизився, узяв мене за руку і прошепотів: «Вони усе забрали… все… приїхали уночі трьома вантажівками і забрали… а привезли оце». Хто забрав? «Міліція. Для себе»… Вони ведуть себе, як розбійники з великої дороги. Захоплюють помешкання, які їм подобаються, а людей вивозять. Конфіскують меблі й речі. Я ще зустріла дорогою свою шкільну подругу Двойру, вона розповіла про Ребекку, доньку шинкаря Сальомона… Ти ж пам'ятаєш її?

— Ще би!

— Ребекка прибігла до неї уночі, вона втекла з транспорту, який прямував на Сибір. Батько з матір'ю тікати не захотіли. Двойра її переховує в себе. Просила в мене якогось одягу. Піду увечері, занесу. А в шинку Сальомона — «Закусочна». А Володислав Залевський, який володів славетною цукернею на Академічній, знаєш, хто тепер? «Кондитерський робітник», його обов'язок — стежити за чоколядовою масою у казані. А на фризієрні пана Торби на Городоцькій, куди ти ходив стригтися, пишеться «Парік… махєр… ская». Невже це те саме?