Танґо смерті

— Мама відразу кинулася до «Жидівської енциклопедії», знайшла озеро і з годину розглядала ту місцину, де ми будемо жити, — сказав, усміхаючись, Йосько.

— Орцю! Ясю! — гукала з кухні Ґолда. — Ви б приїхали з возиками і позабирали дещо. Бо ми всього не двигнемо. Я так думаю, що мені хутра в Палестині ні до чого. А ще є купа доброго посуду. Де ж би я його дричила? А ти, Ясю, можеш забрати собі те крісло-гойдалку, яке тобі так подобалося.

Ми попрохали Йоська показати і нам «Жидівську енциклопедію», дуже хочеться помилуватися, де саме вони поселяться. Озеро за своїми обрисами нагадувало африканський континент.

— Глянь, — штурхнув мене Ясь, — Йордан не впадає в озеро з півдня, а витікає з нього. А з вікон будиночка на південному березі озера неможливо бачити місто Тиверію… на західному узбережжі.

Ми підвели голови і побачили, що Йосько зблід, бо не міг второпати, як він сам цього не зауважив, хоча уже розглядав карту, і тоді страшний здогад пригнітив його: безперечно, мудра Фейга не знайшла іншого способу попередити родину про те, що справа темна. Коли Йосько підійшов з енциклопедією до Ґолди і намагався їй утовкмачити те, про що ми тепер уже були певні, вона не хотіла його слухати, щось кричала, чого ми не розуміли, врешті обхопила обличчя долонями і заридала, спазматично і відчайно. Увесь її рожевий план поліг у руїнах. Але… що ж буде з дідусем Абелесом, стрийком Зельманом та іншими родичами, які записалися рушати завтра до Палестини? Йосько її заспокоїв, обіцявши не йти того вечора до «Брістолю», а натомість провідати родичів та знайомих і розповісти про лист Фейги, а може, переглянути й інші листи, де можуть виявитися такі ж натяки.

Повернувшись додому, я розповів Лії новину, почувши, що Йосько з мамою не їдуть, вона впала в якусь глибоку задуму і не озивалася до мене, а коли ми полягали спати і я пригорнув її, вона мовчки мені віддалася, не видобувши з себе ані звуку.

Наступного дня ми довідалися, що лише мала частина з тих, кого намагався напоумити Йосько, повірила йому, усі інші, заохочувані функціонерами з юденрату, зійшлися з валізами, сіли у вантажівки і поїхали в невідоме. Жодного німця чи поліцая при цьому не було. То чому б люди мали не довіряти? Вони так само довіряли своїм рабинам, коли ті їх переконували у вересні 1939-го і у червні 1941-го нікуди не тікати, бо німці — інтелігентний, висококультурний народ, який завше буде пам'ятати, як багато було євреїв серед їхніх найвидатніших діячів культури і науки, а тому євреям нічого не загрожує.

— Наша біда, що ми завше були дуже добре організовані і законопокірні, — зітхнув Йосько. — Ми слухали своїх рабинів і не дозволяли собі сумніватися.

— Слухай, — сказав мені Ясь, — маю знайомого фольксдойча, який працює на Лонцького. Хоча він такий фольксдойч, як я мурин, тільки й того, що на прізвище Руффер. Може, від нього довідаємося, куди тих жидів повезли. Він щовечора просиджує в шинку «Оселедець на ланцюзі».

Я знав той шинок, він мав популярність завдяки розташуванню на торговій площі Берестейської унії, де щодня клекотів людний базар. Вечорами, коли перекупники та базарники розходилися, у шинку збиралася вже ліпша публіка — актори, письменники і навіть представники влади. А все тому, що Василь Найда, власник кнайпи, передав адміністрування закладу студентам Івану Вересюку і Тарасу Мигалю *. Перший мав гарний баритон і виступав солістом на сцені оперного театру, а другий був літератором. Завдяки їм у шинку почало збиратися мистецьке товариство. До того ж обоє були наділені підприємницьким хистом. Я частенько спілкувався з Тарасом, бо він хутко знайшов дорогу до комітету прохарчування, який контролював харчові картки. Зужиті картки, що їх продавці наліплювали на аркуші і повертали до комітету, мали бути знищені, але урядовці знайшли спосіб, аби ці картки перепродати на чорний ринок, їх відліплювали з аркушів і використовували вдруге при купівлі харчів у крамницях, призначених для німців, таким чином і процвітав чорний ринок. У Мигаля завжди були ці картки, і він знав, як їх виміняти в знайомого різника — власника м'ясної крамниці Масюкевича на вулиці Стефана Баторія. От у нього я й купував картки за півціни.

Ми й справді застали в шинку Руффера, вже був трохи під газом, я купив у Тараса з-під поли пляшку цьмаги Бачевського, прихопив кілька канапок з оселедцями, і ми взялися споювати фольксдойча. Слово по слові вдалося вивідати, що тим двом тисячам жидів, яких привезли на Лонцького 26 липня, дали обід, потім кожній родині вручили видрукуване на машинці посвідчення з печаткою, на якому вказано їхню нову адресу, площу помешкання, кількість покоїв і т. д. На стіні навіть розвісили велику мапу, аби кожен міг собі гарно роздивитися, в якій місцевості йому доведеться жити. Відразу зчинилася метушня, бо з'ясувалося, що комусь хочеться бути ближче до родичів, а комусь навпаки, але їм повідомили, що з усім цим вони розберуться на місці, що проблем нема, Англія та Америка викупили для них тисячі помешкань і вимагають негайно їх заселити, а Німеччина просто таки змушена дотриматися угоди і теж зацікавлена якнайхутше усіх їх відправити на землю обітовану. Саме тому порадили усім написати до родини листи, аби ті не хвилювалися, а писати треба було тільки польською, українською або німецькою, бо урядовці, мовляв, листи будуть переглядати, адже йде війна і хтось може переказувати якісь шпигунські послання, також писати треба так, мовби вони уже перебувають у Палестині, детально подаючи описи свого помешкання. Пояснювалося це тим, що листи з Палестини будуть йти дуже довго, а хто зна, чи тоді — може, й за півроку — ті помешкання не захоплять араби, та й невідомо, чи вдасться сформувати новий караван, бо вантажівки і вагони можуть відправити на фронт, а зараз є така чудова нагода. Дехто висловлював сумнів, чи варто писати саме такого листа, але кілька рабинів наглядали за процесом і суворо картали несвідомих громадян, які не хочуть допомогти ближнім.

Опісля всіх посадили на вантажівки, а куди повезли — Руффер не знав. Єдине, що вдалося ще з нього витиснути, вантажівки повернулися увечері заболочені і привезли повні валізи. Коли Руффер запитав у котрогось водія, чому жиди не забрали з собою валізи, той розсміявся і відповів, що там, куди вони поїхали, нема тільки ковбас на деревах і медових рік, то на дідька їм було волочити увесь той непотріб? Потому всі валізи було розпаковано, перебрано і посортовано. Одних лише ювелірних виробів назбиралася повна діжка.

— Видно, там, у Палестині, їх чекає справжній рай, — сказав Руффер, а я думав: він справді такий дурний чи лише придурюється?

З часом виживати ставало дедалі важче, але, на щастя, нагодився Вольф, він лише кілька днів міг пробути у Львові, жив у нас, бо маму його вивезли в Казахстан, навіть не зміг потрапити до свого помешкання — його зайняв був совєтський служащій, який і при німцях не пропав, працював у комендатурі. Перед тим, як вирушити на Схід, Вольф сповістив нам цікаву річ: грам золота у Варшаві вартував 200 злотих, а у Львові 60 рублів. Злотий і рубель поки що були в рівній ціні. Нам досить було іно перезирнутися, аби вхопитися за нову роботу. Якщо нам вдасться заробити потрібну суму, то можна буде купити португальські паспорти для Йоська з мамою і Рутою. Треба було квапитися, бо скоро стало відомо, що жидів, яких буцім забрали до Палестини, вивезли в Лисинецький ліс, або, як казали, «на Піски», і там у піщаному кар'єрі розстріляли. І тут я пригадав отой приспів, якого написав для Йоська:

А як не стане мене з тобою, вкриють піски тіла, стрінемось там, де маки рікою, там, де їх тінь лягла.

Так ото й почали справджуватися ці слова — піски вкривали тіла, а на пісках розквітали маки…

27

На цьому рукопис обривався, все ще перебуваючи під враженням від прочитаного, Ярош загорівся видати ці записки і знову завітав до Мількера та запитав, чи він не буде проти.

— Ні, — сказав старий. — Буду лише радий. Але ж тут немає кінця.

— Нічого, ви мені розкажете, що було далі. А оці слова… про маки… вони справді увійшли до тексту «Танґа»? — запитав Ярош і процитував: «стрінемось там, де маки рікою, там, де їх тінь лягла».

Мількер уважно подивився йому в очі, мовби хотів щось сказати, але обмежився лише кивком.

— Цим пояснюються оці всі ваші маки? — продовжив Ярош. — Зустріч повинна відбутися у їхній тіні?

Мількер мовчки налив собі бурякового квасу, випив і сказав:

— Це всього лише слова… слова і більше нічого… хочете знати, що було потім?..

Ярош кивнув і увімкнув диктофон.

— Я жив у ґетті, але мав перепустку і, поки грав у «Брістолі», міг бачитися і з Орком, і з Яськом. У березні 1942-го з'явився в Янівському концтаборі унтерштурмфюрер Рокіта, мав трохи за п'ятдесят, з його круглої червоної мармизи ніколи не зникав улесливий усміх. Колись він був скрипалем у різних кнайпах у Катовіцах та Закопанім, але це не заважало йому знущатися з в'язнів, ставитися до них, як до худоби. Коли до табору потрапив талановитий студент консерваторії Максиміліан Штрікс, його батько Леон, який грав разом з Рокітою у кнайпах, намагався вирятувати сина, але Рокіта сказав, що коли він хоче бачити сина частіше, нехай зорганізує в таборі оркестру. Штрікс швидко зібрав оркестру частково з в'язнів, а частково з тих музикантів, що були на волі. Так ото і я потрапив туди.

Наприкінці літа 1942-го площу ґетта вирішили зменшити, і Клепарівська опинилася поза жидівською дільницею, ми з мамою переселилися на Замарстинів. Незабаром Штріксові і решті музикантам з волі заборонили повертатися додому, ми стали в'язнями, з тією лише різницею, що мали спеціальні права і жили в окремому блоку. Трактували нас дещо краще, а Рокіта дбав про те, щоб ми були пристойно вбрані. Нам наказали нашити жовту зірку на блюзці, українці носили блакитну, а поляки — червону. А тим, кого мали стратити, нічого не нашивали.