Танґо смерті

30

У прочинене вікно влітав шум розбурханих вітром дерев, гілки тріпотіли і морскали по шибах, а за хвилю полив дощ і задуднів по даху. Ярош прокинувся і подумав, що дощ може залити підвіконня. Обережно, щоб не розбудити дівчини, встав, зачинив вікно, а тоді спустився в лазничку. На кухні на столі побачив у кошичку грушки, що їх назбирала Данка. Ідея сніданку вигулькнула миттєво — розколотив яйця, борошно і молоко, додав рідкого меду і, вмочаючи в тісто плястерки грушок, засмажив їх на пательні. І тут задзвонив мобільний: Курков.

— Привіт! Я вже у Львові. Десь треба перетнутися.

— Добре. Я вільний. Подарую тобі дуже класну книжку спогадів про Львів.

— Що? Уже вийшла?

— А ти знаєш про неї?

— Здогадуюсь. Ти ж мені скидав якісь кавалки.

— А-а, я й забув. То де здибаємося?

— Ну, як де? Там, де цвіте гашгаш, під тінню його, — Курков засміявся і вимкнувся…

Ярош спробував його перенабрати, але він опинився поза зоною. Відтак зателефонував видавець і сповістив, що везе йому книжки, як і обіцяв. На диво оперативно, дивувався Ярош, за якихось чотири дні книжку видрукували. Тепер уже він зателефонував Мількеру і повідомив приємну новину. Старий не на жарт утішився.

— Чекаю вас о третій. До обіду ще маю деякі заняття.

31

Останні звуки танґа влягаються, і запановує тиша, тендітна і крихка, Ярка повільно опускає руки, все ще стискаючи скрипку і смичок, а у вухах продовжує бриніти та сама тужлива мелодія, здавалося, тією мелодією просякли уже всі стіни і меблі, навіть маки упізнали її і повернули свої роззявлені пелюстки до скрипки, наче соняхи до сонця. Ярка стоїть перед учителем, мов уражена громом, бо те, що відчула під час гри, її спочатку вжахнуло, а потім викликало безліч питань, на які вона перш за все сама собі мусила відповісти, але не знала як. Це не було схоже на те, що відчувала раніше, тоді лякала таємничість і невідомість, зараз же все стало на свої місця, усе висвітлилося, вирівнялося, але в голові гуло від напливу емоцій, непромовлені слова товклися у мозку, пучнявіли, вистрілюючи стеблами.

— Невже це правда? — каже вона крізь сльози.

Сльози течуть і по обличчю Мількера, смуток і радість у його очах, вуста тремтять, але жодне слово так і не зривається з них. Маки поволі опускають головки. Мількер простягає до дівчини руки, вона слухняно, мов сновида, підходить і пригортається до його грудей, він гладить її по голові, вона запорпується носиком у його шию і завмирає, все ще тримаючи в опущених руках скрипку і смичок, кілька хвилин обоє стоять непорушно, і здається, увесь старий будинок з поваги до них закляк, мов чапля, вмовк і не сміє потривожити жодним ані найменшим звуком, жодним скрипом чи шелестом, тиша триває доти, доки на сходах не залунали чиїсь кроки, дівчина випростується і дивиться запитально на старого, Йосип киває, вона робить два кроки назад, тремтячими руками прикладає скрипку до підборіддя і проводить смичком. Мелодія танґа злітає в повітря, бринить тонко на шибах, ковзає по книгах, маки знову оживають і підводять головки, пелюстки ворушаться в такт, ще трохи, і вони, розбившись на пари, підуть у танок, сонце вигулькує з-за дерев і вихлюпує щедрим промінням у вікна, довгі тіні падають на підлогу. Двері відчиняються, й увіходить Ярош з кількома примірниками спогадів Орка Барбарики. Увійшовши, завмирає, потім з подивом дивиться на Мількера, той усміхається до нього так, як ніколи раніше, як усміхається хтось, кого ти дуже любив, але давно з ним не бачився, усміхається і Ярка, хоч і крізь сльози, і обидва ці усміхи на тлі музики забивають йому подих, здається, що серце не витримає такого шаленого темпу, вирветься з грудей, Ярош прихиляється до стіни і слухає мелодію, яка провадить його закамарками снів і марень у щось незвідане і солодке, радісне і тривожне, погляд його падає на підлогу, де схрещуються тіні маків, тіні мерехтять, танцюють, кружляють, в очах аж рябіє.

— Господи! — вишіптує він і визирає у вікно, мовби намагаючись переконатися, що все ще там, де й був хвилину тому, за вікном і справді нічого не змінилося — проїжджають авта, сновигають перехожі, вусатий дядько з китицею кольорових бальонів крутиться біля входу на ринок, на лаві сидять бабусі і перешіптуються. Раптом серед перехожих упізнає пані Стефу. Що вона тут робить? Іде на базар? Начебто ні. Звертає у браму. У цю чи сусідню? Балькон заважає роздивитися. І в цю мить сходи на коридорі знову риплять, але не так важко, як під ногами Яроша, цокіт обцасів засвідчує, що піднімається сходами жінка. Ярош отерп і з сум'яттям дивиться на двері, раптом усвідомивши собі, що слухає не тільки мелодію танґа, а й слова, які нашіптує Мількер:

А як не стане мене з тобою, вкриють піски тіла, стрінемось там, де маки рікою, там, де їх тінь лягла.

Кроки наближаються, Ярош вдихає повітря і відчуває, як немилосердно сильно гупає серце, ось кроки зупиняються, хтось переступає з ноги на ногу, потім двері відчиняються, але дуже повільно, мовби несміливо, мовби хтось вагається — зайти чи не зайти, та врешті зважується — й увіходить Данка. Вона дихає на повен рот, ніби пробігла дистанцію, але вуста її озорені радісною усмішкою, хоча на очах чомусь бринять сльози. Що вона тут робить? Ага, та ж вони домовлялися разом прийти до старого, але вона задзвонила, що запізниться, щоб ішов сам, а вона прийде незабаром. Він ще хотів назвати їй адресу, але вона сказала, що знає. Він не встиг запитати «Звідки?», як вона вимкнула мобілку, але потім згадав, що вона сама ж йому ту адресу й дала, хоча ніколи тут не була. А скрипка грає і грає, і здається Ярошу, що він кружляє у танґу, наче в танці дервішів, кружляє разом з тінями маків, але цього разу він очей уже не заплющує, а вбирає ними все, що є в кімнаті, — й усміхненого Йосипа Мількера, й усміхнену Ярку, й усміхнену Данку, й усміхнені маки… Чому вони усі так дивно до нього всміхаються? Вони щось знають більше за нього? А сходи знову голосно порипують під чиїмись кроками, цього разу піднімається не одна людина, а здається, двоє, а може, й троє. Серце в Яроша стискається, він намагається теж усміхнутися тремтячими вустами, хоча те, про що він щойно здогадався, усе ще примарне, мерехтливе і до кінця неусвідомлене, він усе ще не вірить самому собі, коли хоче промовити: «Данусю!», але з вуст його виривається: «Ліє?!»

Словник

A ґiт— добре ( їдиш).

Аббація— популярний курорт в Австро-Угорщині, зараз — Опатія на території Хорватії.

Аль-Хідр, або аль-Хізр— ісламський пророк, учитель пророка Муси.

Андієвська Емма(народилася у 1933 р.) — українська поетеса, прозаїк і художник, живе в Мюнхені.

Арканум— держава на терені сучасної Туреччини, існувала в XVIII–VIII ст. до н. е.

Асник Адам(1838—1897) — польський поет і драматург.

Астурія Мітиленська— квітка, яка росла на морських скелях в Арканумі.

« Атляс» — ресторан на Ринку, де збиралась богема.

Бакеліт— перша штучна пластмаса, створена бельгійцем Лео Беклендом у 1909 р.

Балабухи дати— відлупцювати.

Балак— балачка.

Балія— велике корито з оцинкованої бляхи.

Банах Стефан(1892—1945) — математичний геній, професор.

Бачевські— родина горілчаних магнатів.

Баюра— синонім горілки.

Бенькарт— підліток.

Бібула— промокальний папір.

Біґос мисливський— квашена капуста, тушкована з ковбасками, цибулею і морквою.

Близна— шрам.

Блят— залізна поверхня печі.

Братрура— духовка.

Бригідки— тюрма на Городоцькій.

Бузя— рот.

Бюрко— письмовий столик.

Вайґль Рудольф Штефан(1883—1957) — біолог, медик, відкрив вакцину проти тифу.

Варґа— губа.

Вирозумілий— передбачливий, серйозний.

Відвошивня— заклади, у яких знищували вошей, функціонували в СССР.

« Віденка» — Віденська каварня.

Вільгауз Ґустав(1910 — загинув у 1945), оберштурмфюрер СС, комендант Янівського концтабору.

Вінкель— ріг будинку або вулиці.

Віц— жарт.

Вудзя— синонім горілки.

Вуйко— брат мами.

Вчворяти— встругнути.

Галєчко Софія(1891–1918) — перша українська жінка-офіцер, воювала в рядах Українських січових стрільців.