Танці шайтана

Козак підхопив його на льоту!

Всі аж ахнули в один голос!

Гайдук, весь перекаляний рудою, що скрізь напливала із неглибоких, різаних ран, хитався, схопившись за груди. Ніяк не міг віддихатись.

Козак свою шаблю кинув у піхви, а гайдуцьку перебрав у лівицю і став упритул до гайдука. Як залізними кліщами схопив двома лише пальцями за адамове яблуко.

— Ви, очкурі, не бійтеся! Я заберу свого коня і піду геть. Цього коня я лишив одному козаку. Козака вбили. Садибу облупили і спалили. На коні є три «лиця» — у гриві, над здухвиною і каштан правий. — тридільний.

Підіть, люди добрі, і подивіться, чи є ці ознаки «лиця» на місці, що я означив, і якщо «лиця» є, а він утіче, я спалю Карпа і Килину, як покривачів. А хто буде гасити — застрелю. І запам'ятайте — де козацька шабля дістане, там наш старий звичай буде. Ну йдіть, та швидше!

Поважні дядьки пішли з порізаним гайдуком, підтримуючи його з боків, бо він ледь ноги волочив після всього.

Небавом вони повертали і вели коня.

— А де жеребчик? — Сміючись спитав козак.

— Скиглить! Візьми коня… Наче і справді твій…

— І я оце думаю, що наче мій… — Сміявся козак. — І сідло наче моє.

Можете подивитись — під потебнею знак — серп, а над ним зірочки… га?.. Ну от — бачите?… Відведіть коня до Євтуха та припніть до тину з вулиці. Ще й казан не закипить, як мене тут не буде. Та мовчіть і жінкам закажіть. Щоб вас у свідки ляхи не потягли. Бувайте здорові!

— Ходи з Богом!

Дядьки повели коня, а кінь все хропів, рдився, шорошив вуха, козирив наляканим оком.

Один із дядьків сказав:

— А чого кінь так сполошився, якщо його це кінь?!

— Тссс! — Зашепотів найстарший чоловік, сивоусий, у здоровенній рудій кучмі. — Тобі що — очі повилазило?! Чародій він!..

А козак із розгону перескочив через тин і по снігу навпростець до Євтухової хати. Поки всі тяглися до хати (тільки Параска прибігла раніше всіх), там вже хазяйнував козак.

— Синку! Нумо! Вдягайся, щвидше! Он вже й Лиска привели! Чуєш, як ірже? Це він тебе чекає! Давай швидше та поїдеш верхи.

Козак підняв з полу кирею і кинув на лаву.

— Я спати хочу… — Вередував малий, порпаючись у штанях. Козак підступив до малого, що тупцював на лаві.

— Тримайся! Підставив шию, і малий обома руками вчепився. — Тихо! А то ще задушиш! А кажеш сили немає! Тебе Лиско чекає!..

Козак зашепотів малому на вухо.

— Я ще в поході… Мене, ти бачив як, і собаки, і коні бояться. Як я підступлюся — кінь сполошиться і може понести…

— А чому? — Теж прошепотів малий.

Почулися на вулиці голоси, але першою, раніш за всіх, влетіла Нараска і гукнула до Ганни, що скоцюобилась у кутку:

— Ганно! Ану швидко до Коропів!

— Убив?!! — Заволала Ганна, заламуючи руки.

— Не репетуй! Живий! Тільки пика вся покопирсана. Тепер вже його ніхто в тебе не одіб'є…

Ганна на мить завмерла. А тоді як заверещить, як кинеться до сестри і як вчепиться їй у коси.

Козак полишив малого. Схопив кухоль з водою і хлюпнув Ганні в лице.

— Тобі сказано — іди до свого суженого!

Ганна завмерла, відпустила сестрині коси і прожогом, як була розібрана, так і погнала вулицею до Коропів.

Позаходили господарі в хату і стали мовчки.

— Чого стоїте у своїй хаті? Сідайте! Ми йдемо.

Малий закінчував обертати пояс на каптанчику. Козак забрав зі столу синій самоцвіт. Сховав його у ладунку і повісив малому на шию.

— Господине? Щоб ми швидше пішли, знайди нам якусь стару свитку і рукавиці…

Дебела молодиця з кам'яним обличчям сиділа мовчки і дивилась на свої руки, які поклала на коліна.

— Дівчино-рибчино! — Козак усміхнувся жорстокою усмішкою до Параски. — Ти притягла малого, тобі і випроваджувати його. Отож — свитку, рукавиці і… шапку! Хоча… хоча і ця ніде!…

Козак взяв з лави сіру смушеву шапку з червоним верхом. Підійшов до печі. Надяг шапку на кулак і пошарудів у комині по сажі червоним верхом.

Потім похукав на верх шапки, здуваючи зайву сажу, та ще й протер віхтем, що лежав при усті. Насунув малому на голову і ще їй заломив на бакир.

— Ну, синку, можеш іти до пана в гайдуки! І з дівками можеш женихатись — у такій шапці всі тебе любитимуть! Тільки коней не кради.

— Чиїх коней? Гайдуцьких чи панських?! — Зле спитав малий, засовуючи під шапку пасмо чуба.

— Людських, синку, людських! Ну й бравий же з тебе хлопець у цій шапці! Тепер вона тільки на тебе дивитиметься, — козак кивнув головою на Параску, — і геть забуде про чужих парубків!..

Не дослухавши, Параска вискочила в сіни і до комірчини. Загуркотіла там всяким начинням.

Ні господиня, ні Євтух, ні баба й дід, ніхто не підняв очей і не повернув голови, і не подивився ні на страшних гостей, ні на відкриті двері. А дітлахи на печі, взагалі, причаїлись, мов миші. Тільки кудлатий собака, зрештою, наважився виповзти з-під полу і прожогом вискочити у сіни і далі, до хліву…

Тут якраз із сіней і з'явилась Параска. Вона тягла в оберемку лахи.

Кинула на лаву і розвела руками. Козак мугикнув, примружившись на одяг, а тоді запхав руку в черес і витяг щирі литовські денарії. Почав їх по-одному припечатувати до стола.

— За. свитку! За пояс! За рукавиці! Євтухові на вола!..

— Щоб знову пропив? — Не витримала і вихопилась господиня.

— Молодице, тихо! Він його не пропив — він його у провалля завалив… А це тобі, Параско, на дукач! — І козак із дзвоном припечатав на дерево важкого таляра.

— Не візьму! Ой не візьму?… Як же мені можна, якщо я… — Параска так попекла раків, що аж шия в неї стала червоною. І вона відчула це і з плачем вибігла з хати…

— А твоє срібло не чортове? — Спитала стара баба після довгої мовчанки. Спитала про те, що у всіх було на думці, та страшно було і подумати, щоб таке спитати.

— А ви, бабусю, перехрестіть те срібло то й побачите!

Стара придибала до столу і перехрестила по черзі кожну монету.

А малий притупцьовував, розминаючи підсохлі постоли. Вдяг здоровенні рукавиці і поляскав ними одна об другу.