Танці шайтана

— Для чого чекають?

— Щоб, якщо чужинці захворіють, то щоб там вони і сконали. Тоді далі пошесть не піде по тій землі. Бо всяку пошесть несе перехожий.

Поки не настала ніч, ми всі приготували для пожежі. Коли ж настала ніч, капітан зробив заміри зірок на небі. Записав геть усе у свій портулан.

— Що воно таке — портулан? Книга? Як ото Коран?

— Ні, це малюнок берега моря на пергамені, і на ньому записано шлях для корабля з усіма прикметами.

Ми позакладали скрізь запалені аркебузні гноти. У пороховім погребі залишили заналену жаровню. Коли наш човен був біля берега, на кораблі лупонув вибух. Весь корабель охопило полум'я. Хоч корабель розвалило вибухом надвоє, уламки на воді тримались довго і добре горіли. Світло досягло аж берега…

— І що ви далі робили? Як же ви врятувались? — Малий аж свого Лиска уперед тарантоватого коня послав і через плече вивернув до Омелька обличчя. Вирячив на козака очі, а рота роззявив від хвилювання.

— Закрий рота, синку! А то ще гава влетить!…

Ми піднялись по схилу на високу гору над берегом. Там і сухих чагарях ми переночували. Тільки розвиднилось, рушили по хребтах тих гір на північ вздовж берега. Праворуч внизу море, ліворуч — пасма гір з купами високих сосон і латками темнозелених чагарів.

Ішли тим шляхом кілька днів. Обдерлись, змучились. І от одного дня, після обіду вийшли ми на високу гору. І побачили: тут пасмо гір перетинається долиною. А в тій долині ручай протікає до моря. По обох схилах долини білі-білесенькі хатинки приліпились, як щільник у борті. І всі дахи з червоної черепиці. «Ідальго» і «бранець» зразу собі, нам і слова не сказавши, поперли вниз. Капітан кричить їм, щоб вони спинились. Та вони поклажу кинули і бігом униз. Ми теж покидали все, крім зброї, і за ними. Я наздогнав першого «бранця». Він обернувся і шпагу на мене виставив. Я з одного хитрого удару шпагу вибив шпагу і так врізав лівою у підборіддя, що він завалився. Ахмад лишився з пістолем його вартувати.

А от капітан не одразу наздогнав «ідальго». Та поки я встиг дострибатись до них через каміння, то вони вже встигли один одного черконути. Я їм кричу, щоб вони спинились! А вони, як півні, стрибають один на одного. Отут я їм показав, хто майстер клинка. Свою шпагу між їхніми.

Крутьверть, гахбах! І обоє — без зброї! Тут вони схаменулись. Я по-турецьки кричу капітанові: «Скажи цьому півню, щоб він не поспішав на обід у селище, бо вечерятиме він в інквізиції!» — Що воно таке? Щось страшне?

— Та думаю, що страшнішого нема!

То стражі їхньої латинської церкви. Всіх, хто їм не до вподоби, вони палять на вогнищі. Камадеро зветься. Чотири кам'яні стовпи із ланцюгами.

Ланцюгами людину обмотують, обкладають хмизом і палять.

Ну, цей «ідальго» мені спокійно, враз себе опанувавши, чистою турецькою мовою: «Я тікав, бо не знаю, ні хто ви, ні ваших намірів!» Капітан підняв шпагу, вкинув у піхви, підняв руку і каже: «По всьому узбережжі від Малаги до Барселони нам не буде пощади. Нема війни між королями, та й миру нема!

Навіть якщо вас гішпанці посадовлять до в'язниці для слідства, вони будуть вас мордувати. Немає сьогодні кращих катів за іспанців! Вони вас змусять говорити. І ви нас викажете! Тому тримаймося гуртом. Підемо подалі від узбережжя. Там шляхами багато прочан ходить. Ми до них приєднаємося.

Загубимося серед них. І далі кожен ніде своєю дорогою. Поки що ідемо вглиб землі потайки і гуртом. Шинки і заїзди минаємо. Якщо будемо десь із людьми зустрічатись, нічого не просимо продати. Просимо, як милостиню!

Доведеться потерпіти. Згоден?! Зрозуміло?! Як тебе звати?» «Ідальго» каже: «Пабло! Дон Пабло! Я згоден! Але ж важко і… довго!» «Що далі від берега, тим більше в безпеці! Слухай, Пабло! — вже спокійно каже капітан, — А того бранця знаєш?» «Я його в баньйо серед бранців і рабів не бачив. Його рудий монах отець Дієго викупив. Подорожні італійці казали, що він був солдатом…» «Хто був солдатом? Цей бранець чи отець Дієго?» «Звичайно, що цей бранець. Він ніби втік із королівської служби до турків. А турки його і не думали вітати, а засадили на галеру. Так раптом отець Дієго його пожалів і викупив.» «То ти переконаний, що він дезертир із гішпанського війська?!» «Ідальго» дон Пабло здвигнув плечима: «Я не кажу, що нереконаний. Я кажу тільки те, що говорили викуплені з неволі італійські полоненики!» Канітан підкрутив у роздумі вуса і сказав: «Дивно, дивно, чого святий отець викупає зрадника? Адже багато ще достойних людей мучається в баньйо?…» Ми повернулись назад до дезертира. Я вирішив, що краще буде йому руки пов'язати. Завернув йому руки за спину і стягую шворкою шовковою. Капітан підійшов і каже: «Не так! От дивися, так буде ліпше моряцьким вузлом стягнути.» Тут «дезертир» як загорлає, як почне лаятись, щось капітанові доводити. Я гішпанської мови не знаю. Питаю в капітана турецькою: «А що він верзе?» Капітан спохмурнів, злий, видно, як чорт. А «ідальго» напружився, бачу, аж йому піт очі заливає. І пальці так і бігають по поясу, осьось за шпагу вхопиться. Капітан вилаявся: «Шакал цей каже, що дон Пабло не дон, а жидовин. І турецький шпигун! І має від Толедських нових християн забрати золотий податок для турецького султана. Щоб султан швидше почав війну проти Гішпанії. І що все це йому отець Дієго перед смертю повідав…» Капітан зв'язав того «шакала», а тоді враз пістоля на дона Пабло. І зав'язав і йому руки за спиною. «Дон Пабло. Ми їх обох, «ідальго» і «дезертира» розвели на різні кінці галявини. Сіли з капітаном зі зброєю напоготові на камінцях посеред галявини. І Ахмад теж був на чатах зі зброєю напоготові. Я вирішив, що вже ось-ось прийде вузлом до гузна, і вирішив капітанові сказати все, що знаю. Зрештою, синку, капітан мене, хоч і за золото, а визволив із бусурманської неволі! І не його вина, що ми опинились не в Марселі, а десь у Гішпанії. Він казав, як те місце називається, де ми підналили корабель, та я вже забув. Я все виклав капітанові, а тільки ні слова про те, що добрий стрілець був на шебеках.

Капітан вислухав усе і каже: «Зараз ми підемо з тобою і перевіримо, чи правда того здохлого монаха-пронизи!» Підходимо і капітан мені каже: «Зараз ти потримаєш його, щоб він не пручався, а я зніму з нього штани, і ми подивимося, чи обрізаний він, чи ні!» І мені це геть не сподобалось. Я аж закипів увесь, бо згадав, як мені довелось скидати одного разу штани перед цілим селищем людоїдів!» «Стій, — кажу злостиво, — капітане! Він не раб, щоб йому ми яйця оглядали!» «Ідальго» від нашої суперечки аж білий, як крейда зробився, а тоді як заговорить швидко-швидко та по-французьки!

Тут мене чогось лють як охопить, як шибоне мені кров у голову! Це в мене після пустелі стало траплятись. І тривало років може два, а може й три… Як висмикну я шпагу (а взяв я на кораблі найкращу!) і до горла капітанові: «Я вашої мови французької не знаю! Якщо ви по-французьки, я обох вас по-козацьки!!!» Вони й мигнути не встигли — присягаюсь! — як я обом їм клинком пояси розтяв! Що ти хочеш — криця яка, криця! Толедський клинок старосвітської роботи. Тих часів, коли в Толедо ковалі-маври і жидовини-золотарі зброю робили! Поклав в одну руку шпагу, а в другу пістоль схопив і кричу капітанові: «Мені його скарби не потрібні! Мені додому треба!» А тоді Ахмадові, щоб кидав «бранця», вже нашою мовою: «Ходімо, хлопче! Та швидше, бо ми в біді!» Ми підхопили свої речі і зі зброєю в руках напоготові, пішли геть від них, далі собі в гори.

Та коли ми піднялись на половину другої гори, почули, що ті кричать, просять нас зачекати. Я тоді Ахмадові: «Підемо з ними. Але тримаємося разом, мов пришиті. Спина до спини! Щоб ніхто зі спини ні тебе, ні мене зненацька не заскочив. Лягаємо разом. Але спимо по черзі.» «А як мене сон раніше зморить?» — Питає Ахмад. «Ось тобі зерня горіхів кола. Я ними запасся заздалегідь! Пожуєш і не захочеш спати всю ніч!» — Що далі було? Що?

— Та пішли, мов прочани до славного Сант Яго да Компостел.

Ох же й довго йшли. Здавалось, вже й кінця не буде тому шляхові., по дорозі, де були села чи хутори їхні, ну щось таке, робили всяку сільську роботу. Мені не важко, а Ахмада я привчав, бо Катерина казала, що вона із сільської родини. А де не було поселень, то й полював і рибалив. Дрофи там знамениті. З рибою гірше. Доводилось помучитись, поки в гірському потоці на юшку натягаєш! Взагалі, синку, скажу тобі пощирості: багатющий край той — Гішпанія. І велика! А жебраків там більше, ніж у Московії. От що дивно: золота й срібла в країні повно. Які там тільки золоті прикраси не носять. Навіть на черевиках золоті пряжки бачив! Одним словом, золота й срібла привозять вони з-за моряокеану, стільки, скільки хочуть. Тому срібла й злата — завались! Та ціна на звичайнісінький, от хоча б, часник, така, що він стає просто золотим! І люди там гидкі — гонору ще більше, ніж у ляхів! Головне — що працювати ніхто не хоче, працю ніхто не поважає. От хоча б із їхніми ланами по селах. Щороку засівають лани. Та настає час жнив — нема кому жати! Тому цілі села із Франції ідуть до гішпанців на жнива. Тим часом, як хлопці з їхніх сіл ідуть служити до війська чи в моряки і пливуть за море-океан по золото і срібло. І рідні лани лишають без догляду. На мене вони як на блаженного дивились. Бо без діла я ні хвилі не сидів. І Ахмада я вчив: «Хлопче, вчися все сам робити! У нас люди поважають умілих людей, добрих робітників.» — Батьку! А ті — що? Вони з вами ішли, нічого не робили. І їли те, що ви заробили або вполювали? Ви їх годували?