Танці шайтана

От нам капітан переказав, що водоноси базікали. Ніби в Худерії якийсь багатий студент винайняв старий жидівський будинок. І почав там влаштовувати вечорниці з гарними дівчатами і такими студентами і неробами, як і він сам. І туди стала вчащати найвродливіша розпусниця з усього Толедо! І хоч була вона гуляща, та поки він на неї не витратив цілу калиту ескудо, вона під нього не лягла. Ну, а щоб ніби гріха не було, вона взяла та одну із своїх спідниць і повісила на фігуру Діви Марії!!! Щоб, значить, перелюбу не бачила…

— Хіба таке можна робити?!! — Скрикнув переляканий Тимко.

— Ну гішпанці вони, розумієш: гішпанці!

І коли вона оте зробила, студент розсміявся. А вона те, курва, запам'ятала. І потихеньку, поки він ще після перелюбу та вина кріпко спав, побігла в інквізицію і розповіла, що він отако непоштиво сміявся. І його сторожа і монахи ще тепленьким взяли у ліжку. І мало того, що він блюзнір, то виявилось іще, що він нехристь таємний! Тепер його допитують в інквізиції. А в старому жидівському будинку зробили обшук і знайшли сатанинські книжкизаповіти. Були ті книги, і золото ще, замуровані в стіні. І якби не досвідчені інквізитори, там би і скарби і чародійські книги лежали б та лежали.

Як розповів нам капітан все, то вирішили ми вже й до заїзду не заходити. І Бог з ними, з тими лахами. А зілля африканське я з собою у торбі завжди носив. Ніде не лишав, куди б не йшов. Потягли ми нашого капітана на той базар, де селяни з околиць сіно, солому і дрова продають. Зразу знайшли погонича двоколісного воза з мулом. Посадовили тули капітана, підмостили йому соломи під боки та й чкурнули зі славного міста Толедо… — А що з гідальго далі сталось?

— Отут загадка…

Якщо це був наш ідальго, перевдягнений у студента, то йому кінець. Бо з тієї гішпанської інквізиції щоб таємні жиди чи багатії живими повертались, я не знаю. Але… але ще трапилась одна зустріч потім вже, коли ми тільки з Ахмадом мандрували в наші християнські землі. На одній дорозі назустріч нам їхала гішпанська рота кавалерійська. І ротмістром був наш «ідальго».

Він уважно, уважно на нас із Ахмадом подивився. Відвернувся, дав якусь команду, і рота пішла широкою риссю. Ми й мигнути не встигли, а вже тільки побачили крупи останніх коней крізь куряву.

Тоді з Толедо і почалась наша втеча. Може, ніколи я так не тікав, як тоді! Ні, брешу! От цього разу із Криму тікав, мов навіжений! Бо в Криму людей багато тільки на торжищах, на майданах. А так на дорозі, десь оддалік від міста тебе видно, як боба на долоні. Цього разу все було важко від самого початку. Які б я хитрощі не влаштовував, а мене при всіх вереміях ніколи і ніхто не зачепив. А цього разу, вперше, коли я хитрість закрутив, мене ж хтось із православних моїм же колієм по ребрах!!!

Друге: я навіть не можу згадати, де я свого дивного коня згубив. Всяке буває із людьми, але не зі мною! І твій чарівний пес Бубка десь, кудись щез! І ще з тим Сабітом — мандрівочку мені в Магріб пропонує, що треба вміти, як від неї відмовитися і не посваритись. В Магріб, бач, кличе! Поплисти з ним туди — смерть. Відмовитись — запідозрить, почне мудрувати, доскіпуватись, а чого це я відмовився? Та ще від такої славної оборудки?… А тікати в ту мить із Криму я ще не міг. Був заслабий.

Я йому і кажу: «якщо я трохи походжу, і розійдеться забита нога, і відпустить спину, я буду радий і щасливий бути твоїм співтрапезником!» І почав я ходити до гавані. Скажу тобі: скорботне то діло, синку! Ой скорботне! Кожен Божий день, кожен, на бусурманські кораблі наших бранців вантажать. І християнські кораблі не раз і не два бачив! Приходили у Кафинський порт за православними рабами! Отак висмоктують нашу кров усі, кому тільки не ліньки.

От тепер слухай далі і запам'ятовуй. Може колись знадобитись! Тут у Криму, в невільничій Кафі і без мене дервішів, суфіїв і каландарів вистачає! Тому я лишився дервішем, тільки таким тихим. Уже в Кафі я до молитви нікого не закликав, перед усіма зікру не танцював!

Іду ото в гавань — понабираю всяких окрушин із хазяйського столу. І так тихенько всіх стрічних собак пригощаю тими окрушинами. Де голубів бачу — голубам хоч крихту, а кину. Як підлетить пташка, поговорю з нею. Почитаю пташкам ті вірші і молитви, слів яких я не розумію, а запам'ятав ще з пустелі. Мені воно не важко, а перехожі бачать і запам'ятовують: блаженний. Ходив я день, ходив я другий, ходив третій. І відчуваю, що маю ходити до кораблів. Бо має щось трапитись. Так, як би мене, як хто мов тятиву зачепив і натягує, накручує корбою. І на четвертий день мої передчуття сповнились. У четвер! І зайшла у гавань у четвер велика галера. Під смугастим червоно-білим шатром. Став і стою, і дивлюся, просто ноги до землі приросли. Дивлюсь, хто прибув, що привезли, що зносять на берег. А повинен тобі сказати, синку, що на галері тільки невеликий і дорогий товар перевозять. Бо порівняно з іншими вітрильниками на галері місця для вантажу зовсім мало. І бачу: зносять двоє рабів-веслярів велику і довгу скриню. Чому раби-веслярі — і досі не можу зрозуміти, ніяк не второпаю! В одного носія підвернулась нога. І він не втримав свій край скрині. Скриня вдарилась об сходні і віко відхилилось. І побачив я в тій великій щілині голову свого друга, єгиптянина Алі!!!

Тут підскочив до них купець, що йшов за ними, і почав лаятись страшенно і заушити їх обох. І мені б кинутись, щоб схопити на гарячому цього торгівця мертвяками. Та відчуваю, наче хто спустив тятиву і болт летить мені в спину. Озираюсь! Стоять турки-стражники і біля них татарчук-тлумач портовий. І з ними московитин у дорогім кармазиновім каптані. І рука в нього на перев'язі. А здоровою рукою він, московитин, здоровою рукою тицькає на мене!!! Мені мов блискавка: «Іди до них і вимагай свого!!!» Тоді я зриваюсь з місця і поспішаю до них. Що ні цей татарчук-тлумач, ні побитий московитин-купець не встигли й отямитись. А я — до головного турка і кажу: «Ваша світлість! Тільки до вас — дуже таємна справа!». Кажу, і бачу, що головний страж, без сумніву, арабин із Місра! Кланяюсь аж до землі і шепочу арабською: «Тільки вам, ваша світлість! І дуже, дуже негайно!!!» Він полишає всіх і відходить осторонь. Я йому: «Ваша світлість! Не повертайте голови до галери! А тільки очима стежте за веслярами, що несуть скриню, і за тим купцем із Каїру. У тій скрині — підробна мумія! Це тіло мого друга, моряка Алі. Ми з ним плавали під бунчуком славного бея Драгута до самої Мальти!… Ви, ваша світлість, досвідчений і мудрий страж, то знаєте, які величезні прибутки невірні зароблять на висушених мертвяках!» «Тихо! — Сичить на мене єгиптянин, немов не я це йому сам шепочу, а кричу на всю гавань! — Які прикмети твого друга? Без прикмет я не можу! Ти розумієш, чортів магрибінець?!» Я йому шанобливо кажу: «О ваша світлість! У мого друга Алі не було мізинців на обох руках.» «О! Це поважна прикмета.

Смертельний доказ! Тепер ти мене уважно слухай, каландарю! Відповідай тільки тоді, коли я спитаю! І дуже коротко. Ти, маю надію, знаєш яничарські звичаї?» «О ваша світлість! Знаю! Я весь на очах і на вухах!» «Не базікай! Ахмед! Мехмед! За мною! А цих двох затримайте до мого повернення!» Отож ми вчотирьох зайшли до каравансараю. Туди, куди двоє веслярів понесли за купцем його страшну скриню. А два матроси, вільні люди, ще якісь купецькі накунки. Яничарин зачекав, поки рабивеслярі і вільні матроси підуть геть. Тоді ми зайшли до каравансараю на другий поверх. Ахмед і Мехмед, певно, що були взяті в ясир десь у Сербії, лишались назовні біля дверей. А ми удвох зайшли всередину. «гиптянин зразу: «У тебе мумія. Підробна. З тіла мусульманина. Ти знаєш, що за це належиться?» Купець зовсім не злякався. Навіть почав обурюватися. Тоді яничарин каже мені: «Скажи, які прикмети твого друга?» Я сказав. Торговець аж просяяв: «Ні, це не його товариш! Це справжня мумія із підземелля! Дивіться!» І купець відкрив довженну скриню і розпакував верх мумії, загорнутої в цупке полотно. Це був мій друг Алі, але без обох рук по лікті! Яничарин хапає мене за плече і сичить: «Все! Тобі — зіндан!» Я кажу: «А от і ні! У нього на правій нозі зрослися два крайні пальці!» Підходжу я сам і розгортаю низ мумії мого друга Алі. І там виявляються обидві висушені засмолені руки без мізинців… І зрослі пальці на правій нозі.

Купець зробився сірим і губи в нього аж побіліли. Хапає за ноги яничарина, скиглить! Я його прихопив двома пальцями за щоки, і він замовк, тільки носом сопе. Яничарин каже: «О! Бачу руку солдата! Тепер вийди. Я допитаю купця! Ахмеду і Мехмеду нічого не кажи.» Я вийшов. Ті кинулись до мене: «Що там таке?!» а я їм починаю арабські вірші читати, нацьорки перебираю, рахую, очі вирячаю на них. Дервіш я, каландар!

Певно, добрячі гроші відвалив купець яничаринові. Бо той, як вийшов, робив вид суворий, насупив брови, стис варги. Та очі видавали цього вовкодава. Вони аж світились, променились від щастя! Ідемо назад у гавань. Він мене тихо питає: «Що тобі від мене треба?» Я кажу: «Мені треба швидко до Акерману! Ну й дінари, як годиться!» «Для чого тобі туди?» «А там є одна красуня…» «Хочеш купити?» «Хіба ти не бачиш, що я старецькаландар?» «Бачу, що ти добрий бувалець! Але ти сьогодні допоміг владі. Тому я не допитую тебе, магрибінцю. Хоча ви всі, магрибінці, шахраї та чародії! Тому кажу тобі: забирайся куди хочеш, тільки швидко. Щоб завтра по заході сонця тебе в Криму не було!» Певно, що не великі, а величезні гроші купець заплатив яничаринові, що він намагався мене пошвидше спекатись. Та гроші на дорогу дав. Як на яничарина, та ще з Місру, то навіть щедро.

Наступного ранку я відплив на торгівельному вітрильнику в Акерман. Його греки тримали, а команда була із різного люду. Отут сталася зо мною ще одна пригода. У цей час там ніколи не трапляються бурі. Але тут зірвалась така страшна буря, що нас віднесло на Кавказ до Батума. Мої пустельні вояки про таке лихо сказали б, що вітри почали гуляти над морем… з того чортового Батума ми вже діставались до Акермана два місяці! Бо грек капітан наймався вантажі перевозити і в Сінопі, і в Трапезунді. І аж у Варну запливли, а тільки потім, після всього, дістались до Акерману. У Варні я виграв на торжищі боротьбою купу грошей. Потім у карти обдер до сподніх одного боснякадуку. Грали на честь! Голі до пояса. Щоб ніяку карту ніхто з нас не міг приховати. І крейдою рису на долівці провели, щоб ніхто не підходив, не заглядав і не міг підказати.

А з Акермана потрапив до Молдови. Поки дістався до Поділля, вже сніжком ріллю припорошило.

От бачиш, як буває: я врятував Алі від зміїної отрути. А він мене від погибелі врятував вже після своєї смерті. Врятував у самому зміїному кублі людоловів.

— Батьку! А ви розкажете всевсе, що з вами було дивного в Гішпанії і ще все-все, що з вами було потім?

— Звичайно розповім, синку. Дай тільки час…

— От буде добре! Мені так кортить все взнати, що з вами було в Гішпанії.